
Анастасія Солук
1931 р. с. Лімна Турківського повіту Станіславівського воєводства
Зв'язкова УПА, політув'язнена
Біограма
Народилася 1931 року в с. Лімна Турківського повіту Станіславівського воєводства (нині Самбірського району Львівської області). В родині Омеляна Пип'яка та Катерини Мурохович. Народилася у другому шлюбі батьків. Мала старшого зведеного брата та молодшу сестру.
В юнацькому віці приєдналася до українського національного підпілля. Переносила таємні записки, переводила повстанців, забезпечувала підпільників харчами та одягом, вишивала сорочки з національною символікою (тризубом).
Заарештована у 1953 р. Стрілківським РВ МДБ за співпрацю з ОУН і УПА за статтею 54-1а КК УРСР. Впродовж місяця утримувалася у в'язниці в селі Стрілки. Під час допитів зазнала катування, протягом дня Анастасії забороняли сідати, вночі викликали до слідчого, намагаючись схилити до співпраці з слідством. Далі відправили до в'язниці в Самборі, потім в Дрогобичі.
7 квітня 1953 р. Військовий трибунал військ МВС засудив Анастасію Пилип'як на 25 років ув'язнення у виправно-трудовому таборі з обмеженням у правах на 5 років. Покарання відбувала у Воркутинському ВТТ, м. Воркута, Комі АРСР. В ув'язненні неодноразово утримувалася у БУРі (барак посиленого режиму). Працювала на цегельній фабриці та будівництві.
28 квітня 1956 Військовий трибунал Прикарпатського військового округу зменшив термін ув'язнення до 5 років ВТТ без обмеження у правах. Звільнена 19 травня 1956 р., загалом відбувши в ув'язненні 3 роки 3 місяці і 3 дні.
Після звільнення на деякий час залишилася жити на спецпоселенні. Там одружилася, народила дитину. Через півтора року чоловік Анастасії загинув на виробництві. Повернулася в Україну, замешкала в м. Самбір.
Після відновлення Незалежности України належала до Самбірської спілки політв'язнів. Реабілітована Львівською обласною прокуратурою 11 березня 1992 р.
Спогади
Оповідач: | Анастасія Солук |
Місце запису: | м. Самбір Самбірського району Львівської області |
Дата інтерв'ю: | 17 червня 2015 р. |
Інтерв'юер: | Ігор Рочняк |
Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
А потім я вже підросла, були наші хлопці, треба було їм допомагати. І шкарпетки в'язала, і рукавиці в'язала бо холодно було, треба було помагати, і вишивала, тризубами сорочки вишивала хлопцям. Ну і де що треба переводила їх де коли як говорють, де треба було іти то з писульков пішла, їсти носила і таке. Йдеш до ліса боїшся, думаєш ой... До ліса йдеш то ще півбіди, ноги ся трясут даби ніхто... А то вечорком ідеш, а там вже стоїть, во там яловець росте, думаєш: "Ой хтось стоїть". Дійшов. "Ой я вже буду пам'ятати, що буде". Звідтам ідеш, знов, два стоїть і такий страх. Таке було життя.
Потому мене в 54-му році засудили, арештували... Перший раз заарештували, посадили мене говорть до Стрілок в тюрму. Там я була в тюрмі місяць часу. То так цілий майже місяць, о так в куточку стояла стійку ноччю, а дньом як говорять вже трохи була там в тім карцері, а то в БУРі (барак посиленого режиму, рос. абревіатура), всяко було. І так мордували нас, а потім мене як говорять... Я не признавалася до нічого, нічого ся не признала, думаю "Б'ють - скажу", перестали бити - "Ой ні, не скажу, бо ще більше будуть бити" і так я нічого, як говорять нікого не взяла.
Потім мене випустили. Випустили мене і якось так пройшло, я не знаю за якийсь час, за рік часу, прийшли знов... Арештували тоді вже завезли до як називається, до Самбора. Ні до Самбора, так завезли нас до Самбора тут в тюрмі сиділа. А пізніше вже в Дрогобич завезли, ще в Дрогобич. Ну в Дрогобичі вже було краще, бо ніхто не бив там, вже там ня не били. Що ту Ми дали то вже було, то моє було.
Такий був, отака тумбочка була висока і так мене висаджували, в Стрілках то було таке що перехиляли отак і знова закладали руки і перехаляли на другу сторону. Отак то було так, таке мордування було, а в тому ні.
То ще в Дрогобичі було, що була одна жіночка така що з оружийом спіймали, на спанню тоже, на спанню поймали її. І вона, мене якраз дали тоді до камери туда до неї. І вона мені заказала щоб мовчати, щоб нічого не говорити. А потому я не признавалася мене водили на ті допити. Як говорять і пістолети були на голові і все було всяке, всякі питання було. А потім вже і під ногті пхали голки. Ну і то ся терпіло.
Ім перетерпіла нічого не, ну нічого. Я казала що вже все, не скажу нічого, то не сказала нічого. Ну і мене вели на свідках. Свідки приїхали зі села якраз на Паску, мене судити приїхали. Я кажу: "Що паски привезли мені?". Я жартувала ще. А до того вже як називається ладувалися (готувалися), вже до до того, до суда того. То витягували з мене такі шматки із того, з матрасів шматки. Посадили такі тапочки собі, такі кольорові повишивали ще. Іголки були з того, як називається, з риби і то вишивали з тою Анною, вона була сама з Мишайців. Там криївка завалилася і їх там піймали. Але піймали їх на спанню в хаті, що їх видали. Ну і таке було.
А потім мене вже вивели на на суд, чотири рази мене возили на суд і привезли з суда. Іду з суда, та й стоїть на брамі конвой, стоїть на подвір'ю конвой і на дверях стоїть конвой. На дверях і питається " Звідки, з суда?". - "З суда" та й засміялася. "А сколь дали?". Я говори "25 ще й 5" і знову засміяла. Він каже: "Вона сміється ще". Я кажу "А що плакати? Що буду плакати, говорю, плакати вже ніц не поможе". Ну і тоді каже: "Ну і що І ти ще з цього смієшся?". Говорю: "Плакати не буду і сидіти не буду скільки". - "А хто буде сидіти?", та говорю - "Хто дав, той буде сидіти". Бо Берія тоді ще судив, Сталіну вмер, як ми були Сталін умер, а то а Берія судив. Я говорю: "Та той що дав то той буде ще сидіти". Я відсиділа 3 роки, 3 місяці І 3 дні. А робота була така каторжанська буду казати, цукор був такий, тоді мішки величезні були по 115 кіля, були такі широкі тому тут цукор носили. О а то ще не носили цукор то я була ще перше на цегольні, на цегольні, дали ня на цегольню вибирати, отут горить, а тут пече, у куфайці літом липень місяць тепло то на Воркуті я була і того в тій куфайці. Горить куфайка, рукавиці ватні, цеглу брати. Думаю - ні, не буду я з того так мордуватися. Давай я відказ зроблю. Садять ня у того як говорять, той холодний карцер чи БУР (барак посиленого режиму, рос. абревіатура), я вже перепутала що холодне, що горяче було. БУР по-моєму легший був, бо на ніч давали до БУРу, а карцер саме холодний, нічого отак во. І так не було не сісти де, не нічого. Отак сиділи смо прикучки, сядеш то що. Прийде (охорона, -ред.) - "Ти йдеш на роботу?". -"А де йти, як даєте другу роботу то йду, а не даєте дальше буду сидіти". Того так я сиділа.
А потім взяли мене, як говорять, дали на вже на базу. База була така в тому, тоже воєнна база була, що для воєнних там все було. Начались ми тягали ті туші волові, повністю ціла корова, розрубана тільки посередині, по хребті. І то ті туші ми носили. Ну а пізніше вже ми носили що попало, бо було і гречка. Гречка саме найгірше, було пшоно, носити гірше було. Цукор файно було носити, бо поклали на то і він лежав спокійно і собі йшов. А треба було штабеля виложити на трип на 10 мішків, добре було рахувати, то по трапи ми йшли. А деколи впала з тим і таке то було, таке то було життя. Котловани рила на будову, рили ті котловани. Дали нам того, як називається, таке як моя ціла хата, о таку площу треба було... Ну не я тільки, бо там було нас багато, копати то ті. Викопали, ту землю всю виносити. То було так -три перекидки туда догори, робили там такі стилажі і то ся перекидало. Звідтам дальше перекидали на гору і так тачками возили на того. Вивозили ту землю щоби очистити, щоб площадь була, щоб можна було того робити. Бо ще на цегельні то було, що цегельний той і хотіли добавити ще один той барабан, як вони казали, мішати ту землю чи що, знаю що там. Ой таке то було.
Ну а то ту цеглу вже носити, ой думаю - "Ні, не буду я її носити, не буду я тої цегли носити". Вже там на тій базі прийшла десь колись крупи ся розсипали та й в кишеню сховала. Кусочок відламалася тої, як говорять, тої туші кусочок м'яса, ми зварили з того якусь кашу... А потім освободилася, їхати нема де, куфайка як говорять на мені і сатинова була сукенка така, давали ті сукенки сатинові. Освободилася та й лишилася вже там, як говорять працювати, маю що хоч трошки того попрацює.