Микола Петрущак
6 січня 1930 р. с. Сторона Дрогобицького району Львівської області
4 квітня 2023 р. м. Самбір
Командир боївки СБ ОУН, псевдо "Малий", політв'язень
Біограма
Петрущак Микола Якимович народився 6 січня 1930 року у селі Сторона Львівського воєводства (тепер Дрогобицького району Львівської області). Батько Яким Петрущак 1891 р. н., мати Тетяна, з дому Клисяк, 1900 р. н.
В сім'ї, крім Миколи було ще четверо дітей. Брат Василь, 1921 р. н., очолював місцевий осередок ОУН, сестри Марія, 1923 р. н., Катерина, 1926 р. н., Ганна, 1933 р. н. У 1936–1939 роках Микола навчався у місцевій початковій школі, з 1939 року – у радянській школі, у 1942–1943 роках – у Дрогобицькій гімназії. У грудні 1944 року під час облави у селі його затримали радянські спецслужби та звинуватили у допомозі українському підпіллю. Невдовзі через брак доказів вини юнака звільнили.
З 1946 року здобував освіту в Бориславському педучилищі, проте був змушений покинути навчання через переслідування органами НКВС. У 1947 р. очолив молодіжну боївку під псевдо “Малий”. Того ж року був заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення за участь в українському національно-визвольному русі. З 1947 року, до досягнення повноліття у 1948 році, перебував у Дрогобицькій колонії для неповнолітніх. Під час етапування до місця заслання 1948 року йому вдалося втекти та повернутися додому, після чого продовжив підпільну боротьбу.
У травні 1949 року потрапив у засідку, організовану радянськими спецслужбами. Під час затримання отримав поранення. Після упізнання, допитів та перебування під конвоєм у селі Підбуж згодом перебував під слідством у тюрмах міст Борислава, Дрогобича, а також у пересильній тюрмі № 25 у Львові. 1949 року Миколу Петрущака засудили ще до 10 років ув’язнення. Відбував покарання у виправно-трудових таборах Інти та Абезі.
Під час амністії 1954 року Миколу звільнили. У 1954–1956 роках проживав в Омській області. 1956 року повернувся на Батьківщину. Заочно здобув диплом фельдшера у Львівській фельдшерсько-акушерській школі. Працював фельдшером у селах Воля-Баранецька, Береги, Дубляни, пізніше – в Самбірській районній лікарні. Після здобуття Україною незалежності став станичним Самбірської станиці Братства ОУН-УПА. Мешкав у Самборі. Помер 4 квітня 2023 року.
Спогади
| Оповідач: | Микола Петрущак |
| Місце запису: | м. Самбір |
| Дата інтерв'ю: | 19 травня 2015 р. |
| Інтерв'юер: | Ігор Рочняк |
| Транскрипція: | Павло Артимишин |
| Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
Директором школи був Куркевич. Забув ім’я. Куркевич. А дружина його, яка мене вчила, була Стефанія Куркевич. І я мав з нею такий, знаєте, тобто у класі нашому був такий випадок. Тоді я, тепер довідався, раніше не знав, очевидно, шо учителів-українців, учителям-українцям не давали роботи тут, в Галичині, у нас. А учителі, хто хотів працювати вчителем, відсилали на Польщу. Там вони мусіли по-польськи (говорити.-Ред.) в польському оточенню, бо тут ті місцеві вчителі все одно в силу обставин говорили з дітьми по-українськи. А треба було, щоби по-польськи.
Я пригадую як до нашої кляси приїхав інспектор ну і… Кляса яка була? – Було розп’яття, і був президент Польщі, ну Пілсудський, а потім – Мосціцький. То обов’язково мусіло бути в класі. Приїхав інспектор і питається дітей чи Ви “Dzieci, wiemce po polsku?”. Ну а вже вчителька казала, що так, “wiemy” – знаємо. “А kto mówię wierszyk?”. А вчителька дійсно навчила. Я був такий спосібний хлопець і відразу раз-два вона сказала і я пам’ятаю, сказати той віршик? “Orzeł biały wisi w klasie i nad drzwiami klasy też – znak to naszej mocy chwały, tego znaku czeż”. Ну той інспектор подивився, прийшов: “Як ти називаєшся?”, – “Микола”, – “Ага, bardzo dobrze”. Потім мені вчителька сказала, шо то шо я сказав зберегло їй роботу. Бо інакше були би вислали її до Польщі. Так шо в силу таких обставин. А потім прислали польку звідти з Самбора і назвали “самбірська вчителька”. Я вже не пригадую, як вона називалася. То вона вже була полька. І вона ну “вшенцє по польськєму”, знаєте, “вшенцє по польськєму”.
Інтерв'юер: А які стосунки були в школі між українцями і поляками? (питання інтерв’юера)
Ну в тих перших початкових класах – то абсолютно ми не відчували, бо вони, ті діти, вони адаптовані до нас. Так хрестилися як ми. Так само, знаєте, зовсім, зовсім вони не могли себе проявити абсолютно, бо один учень на школу, чи два учні – то не могло мати ніяких.
Інтерв'юер:А пізніше спостерігалися ?
А пізніше, вже як були старші класи, то вже була така, така ворожість була. Ну справді була ворожість по тій причині, шо вони себе вивищували. Вони вже святкувати “тшитєґо мая”. То вже мусіли, так само директор школи. Якісь там, якісь там заходи такі, якісь вірші. То вони вже рвалися, шоби тово. Бо наші діти не хотіли. Ми не хотіли. Бо ми знали, шо таке польська окупація. Наприклад, мій двоюрідний брат, тітки син. А ми недалеко жили. Ну то був заарештований раз, другий. І коли моя сестра прийшла з школи, та з двадцять третього року, каже: “О, ми були сьогодні були, були, їхали до Варшави і до Ґданська”. Ну бо то Ойчизна. А він вже з тюрьми прийшов як український націоналіст. Каже: “Ніякої “Ойчизни”. Наша Батьківщина”, – а я ще до школи не ходив, а я вже чув від нього що, наша Батькавіщина, то є Україна. А вони по карті там, вона показувала, та вчителька-полька власне. “Ой, – каже, – то не є ніяка наша “Ойчизна”, то є чужинецька займанщина”.
