Данило Янковський

Інт.: Перше, таке ознайомче, питання: розкажи, будь ласка, про себе все, що вважаєш за потрібне — ім'я/сфера діяльності/ і т.д.

Та, ну, з того, що вважаю за потрібне скажу в контексті нашої розмови сьогоднішньої. Небагато, насправді. Я б просто зауважив, що є львів'янином і народився в 97-му році, у вересні. Тобто на час Скнилівської трагедії мені було 4 роки.

Інт.: Угу. А ім'я ще, будь ласка.

А, так…мене звуть Данило.

Інт.: Добре, дякую. Супер. Ти вже почав розмову про Скнилівську трагедію, яка відбулася 27-го липня 2002 року. І ти вже зазначив, що ти там був. Чи можеш ти пригадати цей конкретний день? Все, що пам'ятаєш про цей день від початку до кінця — було б добре, якби ти переповів.

Та…оскільки мені було 4 роки….Ну, насправді, важко навіть сказати, чи я його пам'ятаю…Тобто в мене є якісь, умовно, спогади, але я, думаю, вони сплетені з якихось…несвідомих зовсім вражень і того, що переповідали мені пізніше мої родичі. Але як я пам'ятаю…В моєї мами день народження в липні. Воно як раз за декілька днів….після 29-го липня. Напевно і-і-і…(27-го) Одним словом, так, моя сім'я, вона перебувала вже в такому передчутті цього свята. Я пам'ятаю, що до неї мала приїжджати її сестра в гості, відповідно, ми всі мали йти двома родинами. Ну туди…на Скнилівське летовище, дивитися на те авіашоу.

Але оскільки моя мама готувала застілля, а її сестра з родиною запізнювались туди, пішли лише я, моя старша сестра і мій тато. І я не дуже пам'ятаю саме свято. Я памʼятаю, можливо, якісь танки або щось таке? Ну там же було багато всяких штук, і там літали літаки, і були виставки якихось військових бойових одиниць….Пиво в пластикових стаканчиках…І, що я знаю з переповідей мого батька, — це те, що ми були в одному з авіаносців…Власне, дивилися там всередині нього на якусь машину типу броньовану, і коли ми з нього виходили мій тато зауважив, що вже щось не так відбувається.

Ми стояли в хвості цього великого літака, і він, буквально, кинув мене на землю. Моя сестра, побачивши, що він щось таке зробив, теж сама впала. Я підозрюю, що там люди вже почали навкруги….Хвилюватися, він просто стрибнув на мене — і прикрив моє тіло своїм тілом. І так ми наче пережили…ну… саме оце падіння літака….Як я чув від нього, власне, цей літак винищувач, який падав, то він впав в ніс того літака, з хвоста, якого ми виходили. Тобто, я був доволі близько до епіцентру вибуху і всіх подій.

Як я взагалі це пережив? Не знаю, але мені повезло, і мені, зрештою, батькові моєму, сестрі також, тому що ми всі цілі, можна сказати, абсолютно, неушкодженим з цього вийшли. Опісля цього я пам'ятаю що…Як вже тато мене ніс, виносив звідти. Тобто він мене виносив звідти на руках — і в повітрі стояла курява, пилюка і крик людей. Можливо, я пам'ятаю ну такий прямо без…Я не певен, чи це справжність, чи собі вигадав, але, можливо, я бачив кінцівки людських…ну тіл ну…шматки людських тіл…щось таке точно пам'ятаю… крик….

І потім, оскільки Скнилівське летовище знаходиться недалеко від будинку моєї бабусі… вона живе…на Скнилові там за…колією залізничною….то зрозуміло, мій батько одразу нас завів туди, ми там вмилися, бо у мене обличчя все було розцарапане після….після того, як батько мене кинув, то я не був пошкоджений нічим, що літало в повітрі, а просто тому, що він дуже швидко штовхнув на землю, я впав в асфальт обличчям. В мене було воно поцарапане…там вмились…і таке… Більше дуже нічого такого не пам'ятаю.

Інт.: Ти в той момент зрозумів, що відбулося конкретно? Коли було падіння, то розумів, що відбувається?

Я не певен. Ну тобто, я цього настільки не пам'ятаю. Я думаю, що я був у шоковому стані і, враховуючи те, що був дуже малий, серйозно, то мені важко про це говорити.

Інт.: Добре, дякую. Тут вже наступний блок питань. Чи міг би ти розказати, як змінилося ваше повсякдення після Скнилівської трагедії в сім'ї? І чи змінилося воно загалом? І якщо так, то як?…Чи ви говорили про це в сім'ї? Чи ти відчував, може, потребу розпитати батьків? Чи говорили про…ну, чи проговорювали це? Чи якось впливало це на твоє самопочуття після?

Нуу….Нуу….Ну стосовно мого самопочуття, то однозначно так. Знову ж таки, з переказів моїх батьків я знаю про те, що сам я жив і ріс теж недалеко від аеропорту, але по іншу його сторону. Там де ну це основний термінал цивільний. І…З їхніх розповідей я знаю, що я довгий час боявся шуму цього гулу моторів літаків, бо їх чути з мого дому, коли вони там сідають і злітають. Я боявся їх і ховався навіть під стіл… ну тобто якісь такі речі. І також боявся пилососа і інших кухонних приладь і такого іншого, що видає якійсь звуки. Це тривало, може, рік, я не знаю, чи більше. Це те, що я чув від них. І..що б ми якось це про це говорили — я не пам'ятаю чесно кажучи, в цьому сумніваюся.

Вперше взагалі я якось самотужки поговорив про це з батьками, вже в підлітковому віці. Це скоріше було таке дослідження всього, що відбулося, це не було проговорення… ну типу…якесь таке інше. Тобто мене цікавило скоріше фактологічно, що трапилося, де я там був, що ви робили і таке…

Інт.: А якщо не в сім'ї, а поза межами сім'ї — чи говорилось про це… там поміж інших родичів або поміж незнайомих людей друзів? Згадок про це не було? Навіть опісля, тобто вже в дорослішому якомусь віці чи поверталося туди, якось заводилась до цього тема?

Ну та як я собі думаю, скоріш за все це згадую в спілкуванні з людьми під час знайомства. Ну тобто, скажімо так, певний шмат. Мабуть, ну тобто, знайомства я б сказав так, тобто люди, які мене знають добре, вони вже про це знають. Тобто я про це згадую як про частину себе, умовно. І-і..

Дуже часто воно з'являється в контексті розмови про авіа-подорожі, тому що, я маю зізнатися, я доволі ну, я неприємно ставлюся до перельотів літаком, тобто я користуюся ними, але якось так наче підсвідомо уникаю цього.

Я пам'ятаю свій перший раз, коли літав на літаку. В мене був переліт з Варшави до Парижу і з Парижа, назад до Варшави. Штука була в тому, що я на перший літак запізнився, так наче навіть напів навмисно, і мені довелося брати собі ще один квиток на день наступний.

А коли я мав летіти назад, це мені настільки це було неприємно, бо це був перший мій переліт в житті взагалі. Він був дуже неприємний. Мені було не те, щоб…мені було просто зле, ну буквально. І сталося так, що назад я на тому літаку не полетів. Тобто я якось таким чином підтасував собі свої плани, що мені довелося їхати на автобусі в Прагу, а потім з Праги я їхав до Варшави, і потім повертався до Львова. Тобто я всіляко намагався уникнути. Так ну з часом вона трохи, звичайно, ну перейшло, вже й не таке критично було. Але та й зрештою, в контексті авіаперельотів — то я якраз згадую про це людям.

Інт.: А чи зараз ти відчуваєш…можеш сказати, що на той момент, в дитинстві або трошки пізніше, ти потребував психологічної допомоги. Ну, тобто зараз вже з боку дорослого — чи була потреба тоді в якійсь, ну, більш професійнішій допомозі?

Так, так, я думаю, що так. Я думаю, що це б мені пішло на руку однозначно. Ну я не знаю, насправді, на якому рівні на той час була психологічна допомога. В принципі, я про це думав не раз. Я думаю, що й обізнаність серед людей була не така велика стосовно цієї сфери допомоги травматизованим людям. І зрештою, я не знаю, яка була інфраструктура надання психологічної допомоги. Натомість мене водили…. яєчко мені так скидали. Так що, може, дай Бог, мені це допомогло.

Інт.: Добре, дякую. Це дуже широкий опис, гарно. Ну третій блок — ми переходимо до нього — це вже так, про сучасність, про теперішній час. Ну от, ти вже згадував про те, що ти боявся, як мінімум, до недавна перельотів і так далі. Чи є ще щось, ну якесь ще вплив з цієї трагедії на твою сучасність? Ну, умовно. Чи ти береш участь у вшануванні жертв у пам'ятні дні? Тобто чи спілкувався ще з якимись людьми не з родичів, які перебували там? Ну, чи навіть зараз, ти можеш сказати, що ти відчуваєш травмованість якось цією подією, і якщо так, то може в чому ще це проявляється, окрім страху перельотів?

Травмованість — так, я думаю, що так. У чому ще проявляється? Ну загалом, мій підхід до життя міг частково бути сформованим такою травматичною подією. Тобто я зараз не буду дуже про це говорити, але відчуваю, що чисто теоретично це могло відбитися на, умовно, ментальній картині світу, яку я маю зараз. Я думаю, що воно доклалося, якихось там декілька цеглин в моє світобачення.

А чи я колись… Я ніколи не спілкувався з людьми, які перебували також…якось вони ніколи мені не траплялися в житті, я б навіть сказав. І я ніколи їх не шукав. І я також ніколи не був учасником ніяких вшанувань. Можливо, зовсім малим. Я ходив туди, але знову ж таки це було так: за руку туди привела бабуся, бо вона живе біля тої каплиці, яка була зведена після того, можливо, я ходив туди з нею, але це було теж, це не було щось свідоме. Тобто мене туди вели.

Я знаю, що він відбувався.

Інт.: Угу. Добре. А чи відчував ти колись якусь несправедливість… зараз або раніше? Ну тобто чи відчував ти, що хтось або щось, якась структура державна, мусила понести б якусь відповідальність за те, що відбулося? І, якщо ти чув про судовий процес, чи зникло це відчуття, або якось воно змінилося, якщо воно було? чи є якесь відчуття, що хтось мусить бути покараним?

Ну. Знову ж таки про судовий сам процес я багато не знаю, тому. Я не знаю навіть, чи…ну, тобто його результатів і що сталося.

Я ніколи… я не знаю, як воно там все трапилось, які були результати, ну, тобто для мене воно якось ніколи не становило аж… Тобто я ніколи дуже сильно тим не цікавився, можливо, мусив би, але чомусь воно завжди проходило повз мою уяву…. увагу. І-і, я думаю, що так, ну чисто, якщо я думаю, що так, за це мали б нести покарання люди. Зараз я собі згадав, що скоріш за все, пілотів, здається, не засудили, чи їм дали якесь умовне покарання, ну, тобто вони буквально сиділи десь вдома і, можливо, навіть і продовжували служити в українській армії. Тобто я думаю, що цього…якщо це так, то цього недостатньо. Я думаю, що ця подія могла би стати таким собі лакмусовим папірцем, щоби вказати на те, що проблеми в українській армії початку нульових були і-і, на це почав зважати хтось, щоб приймати якесь рішення. От, тобто, скажу так: мене би задовольнило, якби після цього, щонайменше, робилися якісь зміни, тобто отак, а оскільки їх не було, то так, я відчуваю несправедливість.

Інт.: А зараз, враховуючи, що все-таки ці події мають якийсь вплив на сучасність і на твою ідентичність, особистість загалом, чи хотілось би тобі, що б ця подія була більше репрезентована в просторі? Що б була якась більша обізнаність серед суспільства навколо?

Мені здається, з мого особистого досвіду, з того, що я пам'ятаю зі свого дитячого/юнацького, трохи старшого віку, я в принципі дуже рідко взагалі будь-де бачив згадки про трагедію. Хіба що, там, в день річниці трагедії…репортажі по телебаченню…і все, тобто цим завжди все обходилось. І так, мені б хотілось це проговорювати глибше.

Інт.: Супер, добре. А чому тоді не поговорюєш? Якщо є потреба в цьому, якщо це має такий вплив, то що зупиняє? Ти можеш не відповідати, якщо це важко.

Дякую, я не знаю.

Інт.: Добре. А чи для тебе важлива обізнаність суспільства?

Я думаю, що це важливо, так. Перш за все, для самого львівського — і все ж, українського суспільства. Знову ж таки, як вказівка на помилку… це помилка суспільства… та тобто так чи інакше…Ну так, так, так.

Інт.: Добре, дякую.