Тетяна Вдовиченко

Мене звати Тетяна Вдовиченко, я з міста Вознесенська, таке невеличке місто. Населення у нас невеличке, близько 35 тисяч, десь так у нас є людей. Ну це, може, не враховуючи тих, що виїхали, у нас є ще переселенці у місті дуже багато.

Я працюю у Вознесенській спеціальній школі, зараз вона називається комунальний заклад. Його перейменували на Комунальний заклад «Вознесенська спеціальна школа у Миколаївської обласної ради». Я там вже працюю тридцять один рік. То є там я вже, так, стаж у мене великий, досвіду дуже багато. Це моє постійне місце роботи. Я як закінчила педучилище, так зразу і пішла працювати. Ну, не зразу, була в декретній відпустці, а потім я пішла на свою роботу. Ну і працюю по теперішній час. Ну напевно мені там подобається, раз я там працюю.

Інт.: Це дуже добре.

У нас дітки не такі, як у звичайних школах. У нас спеціальна школа. З вадами ООП дітки. Ну ми кваліфікацію отримуємо, проходимо курси підвищення кваліфікації. Тому ми зі своїми дітьми дуже добре працюємо. Також ми працюємо з батьками. У нас є діти, які постійно в школі, ті що у нас зі селища зазвичай приїжджають і залишаються на ночівлю. А діти є ще місцеві їх батьки приводять. Тому ми з цими батьками тісно контактуємо. Все в нас добре.

Інт.: Це цікава і важлива тема, як діти проживають війну і ми про неї ще продовжимо. Давайте ми спершу поговоримо все-таки про ваше життя до вторгнення. Тому чи можете ви описати ваші місяці на передодні 24 лютого 2022 року. Яке було ваше життя до цього загалом? Як ви реагували на новини про скупчення військ? Чи думали ви, що таке щось може бути? Чи готувалися ви до загострення цієї ситуації і так далі? 

До війни у мене був дуже щасливий такий був період. Моя донька була в Україні. Вона була вагітна і народила у грудні мені онука. Тому про війну я взагалі не думала. Було не до новин, було не до цього.

Люди говорили, що на кордоні з Україною стоять війська. Але ми ж не думали, що буде війна. Ніхто ж на це не сподівався. Навіть в думках не було, що Росія на нас нападе, на Україну. Тому думками я була зі своєю сім'єю. Зі своєю донькою, яка народила, біля онука була. Це були дуже щасливі такі моменти. Дуже гарно жилося нам. Не очікували на біду, ніхто навіть не очікував.

Телебаченням я мало користуюся. Майже новини не дивилася. Але мені дзвонили з Донецька рідня. Запитували, тому що вони на окупованій території, вони пішли вже під Росію. Вони запитували, чи все у вас добре. Звісно, було все добре. Відповідали, що все у нас добре. Але нічого не казали, що буде війна. Вони не говорили, тільки запитували. Тому ми жили за течією, а вони нічого не казали.

Інт.: Ви маєте родичів в Донецьку. Ви кажете, що вони зараз пішли під Росію. Вони пішли за своїм бажанням? Чи вимушено?

Вони пішли за своїм бажанням, я так зрозуміла.

Інт.: А чи підтримуєте ви зараз з ними контакт якийсь?

Контакт ми з ними підтримуємо завжди, тому що вони наші рідні. Але про війну ми з ними не розмовляємо. Ми тільки дзвонимо один одному. Ми бажаємо один одному миру, здоров'я, щоб все було добре. За сім'ю розповідаємо. У них своя позиція, у нас своя позиція. Ми за Україну, вони за Росію.

Тому, так як ви не очікували цього нападу, але як ви дізнались про цей масштабний напад? Як були ці перші дні? Особливо 24-25-те, бо про далі події ми поговоримо згодом.

Так, я ще трошки хотіла розповісти, що буквально перед війною у нас у лютому у школі, ми готувались до такого пісенного вернісажу, це був тиждень української мови, у нас декада була української мови. У нас була пісня, яку приготували. В мене 9 клас, я з ними таку інсценувала таку пісню «Повертайся живим». І це інсценування таке гарне було.

І якраз 24-го лютого у нас теж має бути українське свято. Ми всі готувалися до нього. Тобто ясно, що ніхто не очікував війну. А ось 24-го лютого, я прокинулася зранку, і не було інтернету. Ну, я не могла зрозуміти, чому немає інтернету. О пів на сьому я йшла на роботу, мені перший подзвонив мій син Женя. Він навчається в Одеському державному університеті внутрішніх справ. І він мені подзвонив і каже: «Мама, війна почалась». Я так говорю: «Жень, що ж це таке? Не може бути. Ти що таке мені кажеш?». А він мені: «Мама, ти зараз де? Повертайся додому, тому що почалася війна». Я кажу: «Я не можу повернутися додому, тому що я їду на роботу, там діти, вони нас очікують. І зараз ми все будемо на роботі це все вирішувати».

Коли ми приїхали на роботу, ясно, що вже всі знали, що війна почалася, тому що вже повернувся інтернет, всі почали читати, що обстріли міста, не тільки нашого міста, по Миколаєві стріляли по аеропорту, по Одесі стріляли, і ми всі очікували на нашого директора що далі які будуть дії. Далі були такі дії: ми викликали батьків всіх, чекали на батьків, які приїжджали до нас в інтернат, і всіх забирали. Ми в руки передавали дітей, що вони забирають дітей, всіх дітей. Ми поки останньої дитини не відправили з інтернату, ми всі не пішли з роботи. Це було дуже страшно. Деякі люди плакали, вихователі. Було страшно.

Інт.: І як змінився Ваш побут загалом від початку війни з дітьми?

На роботі у нас спочатку діти наші були, вони були в області, у нас зразу дітей вивезли, у нас залишилося близько 10 дітей, це наші діти, наші сироти, і позбавлені батьківського опікування. Зразу нам склали графік чергування, хто буде коли виходити працювати. Ми записували там по тижнях. Я була вдома, а потім дітей наших перевезли подалі від Вознесенська, тому що до Вознесенська йшли війська, російські війська йшли, і треба було дітей вивезти. Дітей вивезли в селище, я зараз забула як називається, до селища, ну там теж інтернат.

Інт.: Все добре.

Вивезли туди дітей, вихователі поїхали з ними. А ми працювали дистанційно. Ми працювали з дітьми, мали з ними уроки. Тобто ми дітей заспокоювали, ми їм виховні години проводили, це був такий процес, яким він повинен бути. Тільки не онлайн включення, а ми через Viber кидали дітям , тому що в них слабий інтернет був. І ми з дітьми могли спілкуватися, могли один одному дзвонити, підтримувати дітей. Мені взагалі було легко з дітьми працювати, бо в мене були діти випускники. Вони були старші. Вони розуміли все. Я їм завжди говорила, хлопців настроювала, щоб вони були добрими хлопцями. Я колись завжди говорила, якщо починається, а якщо почнеться війна. А вони мені казали: «о, Тетяна Станіславівна, що ви таке видумуєте, яка війна?» Такі вони були у мене, а коли вони побачили, що я почала плакати. Ну, жаль просто дітей було. Всім було жалко.

Інт.: Чи може якось продовжували свій шлях після випуску у військовій сфері, чи та війна їх якось наштовхнула, чи пішли на інші заклади, як це було?

У мене діти, їм ще було по 14-15 років. А, це в дев’яті класи. Вони ще не такі сильно дорослі. Деяким вже мало виповнитися по 16 років. Вони осмислено все це розуміли. І вони казали: «Тетяна Станіславівна, не переживайте, ми ще зустрінемось. У нас вже ж випускний буде.» Ну так ми не зустрілися на випускний. Ми завжди через Viber спілкувались, через телефонні розмови. Ми їм дуже добрий випускний зробили. Випускний у нас був такий: ми прийшли всі вихователі до школи і зробили їм сценарій, записали пісні і вислали їх дітям. Війна була, вже це дуже моторошно, але життя ж продовжується. Жили життя, вдома теж працювали. Життя продовжується, як ми говоримо.

Інт.: Всі ми знаємо про ці події, які були від 2 березня до 6-го,наступ на Вознесенськ. Ці події, які стали ключовими в обороні українського півдня, де були ви в цей час? Чи мали ви десь місце для укриття під час обстрілів? Яка була ваша діяльність? Поділіться вашими прожиттям саме цих днів? Що ви можете про це розказати і що ви пам'ятаєте?

Було дуже страшно. Ми чули, як війська йшли. Коли вони йшли, дуже добре і оперативно передавали [інформацію про пересування ворожих військ]сільські люди слідкували за цими військами, дзвонили у військову адміністрацію, передавали, говорили, скільки техніки йде. Тож всі готувалися: наші людина у Вознесенську, національна поліція, ТРО. Люди всі виходили, перегороджували, скати збирали, пісок з мішкамию. Всі дороги перегороджували, щоб не пройшли вони. Але хто знав, що просто будуть війська йти? Хто ж думав, що будуть ще постріли? Міст підірвали у нас, щоб не пройшли. Підірвали основний міст, який йшов на Вознесенськ. Підірвали в двох місцях залізничну дорогу. Підірвали в двох місцях, тому до нас не могли вже їхати потяги. Не їхали. Тільки електрички їхали з Одеси в Вознесенськ. Доїжджали до Мартиновки. А ми.. укриття у нас вдома дуже добре. У нас під домом укриття гарне. У нас полуторний дім. Тому ми туди занесли ліжко, все занесли. Стільці облаштували. Ми приготувалися. А дочка моя жила в цей час у свекрухи, теж в укритті. Вони в укриття ходили з дитиною. З маленьким там жили. Чоловік її пішов в армію за контрактом. Зразу ж з перших же днів.

Інт.: У Вознесенську підривання залізної дороги і так далі почалися 2 березня. Тобто від 24 грудня у вас була можливість поїхати, відправити доньку наприклад десь в якесь безпечніше місце. Чому ви прийняли рішення залишатися? Що вами керувало? Чи ви не жалієте загалом про це рішення? Тобто загалом чому ви залишилися у Вознесенську саме вдома?

Залишилися ми тому, що у мене дитина в Одесі навчалася. Нам подзвонили через 2 дні і сказали приїдьте зранку. Приїдьте і заберіть дітей особисто в руки. Ми поїхали забирати свого сина університету. Але ж він не сам був, з ним ще був хлопчик, який не міг добратися до Мелітополя. Мелітополь в перший же день війни був окупований росіянами. Тому ми його не пустили цього хлопця туди. Він хотів сам добиратися до Мелітополя, ми його не пустили і залишили в себе вдома. Мені дзвонили, рідня дзвонила мого чоловіка– сестра з племінницею дзвонили і запрошували до себе в Краковець, у Львівську область. Але ми подякували і відмовилися, тому що я не змогла залишити свого чоловіка, який ніде не поїде, своїх хлопців, які жили у мене в домі, в хаті жили, два хлопця дорослих. Вони не сиділи вдома, вони ходили працювати в національну поліцію, вони працювали. Дочка теж відмовилася, тому що чоловік у неї рядом служить, ми всі залишилися. Ми вирішили перечекати. Ми ж думали (взагалі всі думали), що це не надовго, це ж місяць-два і все скінчиться, все швидко. Так були всі впевнені. Ніхто не думав, що така буде війна затяжна. І ще у мене були такі обставини, батько хворів, мама була, батько хворів лежачий, ми нікого не покинули. Ми всі згуртувалися. Ми всі були разом.

Інт.: Насправді деколи в такий час дуже важливо бути просто всім разом і якось можна пережити. Що для вас найважче ви витримуєте під час війни? Що для вас є найважче?

Найважче для мене думати, що, наприклад, якщо я б не хотіла, щоб пострадали мої рідні, я завжди про це думаю, щоб не прилетіло там, де вони. Тому що, наприклад, якщо я пішла на роботу, ми йдемо в укриття, ми завжди йдемо в укриття, у нас такого нема, у нас дуже добре укриття в школі, ми дітей ведемо, а в цей час, коли повітряна тривога, я дуже переживаю, як же ж там мої рідні, мама, дочка моя, чоловік мій, син мій теж в Одесі, він вчиться,він не сидить вдома, вони на заняттях. Це найважче, як це воно все буде. Ну і взагалі в перші дні війни дуже було страшно не очікували, що буде далі.

Інт.: Так ми дуже звикаємо до всього. Коронавірус, ми до нього звиклися, потім війна, і ми знову звикли.Як змінилися ви після цього пережиття. Наприклад, чи змінилися ви як саме? Чи змінився якийсь ваш побут? Чи змінилися якісь ваші звички? Як змінилися ваші друзі, знайомі? В мовному плані можливо. Можливо, сприйняті Росією і так далі.

По відношенню до Росії дуже всі друзі, знайомі, всі, з ким я працюю, всі ми негативно відносимося до Росії. Всі негативно. До російської мови теж. У нас же ж район рускоязичний. Ми ще взагалі розмовляли з суржиком. Багато людей розмовляє, у нас дуже багато людей з Росії. Вони переселенці, вони переїхали, вони тут вже укорінилися, у них рідня живе в Росії. Але ні, всі за Україну, всі за перемогу, щоб Україна перемогла. Всі спілкуються з рідними, розказують, подивіться, що ваш Путін робить. Ну, сваряться. Є рідня, яка не спілкується. Бо ми, коли зі своїми рідними спілкувалися, що ви напали на нас, то у нас теж були сварки. Ми теж сварилися. Вони свою позицію відстоювали, ми свою позицію відстоювали, що Україна права. Вони казали, що у вас Зеленський, це він, не йде на мирні переговори наші. Це та рідня, яка ж була під Україною, які ж українці були, які приїхали звідси. Ну, їхні погляди стійкі. Переконати ми їх не можемо. Тому ми вирішили, що ми на цю тему не спілкуємося більше. Але у мене, як не як, образа є. Дуже образа є велика. Мені образливо. Я не говорю це вголос їм. Проте, так і хочеться сказати. Ви ж з України, ви ж тут виросли. Як же ж так можна так піти? Взагалі, до чого тут Зеленський? Тут же сенс України в цілому, взагалі. Український народ, нація. Ну, побут наш. Як працювали, так і працюємо. Продовжуємо. На город виходимо. Все робимо, все, що як робили. Дуже багато чого навчилися самі своїми руками робити.

Бо в перші часи, коли почалася війна, місто було закрите і не підвозили продукти хліба не можна було купити. Тому самі пекли хліб, самі пекли. Ми все робили. Самі обходилися всім. Працювали, не сиділи на місці, не ховались. Коли була тривога коли в нас місто обстрілювали, ми ж чули, як це все. І вертольоти літали там, біля Вознесенська. Там є таке селище Дорошівка, де російські зайшли, вони через вертольоти зайшли. Десантники. Ми це все чули, як стріляли, як бомбили по місту. По місто теж попадали. Ми все чули і ховались в бомбосховищі завжди. Вночі чула, будила хлопців в бомбосховище йшлиє. Борщ вариться на плиті. Борщ поставила, варитися, а самі в бомбосховищі.

Інт.: Що вам допомагало переживати? Що вам допомагало переживати? Сказати, що все буде добре, це було мало. Тобто, ваші рідні, якась підтримка рідних.

Ще більше стала до Бога звертатися. У мене іконка стоїть. Я завжди тільки щось страшне тільки чую, що стріляють. Уже я встала перед іконкою. «Отче наш» я маю прочитати його зранку, в обід, ввечері. Я за всіх помолюся, я за всіх своїх рідних, за всю Україну, за всіх українців. І якось на душі ставало легше. Коли зять приїхав і каже, хто це тут, такі у вас, побачив, іконку висить (я записала ще молитву, я вчила) а хто це у вас такий набожний? А Віка, дочка каже: «Це мама моя. Не переживай, за тебе, за всіх, за всіх читає, молиться.»

Ну якась віра, віра якась у Бога, віра, що ми переможемо. Оця віра, вона в нас живе. Та вона і за нас є, все одно ми переможемо, як не буде тяжко, як не тяжко.

Інт.: Скажіть, будь ласка, як ви зараз шукаєте інформацію? Якій інформації ви довіряєте? Тому що на початку інтерв'ю ви сказали, що ви не користувалися інтернетом, Фейсбуком і всім, але от зараз треба. 

Новини не дивилася. А ось зараз у нас, коли була війна [оповідач має на увазі період 2-6 березня 2022р.], у нас у Вознесенській громаді були оці координатори, і вони завжди нас координурували. Вони розказували, які події відбуваються, де що пройшло. Якщо були якісь вибухи наші, це було через Viber, це наша була Наталія Лагінович, вона завжди нас координурувала. Де і які вибухи, все писала, все добре, не лякайтеся. Все, все ми це знали. А потім ми перейшли на Telegram. Telegram, у нас є Telegram канал «Тотальна зрада». Потім «Миколаїський вісник», «вісник Вознесенська». Ну таких багато, які провірені, і ми довіряємо цій інформації. І у нас включена «Тривога», звичайно, вона повинна бути включена завжди. Ми навіть ночі просипаємося. Ну, так все у нас проходить. У нас гучно в місті. Так. Але вже не так страшно. Віримо в Збройні Сили України. Віримо в наше ППО. Довіряємо, ми їм довіряємо. Вони дуже добре працюють. 

Інт.: Це найголовніше. Ми також говорили з вами про те, що ніхто не чекав війни. Але насправді вже на сході України війна, її так можна і назвати, тобто як ви це називали, чи це АТО, чи це ООС, військові дії вже після 2014 року. Через оцю війну, яка почалася повномасштабна у 2022 році, чи змінилося якесь ваше ставлення до подій в Україні? Чи змінилося ваше ставлення до тих подій з зими 2014 року? Чи тепер вони мають більший сенс? Чи такий, як мали? Як ви тепер це собі переосмислюєте і обдумуєте? 

От якось, коли тоді була війна, ми знали, що то війна. Хоть і казали, що АТО було. То була війна. Ми знали, що була війна. Ми теж своїм життям жили, але ми якось не осмислювали цього. Ми не осмислювали, що це дуже серйозно. Ми думали, що це так, повоюють вони, все скінчиться, перемир’ю буде і закінчиться. Але хлопці, які там воювали, вони приїжджали в місто, вони розповідали своїм рідним, що буде війна і тут. Почекайте. Там почалася війна, а тут вона прийде теж сюди. Казали, що буде. Ми чекаємо. Ми чекали цю війну. Сподівалися, що може щось трапиться, може якісь будуть-переговори, може цим закінчиться. Донбасом, Донецьком, Луганськом це закінчиться.

Ні, прийшла до нас теж. І Захід знав. У мене чоловік працював в Чехії. І він, коли їхав 22 лютого, він їхав додому. Йому казали, ти що їдеш на війну? А він каже, яка війна? Що ніхто ми не знали. До нашого відома ніхто не доводив. Не казали, що буде війна. Ніхто не казав. Я так зрозуміла, щоб не було паніки. Щоб ми не панікували. Але ж знали люди. Виїжджали ж. Чоловік повернувся. Він каже, та не може бути, не буде війни. Він каже, я б в будь-якому випадку повернувся додому. Підтримати нас.

Ми працювали в школі. Ми ж готувалися до свята до останнього дня. Коли почалася війна, ми подзвонили директору зранку. Вона сама була шокована. Дуже була шокована. Швидко приїхала в школу. Миколаєв. У Миколаєві вже були вибухи. По їхньому аеродрому стріляли вже. 

Інт.: Чи не було у вас такого, що вам все-таки казали тренуватися, готувати тривожні валізки, складати? Тобто, якщо ми говоримо про саме дітей. Наприклад, у Львові, я пам'ятаю, останні дні перед війною дітям купували тривожні рюкзачки і наповнювали харчами і тд. Тобто, де наповнювали тими такими харчами і тим всім. Знаєш, у Львові проводили... У Львові до війни, зазвичай, відбувалося дуже багато замінувань шкіл. І вони досі є. Тобто, було якесь навчання, як спускатися в бомбосховище. Чи було щось у вас таке? Чи взагалі на вашій території? 

У нас було навчання це було загальне навчання. Місцеве навчання. Було навчання на базі нашої школи. Це були якісь у нас канікули, що дітей нікого в школі не було. Це було осінню. Ми виходили в парк, нас попросили. І було на базі нашої школи навчання. Ми ж тоді і нам не казали, що це... Для надзвичайних ситуацій казали . Привозили людей і евакуювати вчилися. На ношах заносили, на ліжках. Було у нас навчання. Але тривожних валізок ми не збирали.

Інт.: Чи тепер ваш заклад утримує достатньо якоїсь підтримки від держави? Чи діти забезпечені? Чи змінилося, наприклад, укриття від початку війни? Чим займаються діти зараз? Тобто, наприклад, я ж також пам'ятаю, так, колись діти їздили відпочивати десь в Одесу, наприклад, так? Ну вони також зараз десь мають їздити відпочивати. Як змінився побут дітей загалом в вашому закладі?

Коли була війна, це ж ми, коли дітей вивезли, потім ми їх перевезли до Львівської області в Брюховичах. Ну вони не тільки були в Брюховичах. І ще вони далі їхали відпочивати. Брюховичі їм організував Львівське відділ освіти. Потім вони їхали відпочивати в санаторій на два місяці.

Ми вихователі туди їздили по два тижні. В кінці вересня ми їх привезли до школи, бо у нас вже не була зона бойових дій. Нам дозволили військова адміністрація повернути дітей. Ми їх повернули. Далі ми продовжуємо працювати, як завжди. Настроїли ми дітей, що так уже не буде, як раніше. Під час тривоги , вони всі організовані. Виходять в коридор, ми їх ведемо в укриття. У нас є укриття. Одне укриття в приміщенні школи. Спускаємося.

А інше укриття ми зробили восени. Там молодша ланка дітей. Ми туди ведемо. Через дорогу ми виходимо. Там дуже добре укриття. Оснащене світлом. Там є у нас біотуалет. Все є: стільці, столики.Потім у нас там генератор. Якщо будуть сильні холоди, ми ставимо генератор, щоб підключити світло. У нас є великий генератор для всієї школи. У нас все є. У нас дуже велика гуманітарна допомога. ЮНІСЕФ нам допомагають. Спонсори у нас є. Дітям допомагають. Продуктами. Солодощами. Взуттям. Одяг. Діти вдягнені. Все в них є.

Інт.: Чи змінилося ставлення дітей загалом до російського якогось контенту? До матеріалів з Росії, музики, фільмів, мови і так далі. Цікаво, як вони це сприймають і як вони проживають до війни. Що змінилося? Чи помічаєте якісь зміни порівняно, наприклад, навіть прослуховування музики в гучній колонці? Яка вона в них тепер? Інша чи така ж сама?

Я хочу сказати, що у наших дітей не у всіх є мобільні телефони. Тому що у них немає у батьків такого достатку, щоб були телефони. У нас ще при Радянському Союзі, російська мова була. А у них немає такої мови. Вони не знають цю мову. Вони не прочитають текст, вони його не прочитають, вони не знають. Усе на українській мові. Може вони і будуть розмовляти суржиком. Для них Росія – ворог. Вони це знають. У нас же патріотичне виховання було на першому місці. У нас все було патріотично. У деякі декади у нас українська мова, у нас писемність, у нас все ж мови все ж на українському. Це Україна. Тому що Україна для них, ну для них Росія це як такої держави, це те ж саме, що Молдова, Китай. І для наших дітей. Те, що вони розмовляють не чисто українською мовою, я сама не можу, мені важко розмовляти українською мовою, бо я ж переходжу.

Ми розмовляли російською мовою. Але для них Росія це не та держава, яку вони б любили і про неї розмовляли. У нас все було українське. У нас уроки українські. У нас дуже багато заходів на патріотичну тематику. У нас майже всі. Де не переглянути, можна переглянути, зайти на нашу Вознесенську спеціальну школу. У нас новий захід – Новий рік. У нас все пов'язано з Україною. Пісні, танці українські. Наша Наталія Олександрівна, директорка, вона взагалі патріот. Вона патріот. Вона розмовляє виключно українською мовою. Вона мовник, тому б які уроки ми не проводили, не бути ніяких російських слів. Вона каже: «Під час проведення з дітьми працюєте українською, а самі між собою розмовляєте як хочете, а в школі українська мова.

Вони знають, що Росія напала. Коли були воєнні дії, вони чули, як це все було, як стріляли. Пів міста це чуло. Я живу в іншому кінці міста, і то я все чула. А там, де спочатку починалася війна, там у нас спочатку заходили танки. Там ще частину міста ж окупували вони. Люди ж були в окупації, тримали їх в окупації. І це все пережили. Люди жили в погрібах, ховались. І росіяни до них заходили, тримали їх під вартою. Люди пам'ятають, діти пам'ятають, всі пам'ятають це. Коли Херсон звільнили, то дуже багато дітей нам привезли в інтернат. Вони жили у нас в інтернаті. Вони також казали, що Росія ворог. Так, теж. 

Інт.: Які у вас плани на майбутнє? Що ви хочете в майбутньому? Яка ваша мрія?

Я тільки казала, що так жалкую, що не їздили світом, ну Україною. Дуже багато, як глянули, дуже багато країн, дуже багато міст гарних. Я своєму чоловікові кажу, чому ми не їздили в різні міста. А зараз війна, Харків розбили наполовину, так і не побачиш ті міста. Ну хотіла б навіть поїхати у Львів. Ми коли приїжджали по роботі, то проїжджали через Львів. Поки ми чекали на потян, то гуляли по Львову. Ой, гарне місто. Дуже сподобалося. Заходили у Віденську кав’ярню, у копальню кави зайшли, і в книгодрукарню. Ну екскурсію собі зробили, заходили, так сподобалося.

Інт.: Тоді сподіваюся, що ви зможете приїхати до Львова і ми вже проведемо спокійну екскурсію. Вже без дітей, щоб ви дійсно відпочили.

Так, щоб вже це все скінчилося, ну скоро, щоб в мир у нас, щоб ми. І наші теж, що в Донецьку, в Макіївці, вони теж сподіваються, що вони з нами скоро зустрінуться. Я не знаю, що вони під цим мають на увазі, чи буде Україна, чи буде у нас Росія, ну вони кажуть, ми вже хочемо з вами зустрітися. Я кажу, тільки на Україні. Щоб була Україна.

Інт.: Чи є щось таке, що, наприклад, на інтерв'ю я вас не запитала, а воно таке тісно і важливе, чим би ви хотіли поділитися?

Я навіть не знаю, що сказати. У мене стільки всього емоцій, я б могла дуже багато казати. Але я дуже багато часу віддаю своїй роботі. Я ж не працюю онлайн, я працюю, я ходжу на роботу майже через день. З вересня минулого року. Я вийшла на роботу, ми ходили, молодша ланка у нас ходить в школу, а старші діти, вони займаються через, ну не всі, через онлайн. І я стільки часу віддаю своїй роботі. Себе я віддаю на роботі дітям. Ну і ще є вдома онук. Онук у мене вже так підріс.

Інт.: Можливо і добре, що коли зараз війна і такі страшні події, що ви маєте себе віднайти. Бо, напевно, було б гірше, якби сидів вдома в новинах і кожного разу себе накручував.

Робота це добре, дуже багато роботи ми робимо на роботі. У нас все, ми працюємо так, як працювали. У нас нема такого, що війна, сидимо, нічого не робимо. Все робимо, все як робили, всі ці свята ми проводимо з дітьми, всі заходи, всі. Але якщо тривога, десь ми йдемо в укриття, преривається у нас. Життя триває, треба жити. Ну, і настроїлись ми і себе, якби, що будемо ми у цьому режимі, режимі війни, так ми будемо працювати і жити далі, поки не скінчиться це все. Ну, більше налаштовуєш себе на позитив, на хороші думки. Але ж, як дивишся, такі події, які на фронті проходять, скільки хлопців гине, то не весело на душі. Тоді я вам дуже дякую за інтерв'ю. Якщо би за деякий час збиралося, що ви хотіли би дійсно чимось поділитися, то ще ми можемо якось якось домовимося і проведемо це інтерв'ю ще раз, так? Дуже вам дякую зараз.