Василь Швець

Василь Швець

  • 1933 р. с. Адамівка Радехівського повіту Тернопільського воєводства

Очевидець

Біограма

Народився 1933 року в селі Адамівка Радехівського повіту Тернопільського воєводства (нині Шептицького район Львівської області) у сім'ї Степана Швеця. Батьки вели домашнє господарство, з якого й утримувалася сім'я. Степан Лисик, дід Василя по матері, перебував на еміграції в Канаді.

Під час Другої світової війни Василевого батька мобілізували до РСЧА. На фронті він отримав поранення.

В часі німецької окупації Василь Швець навчався в сільській школі. У 1950-х роках проходив строкову службу в лавах радянської армії у місті Владивосток, РРФСР.

У 1956 році одружився. Проживав у рідному селі.

В інтерв'ю пан Василь згадував події Другої світової війни, репресії радянської влади та методи проведення примусової колективізації в Адамівці. У його спогадах йдеться і про те, як до села приходили стрільці Української Повстанської Армії, яким допомагали жителі Адамівки.


Спогади

Оповідач: Василь Швець
Місце запису: с. Адамівка Шептицького району Львівської області
Дата інтерв'ю: 5 червня 2016 р.
Інтерв'юер: Ігор Гілевич
Транскрипція: Богдана Бержицька
Джерело: Архів проєкту "Локальна історія"

Билися, я ще пам’ятаю, за німців. За німців так само Волинську область, то була Львівська, а Волинську область вони счітали, що то совєтська. Волинь. То вони не давали… солі не було, звідси візьми мішок солі, п’ять мішків пшениці возьмеш. Навколо пости стояли, навколо нас туво. Навіть такмо хати були волинські, то один туво ті два часових, два солдати, тих йшло. Ото саме було на коляду. І той дядько каже – вони бідні, солдати куті не з’їдять. І вони ту кутю їли, наїлися, а до хати діда вносили, солому, вносили до хати. Бо нині ніхто не вносе, а колись вносили солому. А дідо той ліг і качається, вже в животі у нього болить, наївся теї куті. І каже: «Отєц, в тебе много ще є тої куті?». А, каже, повний засік у нього є, пшениці має. То не один москаль ще тут падохне, каже. Але нічого, відійшов він і пішли вони. Було по-всякому... 

Навіть один… То двох йшло, з Саміці, з Волині, сюда. Но ті, так як то повстанці, ну вони щось мали спільного, як то вивідували чи ще щось… Йшли в село. А я… ми сиділи там, в кінці самому, хата була. І у мене нога боліла, я скалічив, я коло стодоли на соломі лежав. А вони йдуть ті вдвох, а німці де садок, там за садком, там на чіпку. І до них: «Гальт!» до тих хлопців. А ті якогось поломанця мали, положив на плоті і молотком стукає-б’є і туво затяв всьо. Вони кидають і давай втікати. Вони втікають, а німці стали бити і без них – на мене б’ють туво. То я шкутильгую до хати, я до хати й втікав, то коли «джінь» тут над головою. Я до хати, подушку на голову, бо без подушку… каже, куля не возьме. Я собі десь так полежав, може з годину, може більше. Слухаю – пах! Тамка десь і знову якось втихло так, полежав ще більшу, а вони забили одного. Десь підвівся так само хтів подивиться, і, дивлюся, за ноги злапали і сунуть його з конопель. То коноплі сіяли колись там. Було таке долина їх. І висунули його і… ну повезли ж, до Миколаєва. А той заліз в пшеницю і втік, той не показався і втік один. І потім той йшов, знову на Адамівку, а ті заказували десь їхати тамка, щось шісток було їх, тих німців. І з кіньми виганяли, то заказували то. І той йде, вони до нього: «Гальт!». А той давай втікати! В кожушку такому… навіть я стояв дивився пацаном. А вони б’т по нему, а він втікає. В нас ще був такий лісок тамка, він до того ліска втікав. На чубак вилетів, а ті б’т. І один клякнув і попав в него, забив його. Тої, летів туда, головою сюда, до них так, мотонуло його і на воза впав.

Була хата, там вони викопали під кіньми, де коні стояли в стайні і така, навколо таке гумно було, так як будинки навколо поставлені. І там ходили гляділи, а їм сказано було, що під бляхою в хаті є. Доказано, що там є.  Вони гляділи навіть в нас…

Інт.: Знали німці, що там в хаті під бляхою хтось має бути?

Під бляхою хата, знали що під бляхою, навіть в нас були, коли ми ще сиділи на там-тій хаті. То два було повстанці – то гляділи ходили. А вони були під снопами, що там добувався тако, туда під спід залізали, ті товклися, мали ще туво невеликі снопи, в які далі гляділи. Були кіньми і пулємьота мали на возі і стояли тут. І отам стали битися, то почули, то кінь, на коні і вйо, поїхали. А ті вийшли і пішли в ліс в соснину. Ті обидва, у нас були такі. І там як… Обступили, ходили, шпігали… Вже скінчили глядіти, не здибали нічого,  а єдин все дальше пішов і там пікою шпігнув саме. Там з автомата потягнули його та як то забили, здається в живіт попав туво. Ну і вдвох вискакує, і втікают. То єдин тікав, дістав десь туво, де самий лід був, за хати втік і сам себе забив. А той втікав, ще  один, то за село, туда на Духовини мав би поля втікав. То ті тійво кіньми виїхали від нас то його убили так само.

Онлайн-архів усноісторичних та візуальних джерел

Локальна історія

Мультимедійна онлайн-платформа про минуле та сучасне України

Центр дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ

Центр дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ

Гуманітарний факультет УКУ

Гуманітарний факультет УКУ

Навчально-дослідна програма кафедри історії УКУ "Українське ХХ століття"

Вічний фонд "Броди-Лев"

Вічний фонд імені Тиміша і Ґеновефи Шевчуків

© Жива Історія. Всі права захищено. 2026
Створено Abra agency