Стефанія Медянка
17 травня 1928 р. с. Старява Добромильського повіту Львівського воєводства
Репресована
Біограма
Народилась 17 травня 1928 року у с. Старява Добромильського повіту Львівського воєводства (нині Самбірського району Львівської області) в сім'ї Івана Потічного (1894 р.н.) та Катерини Іваницької (1897 р. н.). В сім'ї було п'ятеро дітей- троє сестер і двоє братів.
Батько 5 років служив в австрійській війську, був старшиною. Брав участь у Першій світовій війні, потрапив у полон, перебував у Герцеговині і по закінченні війни прийшов додому пішки. Після повернення воював у складі УГА в польсько-українській війні.
Стефанія Медянка закінчила сім класів сільської школи "за Польщі". Старший брат Михайло (1921 р. н.) служив у дивізії СС «Галичина», та зміг уникнути репресій та емігрувати після війни до Канади.
У 1947 році Стефанія була заарештована за "неповагу до радянської судової системи" і на 6 місяців ув’язнена у Самбірській в'язниці. У 1947 р. помер батько і сім'я повинна була здати норму зерна, за те що вони не встигли здати податок на три роки ув'язнення було засуджено 19-річного брата Стефанії. Суд був показовим, щоб злякати інших. Заступившись за брата і вигукнувши, що вирок несправедливий, респондентка отримала 6-місячний арешт.
Стефанія Медянка добре пам'ятає радянську та німецьку окупацію та перебування військових в селі, адже в Старяві знаходилася прикордонна застава, а сім'я інтерв'юерки мешкала в центрі села і вони бачили та переживали події Другої світової війни. В радянський час Стефанія працювала в магазині та на залізничній станції. У 1989 році відвідала брата в Канаді.
[Інтерв'ю оцифровано в рамках проєкту "Жіночі голоси Другої світової війни" за підтримки Європейського Союзу за програмою "House of Europe"].
Спогади
| Оповідач: | Стефанія Медянка |
| Місце запису: | с. Старява Самбірського району Львівської області |
| Дата інтерв'ю: | 1 січня 2017 р. |
| Інтерв'юер: | Ігор Рочняк |
| Транскрипція: | Богдана Тараніна, Роксолана Попелюк |
| Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
Мама ще вродила... Мій тато за Австрії був "цуксфірер". То на знаєте, то таке було, як зараз старшина чи що. Тато служив довго на австрійській войні, десь п'ять років. І мій тато казав, що наші українці не файні. Знаєте ранше телевізора не було, ми не дивилися телевізор, що батьки розказували, так як було і тато нам все розказував. "Діти, наші українці треба копати 100 літ взад, щоби з негу щось було, каже, вони є дуже продажні люди".
Мій тато воював за польсько-української війни. Ото за лісом в Смеречне село, як скінчилася війна, я навіть не знала, що то таке є, де то скінчилася війна...
Інт.: Та ще та Перша війна?
Австрійська війна, угорська. І всі приїхали, приїхали всі офіцери зі всіх держав, брали своїх, бо ще війна розпалась, брали своїх хлопців. А з України приїхав посол український. Ми не мали держави. І каже... В Герцеговині тато був, я навіть не знала, що то є. А зараз Боснія і Герцеговина, що там то таке. О, тато там був і там ще війна скінчила. Тато він там йшов пішки, пішки мій тато. І хлопці, було щось 15 000 українців всі присягли. Каже хлопці всі держави беруть свої, ми сі зачепимо би за нас світ щось знав. Всі присягли же будуть чесно, ну і всьо. Кухні нема, команди нема, їсти сі хоче. Ну йшли, зайшли в Сербію, порозбиралися по ночі , наїлисі слив, понапивалисі вина, там попадали, "баяни" пішли, розрізали живот, наклали слив в животи, то тато мені все то розказував.
Ну і ту їх в Смеречно прийшло 15 хлопців, польсько-української війни. Поляки взяли шосейну дорогу і поляки взяли желізну дорогу, а їх нагнали в ліс. Ну прийшли, змокли, хлопці їсти хочуть. Той тягне корову з стайні. Жінка кричить, той тягне подушку хоче накритись, зима і біда. Тато подивився, ту пору днів побув, каже, додому. Але і так смерть, і так смерть, поляки заб'ють. Але видите то все є від Бога. І тато мій прийшов додому вночі, а я та друга хата від того жию, я ту робила. Ну а його сестри вийшли на двір вночі, ну свою потребу чи що. І тато їх кличе: "Ходіть ту дівчата, хтось є". Знаєте ті втікли до хати. Каже: "Мамо, то нас хтось кличе". Мама, баба моя вийшла, "Ой, сину, що ти то робиш? Ну і завела тата до хати, помили і тато побув до рана. Хтось замельдував і прийшов польський офіцер, тата поставив кут і часового, і всьо. Ану розстріляють, він воював на за Україну. Але коли тато служив в Угорщині, ще при війську і там з ним служив поляк, то таке від Бога було чи що? Не знаю. І той поляк зайшов до хати, каже: "Іван, що ти то робиш?". І тих постових зняв, і тато так сі лишив живий. Отак поляки робили.
Ми забрали желізну дорогу, шосейну, а наші українці продавали. В нас то такий один, він ліг під поїзд і лежить. То таке всьо є від Бога. Він робив на колії, бо Австрія клеймувала, хто робив на колії, не брала до войська і робив на желізній дорозі. І дав полякам знати, що українці їдуть. Така була то назвали "панцерка", такий вагончик їхав, що їде з Хирова ту. І він розсунув рейси, щоби сі хлопці побили, розумієте? Але хтось там увидів з людей і начали кричати до тих хлопців, би стали. І там нижче церкви вони стали, тих хлопців постріляли і так на цвинтарі лежать, то за Австрії ще. І прийшов час, він ще постарів той Жук і ліг під поїзд на то саме місце, де він розставив. Як не вірите мені, спитайте людей. То саме місце ліг під поїзд і поїзд його переїхав. То за Союзу було і поїзд його порізав.