Ім'я та прізвище приховано

Інт.: Можеш коротко розказати про себе?

Я із Шостки. Місце місто у Сумській області. Що ще треба?

Інт.: Де ти була 24 лютого 2023 року?

Під час початку війни я була вдома, якраз спокійно спала собі в ліжечку і мені дзвонить мій брат десь о п'ятій ранку чи о четвертій і щось такого. Він каже: "Вставай, збирай речі, забирай маму, кота і звалюйте". Я думаю, куди тікать. Що відбувається? Нічого не розумію.

Розумієте, дзвонить мені посеред ночі, Грубо кажучи, я сплю, нічого не розумію ні привіт, ні до побачення І просто одразу о така і така інформація. Я не розумію нічого. Кажу, що відбувається? Він каже починається війна. Я думаю, яка війна. Моїй мамі теж подзвонили в цей момент, її чоловік. Він якраз жив в Сумах. Він каже збирати речі і їхати. Завжди одне питання - а їхати куди? Від чого і що відбувається взагалі? Тоді ми вмикаємо телевізор, вмикаємо телефони і бачимо ці новини про війну. І тут вже починається якесь незрозуміле відчуття. Не одразу до тебе доходить. Що відбувається? Ми просто сиділи на кухні, пили чай спокійно і не розуміли, що буде далі. Вже потім, десь шоста ранку, сьома ранку. Приїжджає мій хресний, і він каже, що вам треба збирати речі і їхати в село. Ну, на початку війни всі думали, що в селі буде набагато безпечніше. Хоча насправді це не так. Ну і звичайно, що ми збираємо речі деякі і їдемо.

Єдина помилка була в нас, що ми залишили кота вдома. У нас був дідусь і він ходив його годувати. Але все одно відчуття було неприємне. Якщо щось трапиться з містом, то що буде з котом, з дідусем? Ми прожили декілька тижнів в селі, але зрозуміли, що нічого такого не відбувається. Ну як, відносно. Ніхто на місто не напав, його не окупували. Можна повертатися додому. І ми повернулися, і продовжили жити своє життя далі.

Інт.: Отже, як ти кажеш: нема різниці чи в місті, чи в селі?

Так, немає в тому плані, що на той момент навіть зараз. Якщо є прильоти, то краще залишатися в багатоповерхівці. Більший шанс того, що ти виживеш, якщо попаде. Наприклад, той самий хед, чи ракета, чи каб. Звичайна будівля, вона розвалиться відразу. В погреб якщо скажуть ховатися, він тебе не врятує, тебе одразу вб'є. Плюс в ті моменти якраз росіяни заходили в села, проходили по них більше. Захист був якраз більше на містах, ніж на селах. А в Сумській області їх було багато. А ми якраз з міста Шостка. І куди ми поїхали? Село [...] дуже близько до Росії, дуже близько. Там пройти декілька хвилин і ти вже будеш в Росії, грубо кажучи. Тож такий собі варіант для порятунку туди їхати. Тоді була паніка, ніхто нічого не розумів, тому так і сталося.

Інт.: Розумію. Окей, якщо хочеш, можеш виключити камеру і можемо продовжити так, як тобі зручно.

Мені нормально можемо так продовжити.

Інт.: Добре. Тоді що ти думала напередодні початку? Ти чула якісь новини про те, що збирається щось незрозуміле на кордоні?

Щось чула, але особливо не давала цьому значення великого, бо моя бабуся жила в Москві. Вона українка, але вона працювала в Москві і вона там жила. Вона казала, що "Ні, тут все нормально, ніхто нічого такого не каже, що там йдуть війною на Україну". Ми ж там друзі, браття, там все фігня. І я так думаю "Ну добре, окей, хорошо". І плюс у мене ще були друзі з Росії. На жаль, і родичі у нас є на Росії теж. Тож це у багатьох так, напевно, особливо у східних територіях. У нас родичі у кожного другого в Росії. І вони казали, що все буде добре, ніхто ні на кого не нападе. Тому ми жили спокійно, особливо... Ну, знаєте, східна територія України, особливо ті, які ближче до кордону. Ми з росіянами вважалися прям як вони. У нас навіть до початку війни тут все було на російській, навіть школи. Деякі заклади навчання, в магазинах вивіски, книги продавалися, розмова. Ну, для нас це було як тут народився і так треба. І ніхто не думав про те, що це буде якось колись погано проти вас.

Інт.: Егеж. Така ситуація. Тоді таке ще питання: чи ви готувались до якогось загострення? Були якісь плани на крайній випадок, чи в принципі не планували нічого такого?

Ні. Нічого не планували. Ми просто жили своє життя далі і навіть не думали, що буде таке. Ми зараз живемо далі своє життя, але з думками про те, що завтра може не настати. Це важко.

Інт.: Розумію. А що про це думали ваші знайомі, наприклад, під час війни всі приблизно однаково до неї відносились, чи щось мінялось?

Всі були в шоці. Звичайно, всі були в шоці. Всім було страшно. Особливо страшно всім за своїх дітей. За будівлі, бо дуже важко покидати свій дім. От коли кажуть "А чому ви не можете переїхати в безпечне місце, подалі від цього всього?". Вони просто не розуміють, що це дуже важко. Просто уявіть прокидаєшся, збираєш речі, забираєш свого кота і просто залишаєш все своє життя позаду. Просто отак. От і в нас тут люди живуть як... От до кінця, поки воно не буде занадто погано, тоді будемо їхати, а поки воно не прилетіло тобі в дім, можна ще жити тут. Але й тут людей це не рятує. Наприклад, була сім'я, яка переїхала з Білопілля. Це теж Сумська область. Ближче до кордону Росії. Вони переїхали в інше місто, теж в Сумській області, і туди прилетіли ракети, вони загинули. Тобто нічого ніхто не врятує. Навіть якщо ти приїдеш в Київ чи кудись ще, там теж може тебе наздогнати атака.

Були проблеми з родичами. Родичі з Росії. Наприклад, вони спочатку говорили, що ми будемо вас рятувати. Ми думали дякую, що врятували нас від будівель, від нормального життя. Деякі ставляться з розумінням, але бояться говорити серйозно. Вони бояться говорити, бо вони думають, що до них прийде, хто там в них. Коротше, їхні російські військові заберуть їх кудись там, в камери. І будуть над ними знущатися. Ну, їх зрозуміти в принципі можна. Але все одно їхнє мовчання так і відбувається потім.

А деякі з родичів моїх, батьків, мій тато, мій вітчим точніше, мій хресний, моя хресна - вони пішли одразу воювати. Тобто мій хресний, я не буду називати імена, він до цього служив. Національна гвардія Шостки. Вона не ЗСУ. Тобто вони не воюють, вони просто захищають об'єкти. Але вони поїхали на початку війни Чернігівську і Київську області захищати. Потім хресна пішла військовою. І мій вітчим він пішов спочатку в тероборону на початку війни, бо Суми тоді захопили. І це я пам'ятаю дуже прекрасно. Ми сидимо в селі, і нам дзвонить мій тато і каже, що все Суми під Росією. Все це для нас був шок. Там всі плакали, думали, це кінець. Ні. На наступний день він сказав, що Суми вже звільнили. Звичайні люди позбирали зброю і вигнали цих падлюк зі своєї території. Мій тато був спочатку в теробороні, а потім тероборону перевели в ЗСУ і зараз він у мене збиває шахеди. У нас на території, недалеко від мого дому, від мого міста. Але важко їх збивати, вони занадто низько літають і це дуже небезпечно і неможливо.

Інт.: Ну не неможливо. Ми стараємося.

Не неможливо, стараємось, але все одно дуже важко. Якщо 10 штук літають через місто. Ти намагаєшся збити одного, а вже три потрапило в ціль. Тобто. На жаль, так..

Інт.: Тоді ще таке запитання: чи є якісь яскраві відмінності між початком війни і зараз, як життя протягом цих трьох чотирьох років помінялось?

Ну звичайно, що спокій покинув нас. Тоді ти просто спокійно лягаєш спати, спокійно встаєш на роботу, до школи, тобто живеш своє життя, а зараз ти його продовжуєш жити, але з думками про те, що може щось трапитись. На початку ми ховалися і навіть рік ховалися точно. Ходили, ну як в укриття, в коридор. У нас немає укриттів, максимум в Сумах можуть бути укриття. У нас укриттів в Шостці, наприклад, немає взагалі. Ну може одне якесь і то в центрі міста. Ти поки туди дійдеш, ти вже помреш від уламків шахедів, ракет чи домівок. Ну, коротше, в підвали як кажуть, ховатися по домівках в багатоповерхівках це теж не варіант, бо якщо буде пряме попадання в домівку тебе завалить і тебе не витягнуть. Плюс тебе може затопити гарячою водою, якщо трубу прорве. Або газом. Тобто це теж небезпечно. На вулиці теж небезпечно знаходитись, вдома небезпечно. Ну тут коротше, вже як виходить або повезе, або не повезе.

Ну от ми ховалися в коридор, ходили, не спали ночами. А потім тривога. В Сумській області вона занадто часто. Тобто вона майже постійно у нас. Відбій на годину, на дві, максимум на три. Потім знову, знову і знову. Це шахеди, це каби, це балістики, це просто все, що у них є. Вони кидають на нас максимум. Не кидають тільки кинджали. Ні, один раз було і люди просто забили. Ну, треба жити далі. У нас навіть перестали закривати роботи. Якщо тривога, то люди не виходять з бомбосховища, бо неможливо працювати. Закриваються підприємства, закриваються заводи, бо робота не йде. Постійно тривога, тривога, тривога. Тому зараз, як то кажуть, дають документ, щоб ти підписав, що якщо тут прилетить щось і ти помреш, то це тільки на твоїй вині. Що за це не відповідає директор і взагалі організація. Це тільки твоя провина, твоя відповідальність. І хочеш не хочеш, якщо не підписувати цей документ з роботи тебе можуть вигнати. Якщо підписав, то працюй далі. А так як у нас так всюди, виходить, що треба підписувати, бо як жити далі? От майже не спиш ночами, а якщо спиш, то думаєш хоч би не прилетіло десь у домівку тобі. Прокидаєшся від вибухів посеред ночі. Неприємне відчуття.

От є люди, що кажуть, що ми звикли до цього. Це для нас уже нормально. Воно то правда. Воно то нормально. Ти вже звикаєш до цього. Але коли воно знову прилітає на твоє місто і кудись падає, то страх все одно буде. Що або може померти твоя родина, або ти навіть опинитися під завалами своєї будівлі теж не дуже приємне відчуття. У мене піднялась дуже сильна тривожність через це. І як би ти там не хотів з нею справлятися, воно все одно буде. Бо напруга кожен день, тобто кожну секунду у людей тут. Ну може, коли відбій. Хоча, якщо навіть відбій на нас можуть пустити ракету. Та ж сама балістична, вона долітає за декілька секунд. Тривогу вмикають не одразу, вмикають після вибуху вже. Тобто тут теж може в будь який момент прилетіти і все.

Інт.: Як ти справляєшся з цією тривожністю? Є якісь методи?

Ніяких тут не знаю. Дзвониш, кричиш або говориш по телефону з кимось, або з батьками, або п'єш якісь ліки заспокійливі. Але ж розумієте, що хоч п'єш, хоч і не п'єш. Розуміння того, що якщо воно завалить, воно тебе не врятує. А якщо ти думаєш, що ти можеш зараз померти, то ти заспокоїтись не можеш.

Інт.: Так, так. Тобто були багато досвідів під бомбардуванням, під обстрілами.

Так. Це кожен день. У нас це відбувається кожен день.

Інт.: Чи є якісь яскраві історії, якими ти можеш поділитись.

Їх багато, дуже багато. У нас є заводи, які дуже активно хочуть обстрілювати. Вони це роблять, дуже активно роблять. Спочатку не було. Над нами літали літаки, бомбардувальники ці скидали прям бомби. Це, напевно, був перший момент, коли я почула вибухи і вони все ближче і ближче, ближче і ближче. Ти думаєш: "Ну блін, ну все це скоро кінець". Кожен раз. Потім це були ракети. Тобто важко виділити яскравий приклад. Вони кожен день.

Бувають дні, коли вони прилітають прямо до тебе. Вони прилітають через місто транзитом, але бувають дні, і дуже часто, коли вони не транзитом літають, вони попадають в об'єкти, помирають люди. І це не один раз і не два. Там по п'ять шість було максимум. У нас 10-12 вибухів за день, за ніч, грубо кажучи, не одразу. А за ніч 10 штук прилітало в одне чи два місця.

Каби це найстрашніше, напевно, що я чула у своєму житті, бо він важкий. Якщо брати балістики і кинджал, вони дуже швидкі. Вони пролітають швидко, але ти розумієш, що це ракета летить, але вони швидкі, а це бомба. Вона. Не така швидка, але чутно, як вона тяжко наближається до тебе. У нас тоді були шахеди. Я вийшла на вулицю, бо мені там було спокійніше. Ми з другом стояли на перекурі, так би мовити, і чекали, коли вони пролетять і все буде спокійно. І тут новина, що на Шосту летить каб. І я трошечки думаю, що щось не так, бо на Шостку раніше не пускали. Це нещодавно було. І тут летить до нас. Я прямо чую цей звук. Я кажу своєму другу, що, здається, це каб. Він каже. Ні, це не каб. Я кажу: "ага" і через секунду вибух дуже великий. У мене закривається під'їзд. Взагалі двері під'їздів закриваються повністю. Одночасно вилітають вікна з цих під'їздів вікна. Питаю - "Ти чуєш цей тріск?". Ми тікаємо додому. Бо це не був один вибух. Всього було три, ще і четвертий не вибухнув, просто впав і не вибухнув. Його потім відвезли кудись утилізувати, чи як воно там називається. От.

Кинджал пролетів недалеко від мого дому, дуже недалеко. Я тоді у мене був день народження. Я була в Києві і приїхала додому з маленькою сестрою. Вона не маленька, але молодша за мене на два роки, на три роки. І ми вдвох були у мене вдома. І під ранок, десь о п'ятій ранку прилетів кинджал. Недалеко від дому. Якби у мене не були відкриті вікна, у мене б вони повилітали. Так, у мене просто не відкрилися. Повністю повилітали квіти і квітки у вазонах. Вони розбивалися, попадало все. У мене попадали книжки. Я думала, що шафа впаде, ми там впадемо, всі впадемо. Ми з сестрою злізли з ліжка і повзком поповзли в коридор, намагаючись знайти хоча б одяг який, щоб одягнутися. А куди тікати не знаємо. У сусідів повилітали вікна зверху, збоку, у всіх, хто вікна зачинив. І вони старі такі скляні вікна, прям совєтські. Такі вони прям всі повилітали. У деяких рами повилітали. То таке зараз останні дні щось вони активно починають пускати через нас ще й ракети. Тобто я зранку збираюсь на роботу і я чую, як воно пролітає над головою. Думаю опа, пора! Тривоги немає. Потім дають тривогу. Після вибуху вже.

Інт.: Ти можеш розрізнити звук? Де ракета, Де все решта.

Хтось каже: "О, це вітер!". Я кажу: "Ні, це не вітер, це ракета пролетіла". Тобто це вже досвід. Ти розумієш, де що - де ракета, де балістика чи кинджал, або калібр. Це все різний звук. Ти вже розумієш, що летить і чи треба ховатися. Якщо летить і ти чуєш звук, то ховатися в принципі не треба, тікати, бо воно не в твою домівку попаде. Бо так уже кажуть, що якщо чуєш звук, то не хана, якщо не чуєш то хана. І це правда. На жаль.

Недавно в Сумах, у нас там теж родичі живуть і туди потрапила балістика в цей двір. Якраз там будівля моїх родичів, тобто сестра мого хресного і її чоловіка. Їм якраз пощастило, були вдома, але у них повилітали двері і вікна, а на вулиці, якщо б вони були на вулиці, вони б загинули. Ну, тобто кожен раз відчуття таке, що на наступний день можеш бути ти або хтось з твоїх близьких. І це дуже сумно.

Інт.: Так і важко, і тривожно. Окей, тоді давай трохи змінимо тему. Де ти шукаєш інформацію? Якій ти інформації довіряєш? Які новинні канали? Чи можливо, ти намагаєшся абстрагуватися і більше нічого не читати.

Ні, я читаю новини. Звісно, не так часто вже мені своїх вистачає. Типу в плані за Шостку. За Сумську область. На великих каналах про них не пишуть. Є деякі канали, де пишуть конкретно за твоє місто, щоб зрозуміти, що відбувається. За якусь інформацію я питаю у своїх близьких. У нас у родинному колі є військові і вони більш менш щось знають. Бо були випадки, що там пишуть одне, а насправді відбувається взагалі інше. Тобто приховують дуже часто, що відбувається. Ну, наприклад, в наших містах, в Сумській області. Там пишуть, наприклад, що попало, інфраструктура і все нормально. А насправді воно ненормально, дуже ненормально. Тому вірити каналам то таке просто дивитися, куди воно летить і все.

Інт.: Тобто кажеш, що на початку війни, я так розумію, тим більше була, так скажемо, хронічно онлайн. Багато читала новини, зараз вже трохи менше?

Ну звичайно, на початках, звичайно, ти читаєш багато, бо тобі треба знати, що відбувається, знати набагато більше. Зараз чисто, просто немає часу. Я влаштувалась на роботу і я зранку з шостої йду на роботу. Приходжу ввечері і просто лягаю спати. Лягаю спати, щоб не чути ракет потім вночі. Бо якщо я їх чую, я не можу більше спати. А вони так о дев'ятій прилітають, то я вже намагаюся о восьмій лягти спати, щоб їх не чути. Ну, у них по розкладу все відбувається. Тому, якщо ти їх не чуєш, тобі нормально. А якщо чуєш, то не дуже нормально.

Інт.: Тоді що тобі найтяжче під час війни? Ну, очевидно, мабуть, обстріли, можливо, ще щось є.

Під час війни зараз це затишшя. Якщо в Сумській області декілька днів немає тривог, то тобі тривожно, ще більш тривожно. Ти думаєш, що от от зараз, зараз щось. Якщо буде тривога це буде щось неймовірне. От у нас, якщо не було два дні, не пролітає Сумську область, то теж тривожність дуже сильно піднімається. Це настільки в'їлося. І ти думаєш ну, якщо отак кожен день відбувається, значить нормально. А якщо не відбувається, значить, трапиться щось набагато страшніше. І бувало таке, що дійсно це відбувалося, що спочатку все тихо, тихо, а потім дійсно щось бахнуло так що травма на все життя. Тому саме тривожне це коли тихо, як це не звучало б абсурдно, але тривожно - це коли тихо.

Інт.: Затишшя перед бурею.

Та.

Інт.: Окей, якщо тобі не надто важке це питання, чи була ти свідком насилля чи загибелі якихось людей? Якщо некомфортно, можемо піти далі.

Я свідком не була, але спілкувалася з людьми на роботі моєї мами. Колишня її колега, вона вже звільнилася. Раніше вона працювала там, а зараз вона вже не працює. І я не знаю, що з цією жінкою відбулося, що з нею зараз. У неї була донька, і ця донька була моєю подругою. Не близькою, просто подругою в дитинстві. В пісочок грали, пасочки робили. Потім ми роз'їхалися. Я в Сумах вчилася, вона вчилася в Києві. В неї в Києві була бабуся. От і якраз в Київській області, в селі Ірпінь. І вона туди поїхала під час війни. Ну що трапилось?

Інт.: Що трапилось?

Її зґвалтували, бабусю вбили, і дівчинка ця скоїла самогубство після того, як повернулася звідти сюди назад. А її хлопець, її тато військовий, якраз в ЗСУ пішли.

Мій близький друг Діма, він теж нещодавно загинув. Ну, відносно для мене нещодавно він, рік тому загинув, грубо кажучи. А для мене нещодавно він загинув. Він був в Донецькій області і там він загинув. Так і мій дядько загинув. Поранених людей бачили, тобто коли були прильоти недалеко від нас. Тобто ти бачиш, як люди кричать і просять допомогу. Я думаю, що це теж жорстоко. От це дуже жорстоко.

Інт.: Це не є нормальна ситуація для цивілізованого світу.

Так, не нормально. Це так жорстко і так… Ну і ще в нас був такий момент, що на початку війни, коли ми їздили, ми були в селі, але були там деякі люди, які їздили в місто. І в нас Шостка була в оточенні, але не окупована, а довкола неї були окуповані території. Ну так міста, місця і туди проїхати було неможливо, бо підірвали мости. Перший міст. Другий міст. Новгород Сіверський. Там великий міст його підірвали, щоб росіяни не поїхали далі. Ну, але ж ми знаємо там дороги свої, як проїхати, як доїхати. На жаль наші друзі поїхали на машині за провізією і їх обстріляли. Там було дві машини. Одна не виїхала, а друга виїхала. Вони приїхали без нічого, поранені. Ми питаємо, що трапилось? Він каже, що ті вже залишились там в машині, їх обстріляли і все. Тобто їх вбили. Потім тих друзів, моїх родичів знайшли у машині вбитих, коли вже російські війська відступили від нашої області.

Інт.: Дякую, що поділилися. Важка тема. Давай поговоримо більше про твої відчуття. Як ти відчуваєш, як ти змінилась після пережитого? Можливо, Як на тебе ця ситуація впливала?

Я просто стала більш тривожною, але і більш змирилася. Просто інколи думаю, що нічого не змінити. В цій ситуації, тобто від того, що я можу накручувати себе, думати от - "зараз прилетить в твій дім і я помру", краще не буде. Якщо він прилетить і ти помреш, то так і буде. Що саме дивне, що на початку війни і декілька років я була така ну більш спокійна. Там кіпіш піднімали всі, а я думаю ну ладно, треба зберігати спокій, спокій, спокій і спокій. Але вічно його зберігати то не виходить, не виходить. Тобто стільки багато всього відбувалось, ще більше і більше, в різних містах. Ти бачиш цю жорстокість, смерть людей і думаєш ну все. Планка вже нижче, нижче і вже там нервова клітина остання щось бігає і думає - "Як би мені не вмерти, і ще б розум не втратити".

Інт.: От розумію. Можливо можеш розказати про своїх родичів, друзів, чи щось в них помінялось.

Моя бабуся, яка працювала в Москві, як я казала, у неї дуже помінялась, вона змінила ставлення до якраз таки Москви, тобто росіян. Вона прожила там майже все життя. Вона дуже молода поїхала туди працювати. І от на початку війни, через декілька тижнів, вона приїхала до України. Як? Ну, це дуже цікава історія. Вона пішки йшла від кордону, вона приїхала, її пропустили і там три чи чотири години тримали ці росіяни прикордонники брали у неї відбитки пальців ніг, рук. Там у неї допит був. Вона сказала, що було важко, але вона трималася. І вони кажуть: "Що ж ти так тікаєш отсюда? Чого ти в Україну, там опасно? Тебе розстріляють. Ти ж росіянка". А вона каже: "Ну, канєшно, да. Це ви зараз мені в спину стрілятимете, коли я буду йти до своїх дітей". Вона таки сказала, що, "Я йду туди до своїх дітей, а діти мої не хочуть до вас їхати, бо ви напали на їхню домівку". І вона пішки пройшла від кордону Росії до нашого. І ще пішки йшла до хоча б якогось села, де там проживають люди. Там її забрали, і вона приїхала сюди. І у неї дуже велика ненависть до росіян, хоча вона з ними прожила дуже довго.

Інт.: По яких причинах така ненависть? Через ситуацію загалом?

Звичайно, через ситуацію загалом. Вона коли там була, і почула що війна почалася, то у них по новинах, звичайно, крутили взагалі не те, що треба. Ну типу ви винні, ви там нацисти, там ще хтось. А вона ж не розуміє, вона ж по телефону зв'язок має. Вона розуміє, що обстрілюють не військові бази, не якихось там нацистів. Вони обстрілюють звичайних людей і приходять, вбивають звичайних людей, окуповують територію, звичайних людей, людей. І вона це намагалась їм казати і казати. Ніхто їй не вірив. Їй казали: "Та то там не так розуміють твої доньки, там твої родичі". Як це не так розуміти я не знаю. "Вони вам брешуть. Вони нічого там не бачать. Хто там кого обстрілює". Нічого, що за вікном там прилітає.

Ну добре, у них своя правда. Там радіо, шансон в голові. І бабуся, вона їх ненавидить за те, що вони такі тупі і просто не можуть відкрити очі. Все. Ну вони реально тупі, не можуть відкрити очі. Ну це її слова, не те що наші. Вона там жила і вона бачила їх. Каже, що вони як зомбовані, нічого не хочуть в свою голову впускати. Тільки телевізор. Путін сказав, значить все так таки треба. Ну от і все.

Інт.: Угу. Так, перепрошую, я тебе перед тим перебила. Ти хотіла про маму сказати?

А, так, мама. Мама теж змінилась. Мама була такою більш веселою, а зараз вона більш нервова і не весела. Ну бо її чоловік, звичайно, військовий. Це теж зрозуміло, що не дуже. І на роботу їй страшно ходити деколи, бо вона працює на заводі, а в завод частіше прилітає, ніж в будівлі, тож ховатися там не можна. Там лише ховаються. Як от загроза конкретно для Шостки. Якщо конкретно для Шостки ти вже не встигнеш вийти. Так що дивні. Дивне таке. У них...

Інт.: То є якийсь конкретний час, за який прилітає. Тобто десь там 10 хв. Чи...

Ну то дивлячись що. Якщо балістична - секунда. Ну от, наприклад на каналі пишуть загрози балістики з Брянської, Курської, Воронежа. Але ти тільки читаєш що над Шорсткою, вже чуєш вибух. Ну, вона дуже швидко долітає, настільки швидко, що ти не встигаєш навіть подумати, що то таке. Люди, якщо кажуть, що біля Шостки щось, ти вже можеш вийти в коридор покурити, дивлячись як летить. Якщо його не помітили на радарі, то вже прокидаєшся від вибуху або від того, що він летить над хатою. Каб - ну, це декілька, ну, це більше хвилини. У тебе є час, щоб кудись сховатися. Але питання куди ховатися? Нікуди, нема куди ховатися. Тому так. Ну і звичайно, кинджали там це теж дуже швидко. Ти навіть не встигнеш зрозуміти, що відбувається. Все. Ну, тобто у нас немає часу. Є час сховатися, якщо шахеди поряд. А логіка ховатися від балістики, коли є загроза конкретно для Шостки. І це не логічно, бо ти не сховаєшся. Якщо про це треба, то пишуть, що загроза балістики то вже загроза для всієї території, а не тільки там. Летить на твоє місто. Я вже не ховаюся. Помру або виживу якщо пощастило.

Інт.: Так, розумію. Як думаєш, яка причина? Дивне питання, але причина початку війни, яку ти вважаєш основною.

Війни? Це дід здурів. Путін здурів. Просто йому щось не вистачає. І люди там здуріли всі. Вони взагалі якусь історію там наробили, собі щось навигадували і від цього страждають взагалі інші люди. Це ж не тільки ми, це ж так і Грузія, так там і інші країни, які постраждали від шизофренії російської нації. У нас, на жаль, дуже багато людей, які вірять росіянам. Не тільки там, в нашому місті, а в принципі багато по Сумській території. Та навіть в Києві або десь ще де завгодно. І це дуже дуже неприємно, особливо якщо ви тут знаходитесь. Ви бачите, що тут відбувається. Як? Як взагалі вам в голову приходить думка, що росіяни праві. Якщо ви бачите, що от зараз, наприклад, обстрілюють. Ну наступне можеш бути ти, буквально. Добре. Так от, я відповіла б на питання так, це шизофренія Російської Федерації. От і все.

Інт.: Як це назвати? Суспільне. Суспільна... Колективна шизофренія.

Колективна, колективна.

Інт.: Так. Тоді ще таке питання. Чи змінилося відношення до Росії, до культури їхньої, до російської мови?

Це, звичайно, змінилося. Якщо особисто в мене так. Я на початку війни, через декілька місяців почала вже говорити українською. Але дуже дуже важко мені це давалося, бо я все своє життя говорила на російській. Максимум, коли говорила на українській мові це на українській мові в школі і українська література уроки.

Інт.: У тебе дуже гарно виходить.

Дуже дякую. А до цього ну дуже погано, ну прям дуже погано говорила. Навіть в школі нам дозволяла говорити російською мовою, якщо це не українська мова, література, історія, зарубіжна література. Будь який урок можеш говорити спокійно російською тобі за це нічого не буде. Ну і звичайно, суспільство довкола тебе говорить на російській. Всі, всі, всі прям, зараз теж. У мене вдома розмовляли лише на російській, не українській. Виняток лише моя подруга з Тернополя і моя сестра, яка переїхала в Ужгород навчатися. Ми з нею говоримо на українській. Мама не говорить. Ну бо їм важко, вони не знають цієї мови, вона намагається говорити. Але от в колі друзів, родичів всі говорять російською. Ну так, звичайно, звикли, так все життя живемо. Якщо на роботі або десь в ресторанах, кудись виходите кави попити, то так, вони говорять українською. Там можна пакетик там чи ще щось. А от в колі сім'ї говорять російською, бо їм важко. Моя бабуся, наприклад, яка з Москви приїхала, вообще не знає української мови. Тобто вона інколи не розуміє, що я говорю. От вона дивиться телевізор, вже трошечки навчилася розрізняти, що то, яке то слово і як воно означає. Ну от.

Інт.: Тобто ти свідомо весь час говориш українською чи собі спокійно переходиш, залежно з ким говориш.

Я можу перейти на російську, якщо мене не розуміє, наприклад, бабуся. Мені треба ще й пояснити, що то за слово. Або в колі сім'ї, коли там Новий рік в день народження. Бо, якщо чесно, це некомфортно. Знаєте, це як російська. Російськомовний потрапляє в середовище українськомовних десь на території західної України і там на тебе дивляться косо. От так відбувається тут. Якщо ти переходиш на українську, говориш українською, на тебе дивляться як ну типу - "Що з тобою трапилось?". І це так некомфортно. У тебе піт виступає, Тобі жарко, кидає в холод. А на тебе дивляться. Ти намагаєшся щось казати, а ти нервуєш і в тебе нічого не виходить і тебе ще більше принижують. "Ти не вмієш розмовляти українською. Що ти намагаєшся? Давай нормально говорити". Ну, думаю, ладно.

Але до росіян ставлення змінилося, до мови змінилося. Я перестала спілкуватися зі своїми друзями з Росії. Хоча деякі з них питали, як у мене справи, чи я жива? Ну, все одно. Ми деякий час розмовляли з однією дівчинкою. Вони просто не розуміють. У нас максимально різне життя. Ти пишеш про те, що у тебе за вікном прильоти і тобі страшно спати. А вона пише про те, що ой, як їй складно заснути, бо у неї безсоння через якесь там кохання чи ще щось. Я думаю ладно, ладно. Ми живемо в різних світах. Я думаю, що нам краще не спілкуватися, бо мене це виводить. Типу вона сприймає це, наче це якесь побутове життя, прильоти. Ну воно в принципі так і є, але це все одно ненормально.

Інт.: Різниця є, так?

Так.

Інт.: Тобто ще якийсь час поспілкувались і вони більше не тримають з тобою зв'язок?

Я просто їй написала, що я не хочу підтримувати спілкування, бо ми з тобою не можемо знайти теми, яку б ну ми нормально підтримували. Типу коли мені дійсно потрібна підтримка, ти не розумієш, що я хочу від тебе. Коли мені дійсно страшно, ти не розумієш, що це таке. Може вона і намагалася зрозуміти, але мені некомфортно з цією людиною стало, все.

Інт.: Це можна зрозуміти. Чи вистачає тобі підтримки загалом від твоїх близьких, друзів чи загалом від держави, від суспільства? Чи відчуваєш ти себе в безпеці, на скільки це можливо?

Якщо, наприклад, трапиться така ситуація, що мого дому не стане, підтримка буде якраз тільки від твоїх друзів і родичів. Від держави, то підтримки ніякої не буде. Це я кажу прямо, у нас, наприклад, так. У нас люди постраждали, наприклад, прилітало у двір і вилітали вікна, двері. Навіть такого не можуть зробити, людям не можуть зробити вікна просто. Вони не можуть зробити сховища. Ну просто, якщо ви так думаєте про безпеку свого народу. Ну, наприклад, наш мер. Чому він не може зробити хоча б одне сховище на якийсь район? Є вулиця Робоча, є вулиця Онопрієнко, є вулиця така. То чому хоча б на одну вулицю не можна зробити нормальне сховище? Ти пишеш про те, що, "Ой, як страшно там. Люди, ховайтеся, срочно в укриття". В яке срочно укриття?! Ніякого укриття немає. Тому це підтримка лише від друзів і батьків, і родичів. Ну тобто так сімейне коло.

Тобі дзвонять, питають як у тебе справи? Тобі приносять речі, тебе можуть прихистити у себе. Тобто, знову ж таки, великий приклад це моя тітка з Сум, туди теж прилетіло. У неї немає ні вікон, ні дверей. Світла немає, води немає. Хто їй допоміг? Звичайно, допомогли родичі. Вони їй дали ключі, сказали, що поживіть тут, якщо хочете. Ми в іншій квартирі. У такому плані там і вода є, і світло, і нормально. А якщо люди, наприклад, не мають куди їхати? Так, немає родичів, немає ні друзів, нічого. І що їм робити? Держава не допомагає, вона не допомагає. Люди, яких ти не знаєш, теж навряд чи можуть тобі допомогти. Наприклад, ціни. Всі кажуть, що на Заході ціни піднімають дуже високо на квартирах. Я вибачаюсь, у нас така сама ситуація, коли почали активно обстрілювати кордони Сумської області, прикордонні Білопілля, Глухів, Хотінь і так далі. Люди почали звідти масово виїжджати, коли навіть не в іншу область, а у нас, тобто просто далі, подалі від кордону. В Шостку теж приїхало дуже багато біженців з Глухова, які знаходяться недалеко від нас. Що зробили наші люди? Підняли ціни на квартири в Шостці. Здуріти можна. Куди? Ви що? Це неправильно. Я вважаю, що це ненормально. Людям, які втратили все буквально. Вони ж не по приколу приїжджають. Є такі, що їм просто страшно. Вони переїхали. Чому б і ні? Тому тобі можуть допомогти підтримку тільки твої близькі. Все. Це моя думка. Може у когось інакша.

Інт.: Досвід, фонди чи якісь організації, які займаються підтримкою, чи нічого такого немає?

Ні. Коли в нас немає світла, то у нас відкривають пункт незламності, який зламаний. Тобто він не працює. Все, немає ніякої допомоги, все гуманітарка якась там теж не дуже. На словах всі такі красиві, все так красиво і все. Така допомога. Коли ти бачиш це своїми очима, то ну. Сумно дуже.

Інт.: Ну так, окей. Може ще хочеш щось від себе додати, якусь історію розповісти чи щось ще?

Це я вже багато розповіла. Історія. Може щось цікавить, щось якесь конкретно?

Інт.: Ще, мабуть, наостанок хочу спитати чи в тебе є якісь плани на майбутнє, чи ти чогось чекаєш? Що плануєш? Хочеш зробити?

Планування… Максимум, що ти можеш планувати це хоча б на тиждень. Бо насправді планувати кудись вперед неможливо, ти навіть не знаєш, що буде з тобою завтра. Єдине таке може плануєш про переїзд. Я до подружки, до Тернополя. Але це важко, бо мені важко залишати своїх. Свою маму, своїх бабусю, своїх. Свого тата. Не в тому плані, що я така, дуже хочу залишатися в цій сім'ї і так дуже сильно люблю маму чи татуся. Ні. Від того, що мені просто страшно, що коли щось станеться, мене не буде поряд. Я колись їздила в Тернопіль на тиждень і там було спокійно. Ну відносно, там не було таких обстрілів, типу у мене тривога там 10 разів на день і в Тернополі за тиждень два рази. Окей. І це дуже прикольно, що люди там спокійно живуть. Але я тоді не була спокійна взагалі, бо я бачила новини, що на Шостку летить, то і мені все одно було тривожно. Я дзвоню мамі і кажу: "Ти там жива?". Вона каже, що, "Я сплю, що ти від мене хочеш?".

Ін.т: Ну так, збоку ще страшніше завжди виглядає.

Так.

Інт.: Тобто, можливо, переїзд.

Можливо, переїзд. Як трошечки я заспокоюся, трошки зрозумію, що я хочу з собою маму забрати, хоча б її. Ну вона ж не хоче. От такі от вони люди. Я теж не хочу, типу це мій дім, тут я. Ну коротше, це тут все моє, комфортно. Тобто, звичайно, треба виходити з зони комфорту. Я це хочу. Але оця сама причина оця, що якщо щось трапиться, мене не буде поряд. Що робити? Нічого не робити.

Інт.: Так багато друзів переїхало чи знайомих? Чи більшість лишилися?

Більшість лишилися тут. Більшість взагалі пішли воювати. Наприклад, якісь мої однокласники. Декілька людей просто поїхали. А так, в принципі, всі знаходяться тут. От. І все. Сестра єдине, що поїхала в Ужгород навчатися. І то вона не хотіла туди їхати. Її батько змусив туди поїхати, щоб вона подалі від цього всього, максимально подалі від цього поїхала туди. От вона, бідна, приїжджає в Шостку на канікулах і тут в неї починається припадок, бо вона ж в Ужгороді спокійна, ну прям дуже спокійно, а отут прямо дуже неспокійно. Це такий контраст від того, що я не можу спокійно спати ночами. Приїжджаєш сюди і ти спокійно спиш тільки в коридорі. І то не спокійно, а так. Так що я тут їй не заздрю.

Інт.: Егеж. Дякую. Тоді, якщо в тебе більше немає що розповісти, нічого на думку не приходить?

Ні, більше нічого такого немає. Я наче все розповіла.

Інт.: Так, дуже дякую. Якщо б ти, можливо, хотіла ще одне інтерв'ю провести там через рік, можливо те що ти вже сказала прорефлексувати? Чи можливо було таке?

 Якщо я буду жива, то звичайно допоможу.