Марія Віслапуу

Розкажу за тата і маму, як то в нас було, таке дуже рідко буває. Тато дружив з мамою. Ну, знаєте, тут давно було, то дивилися люди на то, щоб було багатство, щоб поля було більше, як то в селі. Ну, мама дуже роботяща була, така дуже якось вміла так в житті ради собі дати. Ну і а тут війна, Перша світова війна. І тато пішов був у військо, з війська відразу на на фронт. Ну то багато, був ще Січових стрільцях і там Бог знає куди то воював. А потім їх, як же тут радянська, большовики зайняли Україну, вони лиш були в Тернополі чи я вже не пам'ятаю. Ну на Східну Україну їх. Ну і там границю зробила Польща між Радянським Союзом, і нема ні арештів, нічого нема. Вона не знала, що він там є. Ну і заставляють її. А лишилось лише ще два брати молодші, що треба було, батьки померли і вона мусила опікуватися ними. І рідня постала: "Треба тобі виходити заміж". Там такий гарний був мужчина. Ну, але мама його не любила. А тато писав десь були навіть листи такі від тата, що тато писав до мами, дуже гарно писав такі, але не можу тепер найти їх.

І мама виходить заміж вже. То так було, що поляки приїхали і почали палити село. Так вулиця йшла, а колись будинки вкриті були соломою. І то дуже скоро загорілося одно до другого. І так багато будинків і мами будинок. Баба вже була померла, згорів по згорів. І колись так люди, де можна було десь такий старший мужчина був, сам один жив. І там до нього три сім'ї в одній кімнаті. Так після того, як погоріли і що з тої хати там вона виходить заміж, і вже плету вінець. То певно в суботу було чи що, певну суботу і хтось приїхав зі Львова і каже: "Степан приїхав у Львові, є Степан". А баба каже: "От вже буде по весіллю". І вечором плетуть вінець і всі тамка, дівчата і хлопців, і там які то танці були.

Ну щось і каже: "Я не знаю на скрипці чи на гармошки які грали". Ну і тато прийшов так само вже туди і мама танцює з ним. Ну та знаєте, а молодий такий дуже сумирний був. Каже: "Чо ж, з ним танцює". Мама каже: "Ну, я ще шлюб не взяла з тобою. Я ще не твоя жінка. Я можу з ким хочу танцювати". Ну що, але туди мами нічого не готовили, бо не було кому готовити.

Пішли до церкви і служба Божа має починатися. Мама клякнула, а після служби Божої буде шлюб, будуть брати. І тато прийшов. Каже мама: "Я не знаю, як буду присягати, як я не люблю його, люблю цього". І потім ще служби Божої не було, бо чекали трошки на подвір'я так собі між собою говорили. Підходить, а священник так зовсім близко, так пару метрів від церкви жив. Їмость кличе маму, щоб мама прийшла. Мама помагала, вони мали поле, то мама ходила помагати їм і їмость любила мою маму. Мама приходить і тато там є вже, його також покликали. Їмость каже: "Ну, беріть за руки і втікати". Честне слово. І вони так зробили, каже: "Ну як ви будете присягати, як ви ж Бога будете ображати, ви ж неправду будете говорити, бо ви ж любите одне другого, ти не любиш того, за кого маєш виходити заміж". І так вони пішли з церкви. Так, ну то потім мама вже з татом, віддали йому трошки за то, що він приготовляв обід там чи що. І отаке.

Інт.: А який то рік був десь?

1920.