
Марія Віслапуу
28 січня 1928 р. с. Жирівка Львівського повіту Львівського воєводства
Зв'язкова ОУН на псевдо "Роксолана", політув'язнена
Біограма
Народилася 28 січня 1928 рр. в селі Жирівка Львівського повіту Львівського воєводства (нині Львівський район) у селянській родині Степана Гриба (1891 р. н.) та Марії Шавель (1896 р. н.). В сім'ї було четеро дітей - Любомира (1921 р. н.), Василь (1923 р. н.,член ОУН, станичний УПА, засуджений на 10 років ув'язнення, покарання відбував у Норильську, РРФСР), Марія та Ольга.
Марія Навчалася в сільській захоронці та школі, згодом у торговельній школі і в педагогічному училищі у Львові. Сім'я Гриб була патріотичною, в їх домі переховували українські книги принесені з монастиря, після приходу "перших совітів". Після приєднання брата до ОУН, Марія теж вступила до Організації, пройшла вишкіл, обрала псевдо ”Роксолана”, виконувала обов'язки зв’язкової, переносила таємні записки, перевозила зброю та друкарські машинки.
Заарештована 13 березня 1946 року. Протягом трьох місяців утримувалася у слідчій в'язниці в м. Львів (тюрма на Лонцького). Засуджена військовим трибуналом військ НКВС у Львівській області за статтею КК 54 1"а" на п’ять років позбавлення волі і на стільки ж – обмеження громадянських прав із конфіскацією майна.
Покарання відбувала в Антрациті на Луганщині, в Республіці Комі та Красноярському краї, РРФСР. Там познайомилася з майбутнім чоловіком – політв’язнем, учасником естонського антирадянського руху опору Олександром Віслапуу. Одружилася з ним 19 вересня 1954 року – за три місяці після звільнення.
Понад п’ять років подружжя жило в Естонії. Працювали на свинофермі. Потім повернулися в Україну. Звели будинок у Сокільниках біля Львова. Працювала вихователькою в дитячому садку, потім – із чоловіком на Львівському автобусному заводі. Реабілітована 12 липня 1989 р.
[Інтерв'ю оцифровано в рамках проєкту "Жіночі голоси Другої світової війни" за підтримки Європейського Союзу за програмою "House of Europe"].
Спогади
Оповідач: | Марія Віслапуу |
Місце запису: | с. Жирівка Львівського району Львівської області |
Дата інтерв'ю: | 3 жовтня 2016 р. |
Інтерв'юер: | Галина Андрушкевич-Ардан, Ольга Галабурда |
Транскрипція: | Роксолана Попелюк |
Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
Розкажу за тата і маму, як то в нас було, таке дуже рідко буває. Тато дружив з мамою. Ну, знаєте, тут давно було, то дивилися люди на то, щоб було багатство, щоб поля було більше, як то в селі. Ну, мама дуже роботяща була, така дуже якось вміла так в житті ради собі дати. Ну і а тут війна, Перша світова війна. І тато пішов був у військо, з війська відразу на на фронт. Ну то багато, був ще Січових стрільцях і там Бог знає куди то воював. А потім їх, як же тут радянська, большовики зайняли Україну, вони лиш були в Тернополі чи я вже не пам'ятаю. Ну на Східну Україну їх. Ну і там границю зробила Польща між Радянським Союзом, і нема ні арештів, нічого нема. Вона не знала, що він там є. Ну і заставляють її. А лишилось лише ще два брати молодші, що треба було, батьки померли і вона мусила опікуватися ними. І рідня постала: "Треба тобі виходити заміж". Там такий гарний був мужчина. Ну, але мама його не любила. А тато писав десь були навіть листи такі від тата, що тато писав до мами, дуже гарно писав такі, але не можу тепер найти їх.
І мама виходить заміж вже. То так було, що поляки приїхали і почали палити село. Так вулиця йшла, а колись будинки вкриті були соломою. І то дуже скоро загорілося одно до другого. І так багато будинків і мами будинок. Баба вже була померла, згорів по згорів. І колись так люди, де можна було десь такий старший мужчина був, сам один жив. І там до нього три сім'ї в одній кімнаті. Так після того, як погоріли і що з тої хати там вона виходить заміж, і вже плету вінець. То певно в суботу було чи що, певну суботу і хтось приїхав зі Львова і каже: "Степан приїхав у Львові, є Степан". А баба каже: "От вже буде по весіллю". І вечором плетуть вінець і всі тамка, дівчата і хлопців, і там які то танці були.
Ну щось і каже: "Я не знаю на скрипці чи на гармошки які грали". Ну і тато прийшов так само вже туди і мама танцює з ним. Ну та знаєте, а молодий такий дуже сумирний був. Каже: "Чо ж, з ним танцює". Мама каже: "Ну, я ще шлюб не взяла з тобою. Я ще не твоя жінка. Я можу з ким хочу танцювати". Ну що, але туди мами нічого не готовили, бо не було кому готовити.
Пішли до церкви і служба Божа має починатися. Мама клякнула, а після служби Божої буде шлюб, будуть брати. І тато прийшов. Каже мама: "Я не знаю, як буду присягати, як я не люблю його, люблю цього". І потім ще служби Божої не було, бо чекали трошки на подвір'я так собі між собою говорили. Підходить, а священник так зовсім близко, так пару метрів від церкви жив. Їмость кличе маму, щоб мама прийшла. Мама помагала, вони мали поле, то мама ходила помагати їм і їмость любила мою маму. Мама приходить і тато там є вже, його також покликали. Їмость каже: "Ну, беріть за руки і втікати". Честне слово. І вони так зробили, каже: "Ну як ви будете присягати, як ви ж Бога будете ображати, ви ж неправду будете говорити, бо ви ж любите одне другого, ти не любиш того, за кого маєш виходити заміж". І так вони пішли з церкви. Так, ну то потім мама вже з татом, віддали йому трошки за то, що він приготовляв обід там чи що. І отаке.
Інт.: А який то рік був десь?
1920.