Ярослава Мельничук

Моє прізвище є Полюга Мельничук, ім'я Ярослава. З 1944 року по 1948 рік наше помешкання стало зв'язковим Головного проводу і до нас приходили Анна, значить Ганна, Мартуся, Роксоляна, зв'язкові Катруся Зариська. І значить ціла ціла наше помешкання фактично приймало участь... Уже того періоду часу. Ну безперечно що велику роль в нас, в нашому вихованні зіграли батьки, зіграла рідна школа до якої я ходила, гімназія в якій вчилася, істориком професор був Крип'якевич, Олена Дашкевичівна, Степанівна, ще Пачовський і такому дусі...

Ну безперечно, все знаєте той час ми виховувався в дуже такому національному дусі, можу сказати. Я кажу патріотичному, але знаєте так все це до купки складалося. А пізніше коли починалися оті ті розрухи наші, починаючи з 42-го року до до 52-го - утворення Української Повстанської Армії, значить батьки принемали участь і вся наша родина. Мушу вам сказати що в 40-44-му році тоді, коли дуже багато людей тікало на Захід, в тому числі і втікали мої батьки, хотіли перейти кордон, бо були свідомі того, що можуть арештувати і забрати. Ну але сталося так, що ми в дійсності рушилися в дорогу і опинилися у Верхній Рожанці. Верхня Рожанка то є село яке розкинене є серед високих гір, дикої природи і на одній із тих гір була розташована Старшинська школа "Оленів" УПА. Ну хлопці молоді приходили, там зупинилися, господарі дуже гарно нас прийняли і хлопці весь час приходили до нас, батьки годували, давали свій одяг, допомагали. Ну татко так як працював у раніших таких установах і мав з молоду...

Ну і тоді то був жовтень місяць, було прийняття присяги вояків Старшинської школи УПА. На це свято, фактично то було свято, було запрошена вся наша родина. Ми приїхали, поступили туди, була відправа, служба Божа. Вівтар був зроблений, то мамця дала свої вишиті рушники, килим, було це все прибране, священник виголосив дуже гарну проповідь. Ну і хлопці молоді приступали до присяги. Кожний з них приступав до прапора, клякав на коліна і цілував його. Ви знаєте то була така зворушуюча картина, що то годі передати, осталося на все життя. А окрім того пізніше був концерт і навіть на тому концерті був такий скетч, передавали "Трумф прокурора Дальського", може ви напевно і знаєте то дуже цікава річ. Ну дуже здібні наші хлопці, молоді, знаєте легіні. Цікаво було дивитись. А після того були трапези. Ну і мушу я вам сказати, досить цікава така річ була, був заставлений величезний жилізний стіл, де всі сиділи і були запрошені в тому числі ми. І знаєте отак навпроти нас сидів молодий хлопчина, молодий мужчина. А мамця подивилася каже: "О це це не українського", оказується він був осетинець і мамця так якось коло неї сидів один із викладачів. Вона каже: "Слухайте, а ви не боїтеся про те, що чужинці у вас, в вашому таборі?". А він каже: "Та ні, він є дуже сильний військовий. Він закінчив академію Московську військову і прекрасний викладач, нам бракує викладачів і він значить є один із таких визначних, каже. Він прийшов в Службу безпеки, ми абсолютно...". І прошу уявити собі, через кілька днів після того, той сам осетинець зраджує, вистрілює правдоподібно ракетою, чим точно не знаю, але так розказують.

І значить на той табір наш нападають москалі, обкружили його, була страшна битва і дуже багато наших хлопців тоді загинули. Большовики наступали, підступали чим раз то ближче до нас, три дні і три ночі підряд наші партизани ішли попри наше село, голодні, спорошені, змучені і голодні. Знаєте мамця разом із жінками з села організувала випічку хліба, в величезних котлах варили теплу страву, навіть сусід дав корову, погодився. Там ще якісь барани і так дальше, то все виварювали і дівчата села разом зі мною стояли при дорозі і роздавали тим бідним які проходили. Ну а після того вже змушені були вернутися, 44-й рік змушені вже, нікуди було, кордон був закритий і ми змушені були венутися назад до Львова. Ну і з тих пір почалося життя наше так - спільне допомога. Ну я знаю допомога, чи як це назвати. До нас перше загостила Ганна Дидик. Ганна Дидик була вже член ОУН, вже давно, татко її вже давно знав. Вона мешкала в пансьтва Голубець, отець Голубець був досить відомий тоді вже письменник. Ну а їх син був якраз дуже добрим товаришем мойого Любка. Ну і таким чином, коли вона довідувалася і вернулася назад, вона відразу загостила до нас. Ну і заангажував, відразу почав значить працювати спільно.

Ну я вже була тоді на четвертому курсі в медінституті, якраз на вулиці тут Кохановського, то називалося вулиця Кохановського. Під'їхала машина і мене силою затовкали в машину і відразу відправили мене обласне КГБ на Дзержинського і там я пробула 28 днів, 28 днів. Причому мене в камеру не водили, а увесь, цілими днями змушена була стояти, стояти з заложеними руками взад до стіни. Ну а там весь час проводилися допити. Ну там пройшла я таку большевицьку м'ясорубку. Ну то всі знають що проходили - знущання, бійки, головою до стіни всякі такі були прикрості. І в результаті того, що коли вони від мене нічого не довідалися, ні про зв'язкових, ні про допомогу, ні про працю батьків, ні працю Любка, нашої спільної цілої хати. Вони рішили мене повести на як будто на зустріч з Любомиром, що він находився в місті Золочеві і він мав значить мати очну ставку зі мною, доказувати про це що я працювала, що я знала зв'язкових, що я працювала. Ми їхали то було пізно вечором, ніч, осінь, сніг накрапав такий ледве-ледве. Їхали ми шосейною дорогою, нібито в напрямі Золочева, ну через довший час при шосейній дорозі машина буксує. Розумієте, виходить шофер починає ремонтувати, псьочить, материться, ну і так дальше. І каже: "Не мож, не можу завести машини в ніякому разі". Я в машині сиділа, значить посередині, біля мене два чергові кгбисти і впереді сидів слідчий, і шофер. В цей момент коли якраз тільки став ремонтувати машину над'їжджає фіра. Господар їде як будто зі збіжжям. Значить цей слідчий звертає коні і каже - "Ви мусите відвести оцю дівчину до Золочева. Бо у нас попсувалася машина", а він каже- "Я не хочу" і почав там суперечку між ними. Ну і в результаті того мене посадили на цю фіру і поруч зі мною, значить два чергові. Їхали ми довший час шосейною дорогою пізніше з цеї дороги ми скрутили на полову дорогу, а з полової дороги в ліс і тут за цей короткий час в лісі темна ніч, починається розвиватися бій, стрілянина гучна, страшна, значить розрив гранат, розумієте. Ну і одночасно ті два які біля мене, які чергували біля мене вступають в бій разом і дивлюся я один лежить уже мертвий, лицем до землі, а другий зник і біля нього уже крові. Хлопці із лісу вискакують, зав'язали мені на очі хстинку, яку я мала на шиї і одночасно накидують мішок на голову. Значить мішок який видно, їдемо довший час, везли мене і причому співали вони партизанські пісні, досить голосно. Ну і тут ми зупинилися, ще очей мені не розв'язували, попід руки мене провели, я як будто находилася чиста, ні в якомусь коровнику, чи що. Я не знаю, ну переді мною величезний отвір.

Тоді мені розв'язали очі і сказала туди спускатися. Він був дуже глибокий, мені допомогли злізти і зайшла я значить в бункер, що собою представляв кімнатка невеличка з двох сторін дерев'яні пріча, перед одною зі стінок маленький столик, на тім столику друкарська машинка, література розкидана і лямпочка. А на одному із пріч лежав чоловік років десь 40, якого називали друг "Орел". І кажуть до нього - "Друже "Орел", ми привезли дівчину, відбили від москалів не знаєм хто вона, але розберіться". І тут один із них витягає з папки, темної, чорної, такої брудної, документи. Що це що за документи. Оказується, коли виходила я з кабінету звернула увагу що мій слідчий писав весь час і документи, які був на столі він заховав в свою папку, але в мене досить така пам'ять зорова була дуже добре розвинена. Я побачила що ця папка якась жовта, нова. Я ще так подумала така о десь або хтось презентував або може щойно тільки купив і він завпакував ці документи в цю папку і тоді коли я побачила бункру що витягає один із тих з іншої зовсім папки я