Лукія Лесіцька

Я пішла в унівську школу і якраз в 37-му році їй добудували другий поверх, бо то була школа ще построєна з ініціативи митрополита, значить цього, Михайла Левицького. Вона була одноповерхова, партерна, квартира, дві комнати, кухня і тут збоку ще був будиночок для вчителів. І вона існувала і вже в 37-му, вже на початку 38-го в громаді почали вже... Дітей тут було, що не хата семеро-шестеро, семеро-шестеро...

Інтерв'юер: Треба було велику школу.

Так, більшу школу побудувати, ну і ту школу рішили побудувати із сільської складки. Хто що міг, тут заробітку не мали, а так хто що міг помагали, купляли і побудували другий поверх і там вже трошки то обладили. В тридцять дев’ятому її закінчили і во восени я пішла в нову школу в перший клас, в перший раз. То я вже пеший учень тої школи.

Інтерв'юер: А то вже були радянські війська?

Так, мені вже купили... В мене вже бу портфель, польський елєментаж буквар значить, то всьо, бо я вже піду до школи. Ніж мені зібрали всі манелі. А на саме Успення двадцять восьмого 39-го року, вечером отець Ковч, був такий в Перемишлянах, святий наш зараз, став і виголосив: "Втікайте куди хто може, забирайтеся додому, бо об’явлено мобілізацію!". Тато прийшов додому і говорить до мами: "Касю, мобілізація, я завтра йду". А він мусів йти в першу чергу, бо він був пілот.

Інтерв'юер: А він був в Пешій світовій?

Аякже, він був учасник. Мій батько пішов на війну в 13-м році, не на війну, а до призову, напередодні Світової війни, пішов і повернувся вже у 20-м році, вже Україні був капут, нашій державі. Всьо, де він, з якої, в Італії був в плєну, обшим навоювався...

Інтерв'юер: А що ви можете розказати, ще більше про нього? Ну він вам розповідав щось?

То дитино, що він розповідав, то було свого роду, як то кажуть предсказанія, він предсказував, що буде. Він говорив завжди так, брат був більший, на 10 років старший, бо я ще була зовсім маленька, лиш те, що любила слухати, відкривала пику і всьо слухала. І він, то стосувалося брата, а я слухала. Не розуміла, то записала си потім, а потому розібрала. Він сказав: "Діти, ви будете жити в дуже переломний час, страшний. Тільки старайтеся про одне, щоб ви ніколи не втратили людської гідності, щоб ви завжди були людьми, щоб ви завжди називалися людиною. І завжди обминайте таку гадость найгіршу, то є зрадники. А я де розуміла, що то таке, але слова я пам'ятала. То як кажуть зрадники, то є лайдаки, в смислі і жінки і мужчини от тих категорій. Злодії, от тих категорій людей, щоб ви з ними не балакали ніколи, обминайте. Гм, я то не розуміла, але як ми вже були, як батько помер в перший рік німецької окупації, 30 жовтня 41-го року. Як батька не стало і лишилися ми тільки самі з матір'ю і з бабцею 95-літньою, батькова мама. От тут я поняла, що таке злодії, що таке лайдаки, що таке зрадники, що таке всяка, всяка, всяка гадость. От тоді в дуже ранньому дитнстві, я зрозуміла що то є.

Про школу, про школу я говорила. Ну і тоді вже всі мої манелі, книжки, мої елємантажи, вже треба було буквар, вже "В лєсуроділась йолочка, в лєсу она росла", я пам'ятаю зображення таке.

Інтерв'юер: А вам повидавали таке...

Всьо на нове...

Інтерв'юер: Радянські такі книжки?

Так. Ну але було мені вже дуже біда в школі, бо я в 5 років мене вже навчили. Ми виписували, український був такий журнальчик, такий дитячий "Дзвіночок" і був польський такий, називався "Промінчик". Десь маю ще там підшивку, то збирала. Я вже вміла читати, як по-польськи, так по-українськи. По-польськи писати ще не могла, але по-українськи вже букви виводила. Але пішла в школу і мене заставляють писати палички, файочки, нолики. Мене то нудить. Не можу, я кручуся, я нервуюся, а нарешті плачу і втікаю додому. Питають: "Що тобі не подобалося?". Ну вчителька була така, навіть мого тата, колєги мого тата значить жінка була. -"Вони мене щось вчуть таке, не таке як ви". Що вони мене науговарювалися... Ну але тогти так, то я вже... При радянській то не був перший клас, то підготовчі. То мені вже було 7 років, а підготовчі тривали. Тримамали нас ще більше, як пів року і не витримали зі мною, мусіли мене перевести, ну бо мені вже нецікаво було. Казали, що я неможлива, татові, що я "неможлива дитина". Ну мені нецікаво було. Як я вже вміла читати і якісь казки і то.

Інтерв'юер: А вчителі лишилися ті що в польській школі були. Вчителі залишилися декілька тих. Була вчителька пані Дроздова. То така була, мала може 60 років. А друга була Оберманович. Та була молода, десь мала 35 років. Ну і потому вчителька цього знакомого нашого, то була пані Раковська. То вже була полька. А польські вчителі, які вже були раньше, то ті мужчини, то всьо "пішло спати" (померли, - Ред.)

Інтерв'юер: То вони самі втекли?

Вони самі драманули, бо вони знали чим то пахне. Ну але то недовго то було. 39-й, 40-й. В 41-м вже в червні місяці ми вже вітали німців на роздорожжю, "Ура".