Віра Дрозд-Чопик

Батьки мої господари, середні. Тато був головою «Просвіти».

Інт.: Як звати тата?

Григорій Чопик. Село було наполовину з поляками. Поляки були заможні, бо в нас дуже землі – чорнозем. Багато мазурів приїхало. І так, як поляки мали костьол, кулко, Льодовий дім, то тато піднімав народ, хоть бідніші були українці. Побудував читальну з людьми, церкву, садочок дитячий. Я від 3-ох років стала ходити до садочку. Провідницю з якого-небудь містечка шукали на літо. Вона три місяці з дітьми працювала, з нами. Вчила нас змалку зразу українські пісні, українські танці. І за три місяці господари тих дітей, батьки, давали збіжжя. Нагрузили повну фіру збіжжя і з тим від’їжджала провідниця від нас. То я зачала ходити в 4-й клас, то був 39-й рік. Тато став ховатися. І пізньої осені…. В нас дуже вулиця болотниста, дощ падав, то був десь жовтень-листопад, отакий місяць, я не пам’ятаю. Я з братом молодшим Земком в хаті на бембетлі спимо і бабця на п'єцу. А мами вдома нема, бо мама пішла в сусіднє село родину татову ладити на весілля. Приходить тато так в чоботях, куртку скинув, ліг на ліжко трошки віддихнути, бо вже ховався.  Тут стукають, а коло нас близько млин і дуже баюри… І як стали стукати до вікна: «хазяїн відкрий! Хазяїн відкрий!»  І ми собі думаєм же хтось застряг в баюру. Тато підійшов до дверей. Як тільки тато відкрив сіни, то зразу руки в наручники назад. Прийшли до хати і поставили тата в кутик, коло кухні і стали обтиск робити. Ну, тато, так як був просвітянин, в нього було дуже багато календарів пам’ятаю. «Сільський господар», «Червона калина» - шось трохи пам’ятаю. 

Інт.: А хто то був ті люди?

То я Вам скажу. І то во зачався той обтиск. Вдвох роблять обтиск, один коло тата стоїть. І чую стріл раз, стріл голосний «бух», і другий. Два рази постріл чути десь на вулиці. А тато попросив, а він стояв очима до стіни, попросив: «Вірцю, дай мені води напитися». І як так з бембетля від брата встала, взяла горнятко, набрала води, підходжу до тата, а той чекіст дуже мене вдарив по руці, шо то горнятко впало, а мене так сильно втрутив, же я впала грудьми до побічні і мені дух заперло. Я не могла більше нічого говорити і тато більше нічого не говорив. Но, тато догадався, шо то за стріли, тому він попросив води. Ну, а чекісти опитні кати, то вони подумали може яку стрихніну даю татові, бо шо то вони зимою таке зробили. Вони мали з собою рубцак. В той рубцак наложили з шухлядів десь якісь книжки, десь шось. І як виводять з хати, то тато навіть не сказав «діти будьте здорові». Нічого тато… Вийшов. Та й ми полягали, мами якраз вдома немає тую ніч. А рано вже стрийкові хлопці дали знати до сусіднього села, шо стрийка арештували. Прийшла мама додому до хати, а за нею сусід наш. Приходить і говорить: «Ольга, ти якби виділа страшне чудо, де, певно, і не пишиться нігде. Прийшли до мене москалі, казали: «Запрягай коні, кинь соломи на фіру». Приїхали ми до третього сусіда. Той сусід був інвалід без руки з дитинства, бо на кіраті коні поганяв і йому кірат руку вирвав. То був свояк мамин, але то були і колєги і якраз в «Просвіті». І він, як ховався, то по тому мама сказала, що він говорив: «Грицю, ти як попадешся в руки, ти собі заробиш кусок хліба, а я без руки, я з голоду згину. Куда ходив, гомонів дуплікацію. І як прийшли його арештувати, то він відкрив ганок, двері в ганку, втрутив чекіста і вибіг на двір і його вбили. Тії стріли, то були якраз на нього два. Тому тато попросив воду. А того сусіда забрали, вже чекісти мого тата привели там до того вбитого на подвіря. Тоді сказали сусідові і чекіст на солому кинули трупа, якого вбили, а тата посадили на нього. Колєги задушевні, і виростали може разом, а тата вот посадили на того трупа. Повезли вони в Тернопіль чи куди вони. І за який час мама довідується, шо тато в Тернополі в тюрмі. Тоді за пару днів, в селі по арештували 8 членів просвітян тих. Вже по тому, за німців, говорили, шо, як арештували нашого священика, то священик дуже боявся, то молоді були (Ямосця тоді якраз була в організації просвітян)… Шо він видав якраз тих просвітян, то його все одно замордували, а Ямосця попала на Сибір з сином. То так говорили… Ну, і прийшли німці…

Інт.:А що з Вашим татом було?

А мама 2 роки носила передачу в Тернопіль, але ніколи не виділа і нічого не знала чи є тато. Ми нічого не знали. 

Інт.: В Тернопіль носила?

Так. А як прийшли німці…Прийшли німці і тут радіо по селах: «Їдьте в тюрму шукати своїх батьків. Тюрму відкрили!» То, то було на 3-й день, як німці переступили Стрипу.

Інт.: А на якій мові радіо говорило?

Та по… Сільське. 

Інт.: У Вас було в селі радіо?

То мали такий… Носили в руках… Йде якийсь дежурний чи вартовий (вартові були у нас в селі) і з тим… І так йшов по вулицях: «Їдьте в тюрму, бо тюрму відкрили!» То третього дня мама з сусідкою (тоже у якої чоловік арештований) і нас обох взяла на фіру, і ми їдемо. Гостинець заповнений дуже німецьким ешалоном. По одній стороні мотоциклі, з самого краю дороги. По другій фіри їдуть туда на Тернопіль, а третя колія, шо вертається от з Тернополя хто. І німці всьо з мотоциклями… Доїжджаємо до Тернополя близька і дуже сморід. І вже близько до тюрми стримали фіри людей а фіри дуже їхали. Стримали і сказали, шо витягають трупи, бо шо за сморід такий. То Тернопіль був облитий, всьо місто карболію, бо при вході до тюрми була яма і в ямі повно трупів. А стіна так з метр була засмалена, шо дострілювали когось. І мама нас лишила з такими якимись людьми. Ми стоїмо. Вона була така бойова жінка ше мама. Прийшла близько, люди кричуть: «Ой, Боже!». А жиди в якихось халатах були білих і жиди витягали тих трупів, котрі ше були цілі. Ложили на носилки по одному, по два, а грузова машина чекала наних і вони на гозову машину з тими носилками складали. Котрий не хотів, не витримував того смороду і того всього то падав, то німці дуже тими нагаями били. Тими кийками дуже били жидів, відсували. А як стали кричати люди: «Ой, там шось біліє, якесь полотно на них!» То мама настільки бойова, підійшла до тих носилок, подивилася, а то попарена шкіра. Вони як накидали тих трупів, а там видно і давні були і свіжі, то коло тої ями стояла дуже велика бочка желізна, а коло тої бочки такий грубий шльонф пущений. І вони з тої бочки пускали пар на тії трупи. То була така не полотно, а така біла шкіра попарена. Ну, і їх вивозили…То так кругом тюрми стояли грузові машини єдна коло другої. А в брамі стояло 2 танки, то вже відкотили. І нам тернопільчани говорили, шо тут 3 дні на місці машини гуділи. І ті танки як людей тих мордували, витягували, а котрі сміли десь чоловіки мали можливість вилізти на дахи, то чули крики, зойки тюремників: «Діти наші, сини наші шукайте пімсти за нас!» То я то за тюрму знаю.

Тепер то зробили таких три дуже довгих рови, на Тернополі такий кустарник, то не був такий ше цвинтар. На тому ку старнику викопали три рови такі широкі, шо ті трупи всьо жиди складали. На одну сторону головами, на другу сторону головами, а по середині, як вже виходили з ями, прохід було закладено. То було три таких дуже великих рови трупами заложені, а тепер зробили братську могилу дуже високу. І коло тої братської могили з кожного району є таблиці на стояках, мраморні, і прізвища написані на тих таблицях. І як перший раз приїхала, вже я вернулася з Сибіру, з чоловіком, з братовими дітьми, і так йду і на праву сторону так мене тягне, бо могила так стоїть …І мене тягне на ту праву сторону. Я говорю: «Я начинаю з тої сторони йти, читати таблиці». І приходжу по середині, нагнулася і читаю: Чопик, Чопик. То мій тато Чопик, Чопик Григорій і Чопик Дмитро, рідний брат молодший татів, тоді їх Хмурич Мирон, Пасічник, ну от начитала я сім, але восьмого, того вуйця якого вбили не було записаного. То то, шо я виділа, ну і зараз та могила…Тернопіль працює.

Інт.: Ви тоді як були з мамою, то Ви знайшли тата?

Та Ви шо. Він може вже давно зігнилий був, бо були такі, шо гнилі, шо ледве витягали. То не були до пізнання трупи. Були свіжіші, то видно то попарено було, а то не було до пізнання, то такі трупи виглядали, як фігури на цвинтарі з тої крошки, такі почорнілі. То не до пізнання люди були.

Тоді німці втікають. У нас фронт на три місяці. Стрипа болотниста така. Є навіть курган Січових Стрільців, може Ви історії читали про січових стрільців, шо там 300 січових стрільців поховано в тій могилі і тую могилу дуже шанують ше за Польщі. То вже поляки стали бити, як організував тато похід, бо то сусіднє село через Стрипу. І до нинішнього дня кожні Зелені Свята, люди кругом зі сіл приходять і відправляють там панахиду. І приїжджають хлопці, і козаки, тепер вже УПА, у повстанській формі, шанують тих січових стрільців. А історію знаю, розказують чому Стрипа називається ріка. Вона дуже болотиста, там нічо тільки болото і зразу в грязі топишся. І прийшла сестра, як тих 300 січових стрільців полягло, шукати тата і брата, то вона найшла і сама з того болю, з тої розпуки кинулася у ріку. А вона називалася Стрипа, таке її ім’я було. І та ріка таку назву несе.