Анатолій (прізвище приховано)

Інт.: Анатолію, розкажіть, будь ласка, трошки про себе, про свою сім 'ю, про своє життя і де ви зараз знаходитесь.

Зараз я знаходжусь у королівстві Нідерланди. У мене проходить лікування. Я вже знаходжуся тут більше як рік, часу. У мене є батьки, мене є два брати. Я не одружений.

Інт.: Скільки вам років?

Мені 29 років.

Інт.: Дякую. Розкажіть, будь ласка, чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?

Власне, я за освітою педагог, я вчитель географії, біології, основи економіки, також організатор туристично -краєзнавчої роботи. Перед повномасштабним вторгненням я працював у центрі позашкільної освіти міста Надвірна і був керівником гуртків. Також мав початися контракт в березні (2022 прим. інтерв'ювера) з інститутом післядипломної педагогічної освіти. Я мав працювати помічником методиста. Ми мали влаштовувати ЗНО в місті Надвірна.

Інт.: Розкажіть, будь ласка, про те, як ви проводили свій час до повномасштабного вторгнення. Чи якось ви готувалися до нього чи передчували, що почнеться вторгнення?

Було відчуття, що може початися війна. Хоча в нас війна не закінчувалася, вона почалась в 2014 році, я так думаю. Але Донбас був якимсь тим далеким місцем, не в тебе вдома, вдома все було гаразд. Поступово ситуація почала погіршуватися з вересня 2021 року, і були такі передчуття, що може початися війна і що тоді робити, які рішення приймаєш. Рішення фактично було вже прийняте перед вторгненням, що якщо почнеться війна, то я піду до Збройних Сил. А до того я ходив, як всі люди на роботу, тобто мав вихідні, радів своєму життю.

Інт.: А чи мали ви якийсь військовий досвід до моменту вторгнення в 2022 році?

Так, я проходив строкову службу В Національній Гвардії України. Оскільки я маю вищу освіту, я був на строковій службі один рік.

Інт.: Як відреагували, наприклад, ваші рідні і близькі на ваше рішення піти воювати, як почалося вторгнення?

Той період був періодом такої невизначенності у людей. У всіх був паніка, я пам 'ятаю, коли я мобілізувався з міста Надвірни. 24 числа (лютого 2022 року прим. інтерв'ювера), коли я ще їхав до військомату, всюди були черги. Тобто і не було часу телефонувати до друзів, до рідних, що сталося. Тобто тільки знала моя мама, батько. І мої брати дізналися вже пізніше, коли я вже був безпосередньо на військоматі. Тобто що я пішов.

Інт.: А як ви самі дізналися про те, що Росія напала на Україну з яких джерел?

Я був підписаний на телеграм канал, 24 каналу. Я досі до нього підписаний і всі україномовні новини я дізнаюся звідти. Хоча я думаю, більшість (новин прим. інтерв'ювера). Я прокинувся в 7 годині ранку, побачив, що новина вже почала йти в дописи, що вже триває вторгнення. І також я сказав мамі, тому що у нас було повідомлення, що в Івано Франківську атакували аеропорт, вона працює недалеко і має колег там. Я попросив її зателефонувати чи підтверджують цю інформацію. Вона почула, що так дійсно, була атака і далі я пішов збирати всі необхідні речі.

Інт.: А що відбувалося далі після того, як ви зібрали речі?

Ну, власне, напередодні 24-го лютого моїм друзям, хто був в АТО або хто проходив службу, їм телефонували з ТЦК (територіальний центр комплектування прим. інтерв'ювера), щоб вони з'явилися для перевірки звірки документів, перевірки здоров 'я, їхнього стану. І мені ніхто не телефонував, мені зателефонували напередодній аж ввечері чи я б міг з'явитися, я сказав, так, я можу з'явитися. Я спитався чи брати речі потрібно, вони сказали, що речей не потрібно, тільки військовий квиток, паспорт, і це буде звичайна проста перевірка. Коли я прокинувся і вже дізнався, що війна, то я вже на 9 годину не збирався попасти, тому що я знав, що мені потрібно взяти необхідний мінімум, тому що я не знаю, як далі буде і де, я вже буду проводити наступну ніч, тобто буде видно. Отже, і після того, як я зібрав речі, я попрощався з мамою, мій друг підвіз мене до міста Надвірни, і ще повернув в кілька магазинчиків, також мені треба було дещо взяти, було весело, я би не сказав, весело, така була ситуація дивна, коли в аптеці все розгребли, банкомати порожні. Тобто я знав, що потрібно якісь запас готівки мати з собою, якусь особисту аптечку підготувати. Тобто це все прекрасно розумів, і тому я зробив ці дії. Після цього я прийшов на військомат, там був безлад. Тому що було дуже багато людей. Персонал не справлявся з тою кількістю людей, але вони готували команду (військових прим. інтерв'ювера), які мали відправлятися до військових частин. І поступово я прийшов, зареєструвався, побачив, що дуже багато людей спитався знайомих чи треба чекати, чи можна чекати на вулиці. Вони сказали, що можна на вулиці чекати. І перший день майже до вечора я пробув там, біля військового комісаріату і чекав на свій транспорт. Також задавав питання, зустрів багато друзів, вже ми балакали про ситуацію, всі були піднесені дуже в той момент. І я відчував також піднесення, тому що я не знав, скільки людей буде, а коли я побачив велику кількість побратимів, я був щасливий, що я не один і що нас багато, і я думав, що ця війна скоро закінчиться, що ми їдемо на місяць, на два, і це мине. Тобто, і нас дуже велика кількість, ми всі були високо вмотивовані, я б сказав. Тому цілої день десь до сьомої години вечора, я не можу точно, не пам'ятаю по годинах, але я знаю, що я підходив декілька разів і питався, чи варто мені тут чекати, чи я можу собі приїхати на ту годину, яку треба, ніхто нікуди не тікає, вони такі: "Чекайте, чекайте, чекайте". І нарешті я дочекався того автобуса, який відвіз мене на базу 10-ї бригади.

Інт.: А де ця бригада дислокувалася?

Там де й дислокується.

Інт.: Добре, я розумію що ця інформація може бути не на часі. А після того, як вас відправили на цю базу, що відбувалося далі?

Теж було багато людей. Після того нам потрібно було пройти реєстрацію, перевіряли твою військову спеціальність, питалися, чи ти мав бойовий досвід, тобто хлопці, які мали бойовий досвід, безпосередньо вони йшли перші в бойові підрозділи зразу, а хто не мав бойового досвіду то їх намагалися в якісь інші підрозділи розподілити, тобто. І все, я зустрів свого друга, і він був в АТО, він був в ремонтному батальйоні, і він сказав: " Оце мої, я йду туди". Я став в іншу чергу, але в результаті, і все рівно, він каже: "Ходи зі мною". Я кажу: "Та я нічого не умію робити з тих, в мене інша спеціальність".

Інт.: А яка у вас спеціальність?

Я стрілець-санітар.

Інт.: А на якій спеціальності ви були вже після вторгнення? На тій самій чи її змінили?

Ні, її змінили, я виконував обов'язки начальники машини ремонту стрілецького озброєння, здається.

Інт.: А що ж, ви відбувалися далі після того, як встали ту іншу чергу?

Нічого, я просто чекав у черзі, але мій друг підійшов і сказав, що ходи ми вже записуємося в ремонтний батальйон. Так я й записався, потім познайомився ще з його знайомими, тобто у нас виникло таке маленьке відділення з чотирьох чоловік, ми вже намагалися триматися разом далі.

Інт.: А куди вас відправили далі?

Після того ми отримували зброю, отримували форму. Це було наступного дня. Після цього декілька днів ми провели в самій частині. В парку ми намагалися відремонтувати деяку техніку. Я допомагав хлопцям, а після цього ми переїхали в Житомирську область. Там вже безпосереднього потрапив до роти (нерозбірливо). Там опановував навички ремонту артилерійського та стрілецького озброєння.

Інт.: Чи є вас безпосередній досвід у бойових діях?

Так, я після того, як бригада була переведена на інший напрямок, на Східний, в Донецькій області. Через недостачу людей в бойовому батальйоні постійно потрібно було поповнювати міняти хлопців, які були поранені, або мали якісь травми, відпустки і ставили питання по тому, хто поїде безпосередньо в бойовий батальйон. І я був одним з тих хлопців, які погодилися, і я думав, що це буде відрядження. Але потім нам повідомили, що це вже не відрядження, що це вже повністю переведення. І тоді я попав безпосередньо на фронт.

Інт.: Тобто вас фактично перевели в інший батальйон?

Так.

Інт.: А який номер?

108-й батальйон.

Інт.: Який події з вами вже трапилися на Сході? Після того, як вас перевели?

Я побачив, що таке фронт, і відповідно, там я був поранений.

Інт.: А можете згадати, день, коли вас поранило, як це відбувалося?

Першого липня. Я пам'ятаю все детально, але я не знаю, чи хочу я поступово відновлювати це у своїй пам 'яті. Тому що кожного разу ти, коли все згадуєш, це проживаєш знову і знову.

Інт.: Чи можете розповісти тоді, після того, як ви отримали поранення, що з вами відбувалося далі, як вас транспортували у лікарню і як ви сюди потрапили потім у Нідерланди?

Після поранення я був безпосередньо на полі бою. В окопі я побачив, що я не можу рухатися. До мене підбіг мій командир, покликав інших товаришів, вони мене доставили до точки евакуації. Після того, за мною приїхала машина медиків, що я був здивований, бо зазвичай хлопців ми евакуювали бронетранспортером або звичайним пікапом, а тут приїхав медик. І почав в дорозі мені надавати медичну допомогу, далі я потрапив в полювий госпіталь, чи як це сказати, напевно так, вірно. Там мене оглянула інша команда, видала мені відповідний папір, і сказала, що в мій стан важкий, але все гаразд, що я буду жити. Це звучало обнадійливо і вже далі мене помістили в цивільну медичну машину, звичайну швидку. І мене відвезли до Бахмуту. Там також вже передали в руки, тоді я вже спокійно видихнув, що я вже у безпеці.

Інт.: А після Бахмуту вас перевезли якусь іншу лікарню?

Так, наступного дня, коли мій стан стабілізувався, мене перевезли до Дніпра. Там мені провели операцію, я знов відчув свою руку й ногу. Після цього я пробув там один день. Після операції прийшов лікар, який проводив цю операцію і сказав мені, що їде поїзд на Івано-Франківськ з хлопцями, яких евакуюють для подальшого лікування. Тобто, щоб було місце для нових поранених, в інші регіони, і оскільки я з Івано-Франківська. Є шанси, що я буду в себе в області лікуватися. Я дуже зрадів, що я повертаюся додому, ну не до дому до себе, але до свого обласного центру. І все, далі мене помістили в вагон. І наступного дня я вже приїхав до Івано-Франківська. Далі знову швидка, мене перемістили, сказали, що я їду до обласної лікарні. Там я пробув до 16-го...

Інт.: Липня?

Серпня.

Інт.: Тобто вже, фактично, півтори місяці після поранення.

Так. Після цього мене перевезли до Львова і 17-го зі Львова. Я переночував ніч у війському госпіталі. Я не пам'ятаю, як називається, мені це було байдуже. Після цього мене перевезли до Польщі. Там посадили на літак і ми прибули в Нідерланди, в Амстердам. А звідти вже швидка мене доставила до Роттердаму, сюди в лікарню «Еразмуз». Де я проходжу лікування. Я пробув там, в лікарні пробув три дні, і на третій день мені зробили операцію. Пояснювали одне, на практиці вийшло інше. Прийшлося змінювати план лікування, тому що в мене було гниття. І все, і я ще пробув тиждень, більш як тиждень в лікарні, після цього мене перемістили до реабілітаційного центру.

Інт.: Чи мали ви якісь контакти з, наприклад, офіційними українськими органами, які координували ваше транспортування і подальше місця знаходження в Нідерландах?

Так, я постійно з ними підтримую зв'язок, а вони зі мною. Я не пам 'ятаю, як називається ця програма. Але вони працюють з Міністерством охорони здоров'я та Міністерством оборони для того, щоби евакуювати закордон на лікування поранених військових. І на початку, коли вони перемістили, то вони телефонували частіше. А тепер вони раз декілька місяців просто питають, як я себе почуваю. І власне, по закінченню мого лікування, потрібно буде їм зателефонувати, що моє лікування закінчилося, і реабілітація також. Я повертаюся, щоб вони визначили мені, в якому місті я буду проходити військово-лікарську комісію.

Інт.: Це був ваш перший виїзд за кордон?

Ні, до того був в Польщі двічі.

Інт.: Як ви себе почували за кордоном після поранення чи була у вас тут підтримка? Крім того органу, з яким ви комунікували?

Так, підтримка була, тому що після того, коли я був лікарні, то я спілкувався тільки з сім'єю. А коли вже мене перемістили до реабілітаційного центру, то я тоді почав... Я зателефонував до свого друга, який зараз проходить реабілітацію в Німеччині. Сказав, що я тут один. Я в інвалідному візку, мені хотілося би якоїсь допомоги там навіть прийти поговорити, почути українську мову. Він, сказав: "Ми щось придумаємо". І в його кузена є тут друзі близькі. Вони перші хто до мене завітав. Я був дуже радий. А після того вони зв'язали мене з волонтерами, з Українським Домом (в Роттердамі прим. інтерв'ювера). І відповідно, я обріс за цей час багатьма знайомствами.

Інт.: Чи змінилися ви в цілому від приїзду сюди і до сьогодні, як змінилося ваше життя?

Моє життя змінилися тільки позитивно. Позитивно, тому що по-перше я дуже радий, що я можу повноцінно ходити, хоча з проблемами. Але я думаю, що коли моє лікування буде закінчене, то тоді більшість проблем відпаде. Я можу самостійно рухатися. Це дуже добре. Моє здоров'я покращується. І маю надію, що коли закінчиться лікування, я пройду реабілітацію, я буду себе почувати так само, як до травми. Є такі оптимістичні погляди, бажання скоріше за все. Побачимо. І також це є гарний шанс, щоб переосмислити свої життя. Я над цим намагаюся працювати зараз.

Інт.: Чи будуєте ви якісь плани на найближче майбутнє?

Моє поранення мені показало, що не варто будувати планів. Тому що, якщо ти хочеш щось робити, ставай робити зараз. Якщо не маєш зараз змоги це робити, то можеш робити якісь підготовчі кроки, але потрібно втілювати це в життя. Тому що завтра може в тебе не бути. Це важко. Навчитися жити сьогодні. Не залишатися в минулому, не дивитися далеко вперед чи просто. Кажуть, сміливо дивися в завтрашній день, ні, сьогодні, роби все, що можеш сьогодні, бо завтра в тебе нема.

Інт.: Тобто ви фактично живете сьогоднішнім днем?

Я намагаюся. Це не просто, я вже повторююся, це дуже не просто.

Інт.: Чи бачите ви себе в Україні після реабілітації?

Так, звісно. Після реабілітації я повернуся і відповідно комісія вирішить, що я можу робити, чи в мене є якісь обмеження. І також залежить все від ситуації, хотілося, щоб війна закінчилася вчора, але насправді, ми маємо що маємо зараз. І ми повинні не падати духом і не залишати цей конфлікт нашим нащадкам, я так думаю. Крім того, різна ситуація, бо в нас трохи категорія військових, які зараз тут на лікування і людей, які виїхали, в зв'язку з війною, тобто в кого були знищені будинки, або в кого купована територія, або хтось просто боїться за своє життя, жити під обстрілами постійно і вирішив щось змінити. Люди вже більшість націлені повертатися, але вони є такі, що зорієнтовані, що вони не будуть повертатися. А, оскільки я військовий, то я маю повернутися і я тоді буду бачити, що і як буде далі моє майбутнє.

Інт.: Яке ваше враження від життя у Нідерландах від нідерландців в цілому?

Ну, від самих Нідерландів я був в захваті. І мені дуже подобається, що люди ввічливі дуже. Якщо можна відрізняти людина, яка живе в Нідерландах, або народилася тут, вона постійно буде вітатися з тобою. Навіть на вулиці, десь в будь-якому місці. Можеш підійти, спитати щось. Якщо тобі потрібна якась допомога, вони будуть старатися завжди відгукнутися. І я радий, що ця країна має такий високий рівень і стандарти. Хоча не до всього легко звикнути тому, що я оскільки я лікуюся, наприклад, я тут не сплачую податки, як люди постійно на це нарікають. У них є також, певні проблеми свої. Але в мені є інша ціль і я до цього якось дистанціююся від цього.

Інт.: Чи доводилося вам, наприклад, стикатися тут з росіянами?

З росіянами я тут не стикався, але я не можу відрізнити російськомовних українців безпосередньо від росіян. Я з Івано-Франківщини і мені важко визначити, це українець російськомовний чи це росіянин, вибачте, з тієї країни. Якщо я можу відрізнити, це людина говорить, або старається розмовляти російською мовою, але вона з Литви, Латвії, Естонії, Азербайджан, наприклад, Арменії. То різниця помітна, що це людина не з Росії, не з України, вона не місцева, а іншими я не можу сказати впевнено, це коли мені треба питатися: "Ви звідки?" і людина скаже.

Інт.: А яка вас в цілому ставлення... чи змінилося в вас ставлення до росіян в цілому, до Росії, як такої, до їхньої культури?

Моє ставлення до росіян змінилося в 2014 році, коли вони анексували Крим. І це на них вина в тому, що в нас почався конфлікт на Донбасі. І після повномасштабного вторгнення, то вони себе проявили найкращому світлі. Моє бачення дуже просте. Я не хочу нічого мати на протязі свого життя ні з Росією, ні з росіянами. І я маю надію, що і не прийдеться. Можливо, наступні покоління, коли будуть намагатися відбудовувати якісь добросусідські відносини, але це хай буде вже десь коли не стане того покоління, яке боронило нашу країну у цій війні.

Інт.: Дякую. Чи є щось, таке, що я не запитувала, і ви хотіли б згадати на закінчення?

Ну, поки немає. Поки дякую за інтерв'ю.

Інт.: Дякую вам.