Тетяна Мельник (Таті Сонце)

Інт.: Cьогодні 12 грудня, вівторок. Мене звати Грибик Анна, і ми проводимо інтерв'ю з Тетяною Мельник - Таті Сонце. Я знаходжусь в Івано-Франківську, респондентка знаходиться у Києві.

Можеш, будь ласка, розказати про себе?

Мені 29 років. Я сама родом з Харківщини. Там прожила до лютого 2022 року. Спочатку я жила в Харківській області, місто Південне. А вже з 2016-го я переїхала з чоловіком до Харкова. І там ми прожили до лютого 2022 року. Потім я провела півтора року у кочовому образі життя. Не жила десь більше місяця-півтора. А далі вже оселилася на найближчі 10 місяців в Києві, бо зараз навчаюся в кіношколі, де є 4 дні, іноді більше, 5 днів навчання в школі. Тому живу тут. Я люблю каву, але зараз п'ю чай, тому що болить горло.

Люблю солодощі. Пишу вірші. Зараз готую збірку. Якось важко йде. Зараз готуються ілюстрації до цієї збірки, але дуже сподіваюсь, що в січні вона буде вже готова. Тому що я вже відчуваю, що люди, які задонатили мені на збірку, відчувають, що щось не так. Але все так, просто йде робота над нею.

Тому, крім того, що пишу вірші, так як навчаюся в кіношколі, пробую себе як акторка. Знімаю монологи. Беру участь в різних воркшопах. Але у мене перша освіта теж театральна. Я закінчувала Харківський університет мистецтв імені Івана Петровича Котляревського за спеціальністю «Режисура театру ляльок». І я закінчила там магістратуру у 2019 році. Потім протягом п'яти років, до 22-го, я викладала в дітей акторську майстерність.

Починаючи з 20-го року, почала проводити консультації з ораторської майстерності. За індивідуальними запитами. Якоїсь суперпрограми визначеної у мене нема, у мене є методика, техніки, вправи. Я підбираю їх залежно від того, що людина хоче в собі покращити, які навички хоче розвинути, що більше їй до вподоби. Співати люблю, але соромлюся виступати саме зі співом. Але співати люблю. І танцювати теж люблю. Сподіваюся, в акторстві це мені допоможе.

Інт.: Можеш розказати про своє ім'я? Це Тетяна Мельник чи Таті Сонце?

Тетяна Мельник — це за паспортом. Мельник — це прізвище чоловіка. А Таті Сонце — це мій псевдонім творчий. Я пишу вірші ще з підліткового віку. Мені якось не хотілося бути черговою Тетяною, і я вирішила взяти ім'я, яке було написано на іконі. Моя мама колись подарувала мені ікону, а там було написано Татіана. Оскільки я з Харківської області і з російськомовного середовища, то побачити Татіана для мене було дивом, бо я любила українську мову, літературу. В школі це були улюблені предмети. Тому я вирішила, що я буду Татіана. А потім я вирішила скоротити і вийшло Таті Сонце. Коли мені було 14 чи 15, було багато людей, хто мене любили називати так. Тому я вирішила називати себе Сонце. І тому якось із повного ім'я Татіана я взяла Таті, а потім додала Сонце. І непогано для мене прозвучало. І я вирішила: буду Таті Сонце.

Інт.: Цей псевдонім досі резонує з тобою?

Так. В якийсь момент повномасштабного вторгнення я подумала: так, я вже Таті Хмарка, а потім думаю: «то таке». Таті, або Таті Сонце. Просто багато людей вже знають мене як Таті Сонце.

Інт.: Можеш розказати, як змінилося або не змінилося твоє життя, що ти пережила і побачила після 24 лютого 2022 року?

У перший день ми з чоловіком поїхали до наших батьків в Харківську область. Його мама і мої батьки живуть поруч, тому ми трошки пожили в свекрухи, трошки пожили у моїх батьків. Потім ми переїхали в один будиночок маленький. На дві частини будинок поділений, і з однієї частини молода сім'я виїхала, тож ми вирішили туди заїхати.

Як тільки ми заїхали, на другий день Андрій пішов добровольцем. Я там пожила десь ще тиждень. Було чути вибухи на той момент, і я вирішила, що там більше не хочу залишатись. І поїхала в Карпати, в екоцентр Тепла гора, який став для мене таким прихистком на місяць перший. Так я кочувала з хати до хати серед рідних і знайомих, а потім поїхала в Карпати.

Там побула місяць. Познайомилася з засновниками організації Gen Ukraine – Global Eco Village Network і напросилася з ними в тур по українським екопоселенням, по тим екопоселенням, які зараз розвиваються і стають прихистками. Це екопоселені місця, де люди свідомо переїжджають в села, будують спільноту на принципах екології, взаємодопомоги і екологічному ставленню до себе, навколишніх людей і природи.

Мені сподобалося, я якось дуже... Відволіклась, бо цей тур був десь на два тижні.

Потім я знову повернулася трошки на Теплу гору, пожила пару тижнів. І потім переїхала в Франківськ, теж на два тижні. Жила у друзів і допомагала створити документальний фільм. Ми збирали історії людей, які переїхали в села через війну. Хтось втратив, хтось не втратив свою домівку. Я була з однієї сторони людиною, яка брала інтерв'ю, допомагала оператору, а з іншої сама давала інтерв'ю.

Потім ще була в команді тих, хто створював це документальне кіно. Це був дансько-український проєкт, тому там був грант з Данії. Зі спільноти екопоселень данських надходила допомога, і ми на цю допомогу створювали фільм і допомагали екопоселенням України.

Потім мені з цієї спільноти запропонували поїхати в Данію на європейський з'їзд екопоселень, де 300-400 людей, бути волонтеркою. Оплачувались переїзд, проживання, харчування. А я людина, яка вже, в принципі, не відчувала десь свого конкретного дому. Але чітко розуміла, що не хочу переїжджати нікуди в Європу, хочу залишатися в Україні. Тож я погодилась, бо знала, що це буквально на місяць. Я поїхала, побула там дійсно місяць. І навіть менше, три тижні.

Мала повертатися вже в Україну. Хотіла там піднятися на Говерлу. І автобус, який їхав з Копенгагена в Польщу, зламався, ми там простояли ніч. Я втратила всі потяги, бо у мене все було розраховане на три дні вперед. Я повернулася і прожила ще два тижні в данському екопоселенні. Про що не шкодую, зовсім. Там на той момент були й українці, і данці, і інші люди з Європи. У мене було, що їсти, де жити, з ким дружити. І потім я поїхала до подруги в Бельгію, трошки побула в неї тиждень. Потім до родичів, до моєї тітки і двоюрідного брата в Німеччину.

А потім повернулася в Україну. В серпні. В серпні повернулася, брала участь в таборі «Крок до лідерства». Під час цього табору у мене був день народження, мені тоді виповнилося 28 років. І вже в вересні я нарешті була готова трошки повернутися в Харків. Бо до того я з березня не була в Харкові, боялася туди їхати. Я поїхала на день народження тата. І тоді побачилась перший раз з чоловіком.

Після 16 вересня він пішов добровольцем. 21 вересня ми побачились після цього. І то, ми просто побачились, тому що він був як бойовий медик в Харківській області. Він взяв собі машину, щоб евакуювати людей. Тому він був на машині. І просто, як ми побачились: буквально на 2 години він мене привіз з Харкова. В Харківську область. І потім ще один день побачились, 23 вересня. А далі я поїхала. І приїхала потім аж, коли йому дали першу відпустку з 6 жовтня по 12 жовтня. П'ять днів. І ми тоді їх провели в Харківській області.

Потім у мене було таке кочівне життя між Івано-Франківськом, Луцьком і Харковом. І я якось кочувала туди, туди, сюди. Жила між трьома містами. Новий рік я теж зустрічала на Теплій горі. Тепла гора стала моїм на той момент другим домом. І зараз, в принципі, я знаю, що якщо я хочу поїхати, то я туди завжди можу приїхати. І якраз після місяця на Теплій горі, де екоцентр та веганська кухня, я перестала їсти м'ясо. І от якраз вже півтора року я не їм м'яса. Саме теж завдяки цінностям Теплої гори, які мені дуже імпонують.

Потім була відпустка в Андрія з 25 по 31 січня. У нього було 24-го день народження, 24 січня. 33 роки йому було. Виходить, оцей тиждень ми вже прожили в Харкові. Я хотіла десь у готелі жити чи щось орендувати. А Андрій тоді казав, що у нас же є квартира. «Давай поживемо, як нормальні люди.» Для нього це було в цивільному житті жити, як нормальні люди, а мені, звичайно, з вибухами було не дуже окей. Бо там вибухи були.

Плюс, в Харківській області, у Південному, я все ще, на жаль, стикалася з неприйняттям моєї україномовності. Мені було не окей. Андрій зі мною говорив українською, але якісь його друзі не приймали того, що я говорю українською. Мама його теж переходила на українську зі мною. Думаю, це стало не комфортним мені. І відпустка закінчилась.

У лютому я поїхала провідати подругу у Чехії, у неї день народження був 1 лютого. І ми з іншою подругою поїхали на римські канікули на 2 дні. Це було як моє привітання її з днем народження. Далі з іншою подругою ми в Празі побули десь дні 3. А, ні, це вже в квітні. Боже, це лютий-березень. Я не дуже пам'ятаю, де я була.

Я жила в Івано-Франківську. Я точно пам'ятаю. Якийсь момент у мене була подруга в Івано-Франківську. Я десь з листопада по квітень була там. Ну, з листопада 22 по квітень 23. Я постійно в неї залишалася. От якось ми познайомились, її теж Аня звати, і я їй дуже вдячна. Бо я така: «Ань, мені там треба десь пожити.» І вона відповіла «так, звісно». Я там іноді тиждень, іноді 2 тижні жила. Тому вона теж стала моїм прихистком на певний момент.

Так, Боже, знаєш, іноді, якщо листаєш фотографії і згадуєш, де ти був в ці моменти. Бо я пам'ятаю, що була я в Римі в лютому. Ще хотіла сказати, що якраз з липня минулого року мені запропонували вести соціальні мережі Gen Ukraine. І таким чином в мене з'явилася робота. От якраз я ще дякую Gen Ukraine за те, що вони мені надали роботу під час війни. Це був мій єдиний заробіток. І це був заробіток, мабуть, плюс гуманітарна допомога. Це був липень 22-го.

До червня я ще працювала викладачкою онлайн в приватній школі «Школа змін». Вона була сімейного типу, домашнього. Там я познайомилася з донькою Сергія Жадана, вона там навчалася. Мені було дуже приємно викладати в неї. Вона дуже така добра, чутлива. І сором’язлива, добра дівчинка, насправді.

В лютому я була учасницею такого проєкту, як «Молоді амбасадори України» від громадської організації «Стан», в якій я зараз працюю. Тобто, перша громадська організація, в якій я працювала, називається «Глобальна мережа екопоселень України», або скорочено Gen Ukraine.

Тепер я в іншій громадській організації «Стан». Це моя друга робота після Gen Ukraine. І вони мене більше пізнали на оцих «амбасадорах». Це були навчання по проєктах, мені було дуже цікаво. Я хотіла там проєкти робити.

Коли я жила у Франківську, була на виступі Вишебаби і Пташки 1 березня. Сфотографувалась. Ще часто їздила по якихось конференціях, саме по роботі у Gen Ukraine на різні з'їзди. І фотографувала, робила відео, а тому часто я була з людьми з екопоселень. Тобто, жила або якось подорожувала. Тому мені було де жити.

У квітні я заїхала на Теплу гору, потім поїхала до подруги в Німеччину десь на 2 тижні, просто в гості. Мене став турбувати зуб мудрості, і я швиденько повернулась в Україну в кінці квітня. Записалась в організацію, це знову були Молоді амбасадори у квітні.

Потім 30 квітня я відкрила збір на машину моєму чоловіку. Я збирала ще влітку 22 на тепловізор, потім десь влітку я збирала ще на рацію йому. Я просто надіслала кошти, а він вже купував рацію. І потім я питала, що потрібно. Бо в якийсь момент у його машину постійно щось поруч влучало. Коли не був він в машині, по ній прилетіла бомба з цвяхами.

Машину треба було постійно ремонтувати, це якась «дев'ятка» була. У нас така дуже стара машина, скла нема. То всі дзеркала, то колесо пробило. Коротше, постійно вся його зарплата йшла на ремонт цієї машини і на забезпечення.

Андрій був на Бахмутському напрямку, у Донецькій області, у 227-му батальйоні з 13 квітня десь. І 13-го йому привезли в Бахмут знак - нагрудний знак-щит сил територіальної оборони. Дали йому лейтенанта.

Паралельно ми почали готувати ФРІ-табір «Арткемп» і мали їхати в Вінницю на вікенд для організаторів. Я домовилася там з приміщенням, і у мене був зібраний повністю рюкзак. Тобто, в мене був куплений квиток Франківськ-Вінниця на 5 травня на 8 вечора. І я мала їхати, якраз сиділа зі своїм другом, засновником Gen Ukraine Максимом Залевським, обговорювала роботу.

Мені дзвонять. Говорять, що Андрій загинув. Я розумію, що мені треба їхати в Харків. Бо його мамі не можуть подзвонити, в неї серце проблеми. Вони боялися їй подзвонити. Ну, вона сама живе. Мені треба було їхати в Харків. Тому ми одразу по... Ну, я подивилася, що за 20 хвилин був... Чи за пів години був потяг. А я ж була в центрі. І там 10 хвилин йти. І за пів години був квиток в купе. Франківськ-Харків. Дорогий, десь за 1200 грн. Я ввечері виїжджала. І я тоді подзвонила своїй подрузі найближчій. Я знала, що вона живе у Львові. Але саме на ці вихідні вона приїхала в Харків просто з татом побачитись. І вона каже, я у Харкові, тебе зустріну. Я така, ого. Ну, типу, ще як склалося так. І вона, так, мене з татом зустріла на машині.

Ми поїхали до мами. Ну, до мами Андрія. Потім ми у мами Андрія пожили, виходить, тиждень-два. Ми доїхали до поховання. І весь цей тиждень Таня, моя подруга, була зі мною. Я не знаю, я би без неї, мабуть, не вижила. Вона всі-всі-всі дні там щось купити, щось цей, щось мене нагодувати… 

Потім ми 11 травня поховали. Здається, що наразі, мабуть, ці перші місяці, оцей весь травень навіть, з 5 травня до десь середини червня, 40 днів навіть це були, мені здається, найгірші дні в моєму житті.

Таня поїхала, звичайно, бо в неї, робота, собака. Це зрозуміло. Тому я стала жити поруч із моєю сестрою рідною. В Харкові. І тут вже моя сестра мене повністю підтримувала. Надавала житло. Годувала.

До мене почала приїжджати кризова психологиня з організації «Право на захист». Мені якась знайома порадила. Каже: «Право на захист, заповни анкету, і до тебе можуть приїжджати». Саме приїжджати, тобто мені нікуди було їхати не потрібно. Так з'явилась кризова психологиня Світлана, яка раз на тиждень приїжджала і була завжди на зв'язку. Вона приїжджала, ми з нею говорили. Якось мені легше ставало.

І після 40 днів я вже вирішила, що я вже не хочу залишатися в Харкові. По-перше, мені, важко взагалі на одному місці. По-друге, я вже звикла до кочового життя. А по-третє, мене вже в Харкові нічого не тримає. Ну, тобто, я знаю, що я завжди туди можу приїхати, бо там мої рідні люди, бо там моя сестра, бо там племінник, якого я дуже люблю, який мене дуже любить. Йому 6 років на той момент було, і він все відчував. Він якось спитав мене: «Таня, а коли Андрій полетів на хмаринку, ти плакала?» Кажу: «Плакала». А він такий підходить, мене обіймає, цілує такий в чоло, і просто так сильно прижимає, обіймає. Я з ним проводила теж час. Тому що якось з ним було, що робити.

Потім мене все-таки теж запросили бути на цьому таборі, «Арткемпі». Я така: «ура, є можливість поїхати з Харкова». Я поїхала і продовжила своє кочове життя. 

Мені здається, що я перший місяць чітко пам'ятаю, де я, що. А потім літо якось так промайнуло. Я потім поїхала на Говерлу 16 липня. Те, що я не могла зробити в 22-му, я зробила в 23-му.

Потім я десь два тижні жила у своєї куми в Ужгороді. Мені теж стало легше, це теж соціальна підтримка була в тому, що вона мені допомогла, просто комунікацією. 

Після я в Київ заїжджала. Боже, а що далі? Я не розумію, що було далі, взагалі. Взагалі, дуже дивно. В мене, ніби літо пройшло дуже швидко. Дуже. Тобто оці сорок днів, вони так дуже, дуже довго йшли. І я їх періодами чітко пам'ятаю. А літо, ніби промайнуло. Тобто, я його старалась, мабуть, якось пройти.

У липні я знайшла рекламу в кіношколи, щоб записатися. Я подумала, що коли, як не зараз. Андрій би був точно не проти. І він би точно мене підтримав, цей вибір. Він знав, що я з дитинства хотіла бути акторкою, хотіла зніматися в кіно. Для мене це - робота мрії. Мені хочеться бути на майданчику, але я завжди була якоюсь невпевненою в собі.

Я вирішила пройти співбесіду і навчатися.

Як тільки ми почали навчатися, нам сказали, що треба зробити поетичний вечір. Я потрапила в групу дуже чутливих і підтримуючих людей. Вісімнадцять людей, усі погодились взяти мою поезію, мої вірші як матеріал. За тиждень ми зробили разом поетичний перфоманс на моїх текстах в пам'ять Андрія.

Зараз теж у мене буде зустріч з одним театром - театр «22» в Києві. І найцікавіше, що число «22» в моєму житті грає якусь цікаву роль, бо у мене 22-ого числа День народження, 22-ого року почалася війна. Зараз оцей театр «22», де я думаю, що було б дуже добре зробити теж такий перфоманс з акторами, акторками. Вони випускниці кіношколи.

У січні, коли Андрію мало виповнитися 34, хотілося б, щоб була вже збірка. Я вагалася писати видавництвам, тому що з однієї сторони мої вірші не відповідають канонам ритмотворення, скажімо так. Є якісь помилки з ритмом, з римою. Можливо, не завжди є якісь вгадані образи і все таке. Плюс, я не буду продавати цю збірку. І видавництвам просто невигідно її видавати. Я зібрала 50 тисяч і розумію, що віддати їх видавництву немає сенсу. Тому я порадилася з друзями, які видають свої комікси. Ми вирішили, що я просто звернусь в типографію. Мені ці друзі допоможуть і з ілюстраціями, і з версткою, і з усім. А я зможу більше надрукувати. Усі ті, хто донатили мені на збірку, отримають її одразу підписаною, а інші я буду розповсюджувати за донат на ЗСУ.

Я думаю, невигідно її видавництвам пропонувати. Тим більше, що я не якась відома поетка, щоб вони були у черзі на те, щоб видати мою збірку. Тому це більше як в пам'ять, більше як... Не знаю, я так відчуваю себе більше... Що я більше принесу користі навіть в тих самих донатах, ніж просто нічого не робивши.

Можливо... Мені здається, що я ніби завжди така чутлива і емоційна. Але мені здається, що «повномасштабка» зробила мене все одно більш такою... Мабуть, менш чутливою. Або просто якісь моменти життя, коли відбувається щось... Скажімо, болюче, щось образливе, я вже реагую так, що думаю: «Боже мій, а це взагалі така дрібниця».

Ми на заняттях у кіношколі розвиваємо температуру. Грубо кажучи, температуру, з якою наша емоція зараз проявляється. І от я знаю, що таке біль на 100% при втраті. То тепер відчути це моє тіло блокує вже. Типу я не хочу настільки відчувати, тому що це руйнівно.

З іншої сторони, це прозвучить якось дивно, але такий досвід теж допомагає зрозуміти, наприклад, героїню, яка щось подібне пережила. Тому що ти знаєш, як це, і ти можеш уявити, і собі пробудувати образ, логіку персонажа. Що він відчуває, що він думає, що він робить в якійсь такій ситуації.

У мене вірш такий «Я б підкорила з тобою Говерлу», там якраз є такі рядки, що «я би хотіла акторкою стати,/ щоб не тримати цей біль у собі.» І, як на мене, акторство — це досить екологічний спосіб вираження болю для того, щоб просто не зриватися на людей.

Після втрати в мене батьки почали навіть трошки спілкуватися українською. Це так дивно прозвучить, але тепер мені здається, що люди, які наразі ще там не перейшли на українську, і дуже цьому опираються, я жорстко, жорстоко думаю про те, що, може, коли вони втратять когось на війні, вони задумуються над цим. Але чому треба втрачати обов'язково? Ну, тому що людям ніби недостатньо чогось просто, десь там, ну, смертей. Поки щось у їхньому домі не відбудеться, то вони не зрозуміють. Тому, ну, але мені, звичайно, як би, це приємно.

Цього року мене тато вперше привітав українською мовою з днем народження. І я така... Ого! Що? Що, блін? Потім мама вже не мене на цей... Ну, нічого не каже про моє паскетеріанство. Вона готує. Паскетеріанство — це коли ти не їси м'ясо, а їси рибу, молочні продукти, яйця. Вона вже прийняла і робить суперменю. Розуміючи, що я буду їсти. Також те, що я в громадській організації ФРІ, дозволило відчути підтримку, коли на поховання приїхало людей 20 з різних міст України. Люди, які жили на той момент в Ужгороді. В Івано-Франківську, у Львові. Або в Харківській області десь з-далеку вони приїхали. І допомогли там і морально, і фінансово. Цього року я з ними буду святкувати Новий рік. Так, день народження я святкувала в Івано-Франківську трошки. Потім трошки в Харкові. Ну, з друзями в Івано-Франківську, з друзями в Харкові. І з сім'єю окремо. Тому що я тричі святкувала день народження.

Я жартую зараз, що єдине, що я можу планувати і все, про що мріяти, це про те, як я красиво хочу зустріти четвертий десяток. Бо наступного року мені тридцять. Я не знаю, що буде. Я не уявляю, не знаю. Ставити якісь цілі. Ну, вони, мабуть, будуть пов'язані з кіноіндустрією. Бо, якщо я вже тут вчуся, то я вчуся не по фану. Ну, не для фану. Я вчуся конкретно для чогось. Я розумію, що школа не гарантує зовсім те, що ти будеш зніматися в кіно. Але вона дає можливості знайомства і якісь певні сходинки. Ну, якісь навички, знання. Тому я би хотіла їх застосовувати.

За півроку ми здавали всі документи, але нам не приходило жодних виплат. Ні мені, ні мамі Андрія. Це, коротше, погана сторона. Ну, типу, це важка сторона. В неї пенсія мінімальна, щось там близько двох тисяч. Андрій був її єдиним годувальником. В неї немає рідних людей. Ну, в неї там є двоюрідні. Ну, родичі є. Але вона ні з ким так близько не спілкується. І Андрій був її найближчою людиною.

Інт.: Ти багато говорила про те, що ти ведеш зараз кочівницький спосіб життя і про те, що в тебе відчуття дому вже втратилося, як щось стабільне, дуже швидко. І ти часто згадувала про людей. Тобто правильно буде сказати, що зараз тобі більше люди дають відчуття дому, ніж якесь місце?

Так, зараз, наприклад, я працюю, в мене є команда, з якою працюю, і є навчання, і це люди, з якими навчаєшся.

Інт.: Чи в тебе все одно немає відчуття дому?

Немає, мабуть, не знаю.

Інт.: Що ти думаєш найбільше вплинуло на те, що немає зараз цього відчуття? Чи взагалі що вплинуло?

Війна. Я і так, в принципі, до повномасштабки постійно виїжджала на пару днів, раз на місяць, два. Мені важко бути постійно на одному місці, це правда.

Але... Звичайно, відчуття того, що ти можеш повернутися і тебе чекають, немає. Я розумію, що батьки мене чекають. Але там мені робити немає чого. В області мені немає чого робити. Ні по роботі, ні по навчанні. Я там буду просто деградувати. Тому жити в маленькому містечку Харківської області зараз, ну, це... Безперспективно. Тому немає сенсу. Тим більше, що батьки у мене живуть разом, тому їм легше. Ясно, що якби з них хтось був один, то оце було б, як би, логічно, що я би, наприклад, з кимось з них жила. Але все одно, мабуть, би їх переманила в велике місто Харків або Київ. Сестра з чоловіком працюють в Харкові. Племінник вчиться онлайн. У кожного є свої справи. Людині потрібна людина. А моєї людини немає. Тому, мабуть, немає якоїсь такої стабільності. Мені це кризує. Моя кризова психологиня говорила, що Адрій був моєю стабільністю просто в житті. І все, куди б я не їхала, що б я не робила, у нас була визначений план. Ми хотіли б там дітей, ясно, жити разом і разом іти по життю. Тому тут було легко.

Тому зараз якось, коли немає такої людини, то важче щось планувати. І тим більше, що я...

Мені важко бути одною. Тому я живу не одна. Я живу теж з дівчиною, яка з Харкова. І яка теж навчається в кіношколі. В паралельній групі. Якщо вона не ночує вдома, їде кудись, наприклад, Харків, то я постараюсь десь ночувати. Або запрошувати когось до себе. Щоб одною не ночувати. Бо мені одною страшно ночувати, страшно залишатися. У мене є якийсь певний... Певний страх самотності. Підвищена тривожність. Якісь можуть бути сонні паралічі. Тому, як би, мені легше, щоб хтось був поруч. Тому якось так. Тому це відчуття дому. Ну, не знаю.

Ми з 1 жовтня... О, з 1 листопада живемо в квартирі. У мене все ще дві недорозкладені коробки. Тобто, я живу в процесі того, що в будь-який момент я можу переїхати. Я не можу чітко ослабитися. І, наприклад, з речима. У мене вдома безліч речей. 

А тут на вішаках і полицях просто по три речі. На всю шафу. Для того, щоб просто помістилися в один рюкзак. Ну, або в два рюкзака. Або там декілька коробок. Насправді під час повномасштабки почала менше купувати, тому що це ж треба все з собою... Я як равлик, який постійно з собою все несе. І чим більше ти купуєш, тим більше тобі з собою тащити.

У мене речі розкидані. І в Луцьку десь, до речі, є речі. Треба їх зібрати. Просто в одній квартирі лежать мої речі. Десь повний рюкзак. В Івано-Франківській області. Одна в Теплій горі була, нещодавно я забрала. Потім в Ужгороді, у куми, у є речі мої. В якісь моменти в Івано-Франківську, у цієї Ані, моєї подруги, були речі. Ну, і звичайно, у Харківській області, у моїх батьків, і в Харкові.

Тобто, по Україні було, як мінімум, 5 домів, де були якісь мої речі. У мене теж є, мабуть, в Харкові, в Києві, друзі Женя і Ксеня. То я у них теж, мені здається, піжаму залишила. Для того, щоб, якщо я у них залишалася, була піжама хоча б. І з собою несу завжди зубну щітку. Тому що раптом я вирішу не вдома ночувати.

Інт.: Чи проявлялося те, що тобі важко бути на одному місці і страх самотності до повномасштабного вторгнення? Чи це нові зміни?

Так, і до повномасштабного. Тобто до повномасштабного 2016-го ми просто жили в квартирі, в лютому 22-го почали ремонт. Тому ясно, що ми хотіли жити в цій квартирі. Але все одно я могла виїжджати. Андрій кожен тиждень був у мами в гостях. І він грав в музичній групі. Тому у них по п'ятницям ввечері завжди були репетиції. Тому він, в принципі, теж по п'ятницях не ночував вдома. Мені було важко. Я могла б поїхати до куми, до сестри, до друзів. Просто, щоб не залишатися одною. Були періоди, коли ми просто часто здавали кімнату комусь. Не просто для заробітку, а щоб теж була людина, яка була б вдома.

Інт.: Ти багато говорила про спільноти. Була спільнота в Теплій Горі, є організація ФРІ. І зараз ти навчаєшся в групі, і в тебе так само є якась спільнота. Як ти розцінюєш вплив спільноти зараз на твоє життя, на переживання цього періоду?

Є підтримка. Ми кажемо в нашій групі, що ми всі травмовані. І ми всі такі ненормальні.

Ми всі маємо стати контрольованими шизофреніками. Я не знаю, чи я можу сказати, що хтось з цих людей є мій друг або подруга. Тобто це колеги, це одногрупники, це знайомі хороші. Які знають мою історію, так. Але, скажімо, коли закінчиться навчання…

Багато хто вже казав, що боїться випускного вже. Бо я думаю, що боюсь випускного, це означає, що 18 людей підуть жити своє життя. Наскільки ми станемо близькими друзями, думаю, відсоток невеликий. Бо у кожного з нас є хтось, або хтось живе з хлопцем, з чоловіком, своя сім'я, вже свої друзі. А в акторській сфері, я думаю, що дружба досить складний фактор. Є співпраця, є якісь спільні проєкти. А саме дружба, я думаю, що тут складно бути тут другом. Тобто ти можеш бути колегою, ти можеш бути знайомим, хорошим. Ти можеш бути колись підтримуючим, колись там глядачем. А от для дружби, я думаю... Ну, трошки більше треба.

І, мабуть, в акторській сфері не завжди є готові люди до справжньої дружби. Ну, чисто так. Потусити разом. Для мене потусити разом — це не дружба, це потусити разом.

У мене є подруга наразі в Херсоні, вона не виїжджала з окупації, вона буквально з початку повномасштабки була пару днів в Києві, і все. Її звати Діана. Це та є людина, з якою ми почали дружити, коли вже Андрія не стало. Бо у мене ситуація така, що, ну, мого коханого не стало.

В мене інша ситуація. Це не моя історія, тому я не знаю, наскільки я маю право говорити, але в неї теж є людина, яка зникла безвісти. І без якої їй жити архіважко. Це майже прирівнюється до втрати, але коли ти втрачаєш, ти чітко знаєш. А коли ти не знаєш, і ти живеш пів року, або більше, вісім місяців, в розумінні того, що ти не знаєш, де людина, що з людиною, живий чи ні, як далі жити. Це, як на мене, ще важче. Тому ми з нею, ніби, постійно підбадьорюємось. «Ти, ти сильна!» «Ні, це ти.» «Ні, ти сильніша». «Ні, ти сильніша». Це ми з нею зблизились влітку цього року. І зараз я відчуваю, що якось на відстані ми з нею дуже добре спілкуємось.

Залишається у мене подруга Таня. Вона живе у Львові, звичайно. І, так як ми не живемо в одному місті, мені важко, ну, нам важко якось постійно комунікувати.

Але це теж опора, що я знаю, що в мене є просто в житті така людина, яка, з якою ми вже 12 років. О, так само, як кума. Вона в Ужгороді. Ми можемо не спілкуватися декілька місяців. Ну, якось так не доходити. Але я теж знаю, що є така людина. Ну, ще сестра моя. Ми з нею зараз набагато частіше спілкуємось, ніж до війни. Теж, по причинам війни, мабуть. Але теж я знаю, що в Харкові, там, є сестра.

Тому є в мене, як би, в різних містах люди, які, ну, от, в Києві це теж Женя і Ксеня. Це мої друзі, які... Ну, просто це не означає, що просто кожен день я спілкуюсь з ними. Але це люди, скажімо, маяки, які…Тобто, я така, знаєш, як в морі. В морі постійно плаваю. Я не бачу ні берега, ні острова, нічого. Але є такі маяки в різних містах, які... Я знаю, що я до них можу приплисти. Ну, і назад плести. Тобто, це не є якимось постійним домом.

Інт.: А більші громадські організації і спільноти дають відчуття приналежності?

Раніше — так. Зараз я просто мало що роблю, насправді, в цих спільнотах. Я, тобто, не вкладаюсь наразі в організацію. Крім, там, членських внесків. Мене запрошували провести благодійний вечір, і я оце тепер думаю: вони мене запросили, тому що хотіли мене там чи з якоїсь жалості? Я провела благодійний вечір в Харкові, але це одне було проведення. Коли я нещодавно провела благодійний вечір в Харкові, я розумію, що це вже було інше проведення. І, можливо, не таке яскраве, як вже проводять молоді... Блін, прозвучить жорстоко. Молоді не травмовані.

Я думаю, воу, молоде покоління вже є. Я зараз у ФРІ дуже неактивна. Я знаю людей, які там. Знаю по тому, що була на Кроці до лідерства, була на Арткемпі. Але я відчуваю, що не зможу там нормально віддаватись процесу. Ну, і сенс. Тобто, я тут працюю. У мене не завжди є час на задачі. Я навчаюсь. А ще взяти відповідальність в якихось проєктах ФРІ, ну, вже ні.

А от Новий рік з людьми, з якими я вже 7 років знайома, я можу зустріти. Тому що це теж якраз маяк: у нас є чат окремий з давніх друзів ФРІ, з харківських. І тому ми з ними не перериваємо спілкування. У нас там різні мемчики, різні там якісь події. Я зараз дуже рідко читаю новини. Бо з цього чату я дізнаюсь найголовніші події. Тому там обговорюється всі і все, що відбувається. Тому мені дуже важливо, що є такий чат: чат підтримки, чат мемчиків і новин.

Інт.: Ти сказала, що акторство допомагає проживати емоції. А поезія тобі допомагає проживати емоції?

Допомагає. Це як арт-терапія. От зараз, наприклад, чомусь от дійсно місяць мені вже нічого не пишеться. Тобто я в якихось моментах не можу себе змусити. У мене було таке замовлення від одногрупниці - написати привітання зі святом Миколая і з днем ЗСУ. І я така, окей. Але я десь тиждень не могла нічого написати. А потім я така, так, Таті, будеш їхати зараз у метро і треба написати. Собі задачу постав. Я поставила, написала вірш. Така, молодець, мотивувала себе, є задача, є дедлайн, все є. І от написала. Тобто навіть я розумію, що на якісь умови я можу теж писати вірші. Іноді воно навіть легше, бо там не переповнюють емоції. І я не знаю, як їх зібрати докупи. Тому, звичайно, мені писалося багато влітку. От до жовтня точно мені писалося, постійно писалося. Це були і виплески емоцій, і переживання, втрати, і якісь, якась арт-терапія. Це ж теж, по суті, словом.

Тобто, коли я вже виходжу на публіку і можу читати ці вірші без сліз, то це вже наступний рівень, скажімо. Тому збірку я хочу випустити не тільки щоб про Андрія більше дізнались.

А і через те, що це і є співпереживання з усіма дружинами, які втратили. І мені б хотілося цією збіркою дійсно сказати, що, щоб не відбулося, все одно є надія і любов, вона має жити в нас. І продовжувати. Тому, в мене буде збірка, називається «Скринька Пандори». І вона за міфом: коли Пандора випустила всі біди і все чорне, то на дні залишилась надія. 

І я думаю, це якраз цей образ, образ «Скриньки» я вибрала для своєї збірки. Бо я, по суті, як ця «Скринька». Я зберігала в житті всі найгірші моменти, які могли бути. Втрата військових, людей, війна… А потім я розумію, що повністю спорожнитися це досить пагубно, мабуть. Це пагубно, тому що має бути щось, заради чого ти живеш.

Якби ти мене спитала, заради чого я живу, я б, мабуть, не знала на це питання відповіді, насправді. Бо... Об'єктивно? Ну, мабуть, тому що... Якщо мене не стане, то моїм близьким буде боляче. Я як уявлю, що мене не стане, то у світі не відбудеться нічого. Але моїм близьким буде боляче. Тому треба жити далі.

Інт.: Це єдиний острів, який тебе тримає зараз, так? Чи це навіть маяки теж, а не острів?

Ну, так, люди. Люди. Мене тримають люди. Я думаю, що, в принципі, в живих мене теж тримають люди. Тобто не якісь там духи, саме люди, які поруч. Тобто, я живу в Києві, так? Я знаю, що все одно в якийсь момент я вирішила – оп! І поїхала. Я могла би поїхати до батьків. Можу поїхати до сестри в гості. Можу поїхати ще до когось в гості. Ну, оце тримає. Тому я не уявляю свого життя поза Україною.

Тобто я можу поїхати теж на тиждень, максимум на місяць в якусь країну, до друзів. Я не їжджу подорожувати, щоб побачити міста. Насправді, я їжджу в інші країни, щоб побачити людей. Тому для мене це дуже важливо. І дуже важливо розуміти, що коли ти хочеш, то можеш поїхати туди, куди ти хочеш. І це важливо.

Ну, я розумію, що не у всіх такі особливості є, є ті, які втратили саме будинок. І те, що я не можу поїхати і побачити Андрія, це впливає на мене. Але інших людей я ж можу побачити.

Інт.: Я хотіла ще запитати окремо про жінок. Я бачила, що ти в Інстаграм публікувала, що ходиш на виставки…

Була один раз. У мене є моя перша вчителька, яка теж втратила чоловіка ще в квітні 22-го року. І вона дізналася про цю виставку, що вона в Києві. І надіслала мені. Я дивлюсь, там спільнота. І я бачила, що у них відбуваються зустрічі. Я ще на них не була. Тобто це зустрічі підтримки жінок, які втратили когось на війні.

І там був такий проєкт, називався «100 картин» чи якось так. Вони малювали картини, які асоціюються з їхніми чоловіками. Я побачила, скажімо, 70% картин. Я не всі прочитала, але там була історія і про сестру. Тобто жінка втратила сестру на війні, яка була військовослужбовицею. І для мене це було несподівано, тобто можна сказати, що...

Грубо кажучи, навіть якщо є 99 жінок, які втратили чоловіків, і одна, яка втратила, наприклад, сестру, то все одно можна сказати, що це спільнота людей, жінок, які втратили близьких людей. І, наприклад, для когось це чоловік, для когось хлопець, для когось сестра, брат.

Мені там надали 5 хвилин для прочитання своїх віршів. Я читала і побачила відгук. Одна, дві жінки до мене підійшло, потім подякували за поезію. Хтось підписався на мій інстаграм.

І я теж зрозуміла, що це відгукується. І що це потрібно. І що це не моя якась просто примха видати книжку, аби видати. Що це може дійсно комусь допомогти це пережити, а комусь навпаки. Тобто хтось у когось усі живі, все нормально, вони не відчувають цю втрату. Але вони хочуть бути причетними до цього. І через переживання, через рефлексію вони таким чином ніби співпереживають горю. Мені здається, що деяким людям це теж важливо. 

Інт.: Тобто в тебе не було потреби шукати якоїсь підтримки, розуміння серед спільноти жінок, які втратили?

Та, я думаю, тому що у мене була ця соціальна підтримка від моєї подруги, від моєї сестри, її чоловіка, від племінника. Тобто у мене була підтримка від подруги, від сестри і від друзів, наприклад, у Києві, у Франківську. Тому й не було такої потреби. Я впевнена, що ці спільноти дуже допомагають. Я знаю спільноти саме дружин діючих військовослужбовців, і я щиро сподіваюся, дуже хочу, щоб вони залишились спільнотою саме таких. І у мене є подруга, яка ходить і відвідує ці зустрічі кожен тиждень, вони по три години.

Найцікавіше, що навіть коли Андрій був живий, і я знала, що є такі зустрічі, я не ходила на них. За допомогою, мабуть, спільнот, громадської діяльності і багатьох знайомих, і тому, що мені, грубо кажучи, було чим зайнятися. У мене не було такої гострої потреби в цих колах підтримки.

Інт.: Ти зараз можеш уявити ситуацію чи чинники якісь, які знову дадуть тобі відчуття якогось не просто маяка, а острівця, на якому ти зможеш відчути якусь, хоча б відносну, стабільність?

Я думаю, що в майбутньому це все одно буде сім'я, тобто я не збираюся йти в монастир.  Розумію, що переживання втрати — це певний час, це певне усвідомлення, і я чітко впевнена, що я ще зможу полюбити, насправді. Це складно-важко, я зараз розумію, що я також хочу на побачення…Я дозволяю собі просто ознайомитися, я розумію, що мені важко полюбити, але для мене це почуття є надважливим, в принципі, в житті, в сім'ї, і тому я не знаю, коли у мене, скажімо, з'явиться такий, отой маяк, скажімо, який... І людина, яка буде, по суті... Мені, мабуть, не хотілося б, щоб це була якась заміна, Андрія, мені хочеться, щоб це було щось нове. А з іншої сторони…

Ми були 12 з половиною років разом, і я настільки звикла, мабуть, до того, що мене люблять, тобто, Андрій постійно говорив, що він мене любить, і я це відчувала. Я це знала і я вже, мабуть, не зможу бути з людиною, яка просто хоче мене підтримати або хоче просто якоїсь фізичної близькості зі мною.

Я розумію, що я буду з людиною тільки такою, яка зможе мене полюбити, а знайти людину, яка зможе полюбити травмовану людину…Я все одно завжди буду пам'ятати і наразі я не можу почуття нові якось впустити до себе, тобто, якось блокую. Мабуть, наразі я усвідомлюю, що я блокую просто якісь почуття. Тому що до кінця Андрій не відпускав, тому що я боюсь, що я не зустріну таку людину, яка… Але боюсь порівнювати теж, не можна порівнювати, я знаю, що такої людини більше не буде, може бути інша.

Для мене все одно в житті є цінність, якби я там не хотіла у кіно і розвивати цю кар'єру, на першому місці в мене є дійсно сім'я і цінність сім'ї. Мені хочеться сім'ю. Зрозуміло, що не зараз, там, може, це буде через 5 років, не знаю, може, через 7 років, ясно, не зараз. Але для мене це буде відчуття дому, навіть якщо ми будемо постійно їздити кудись, подорожувати, то все одно буде якась така стабільність.

Інт.: Як ти змінилась після всіх цих подій? Ти сказала, що ти стала менш чутливою. І так само вагома зміна - це те, що ти не побоялась і пішла до своєї мрії, до акторства. Відкинула страх. Є ще якісь зміни, які ти відчуваєш у собі?

Я завжди була такою прямолінійною, але зараз… Основне, мабуть, так, змінилося в тому, що я почала займатися тим, чим я дійсно хочу. У житті я зазвичай працювала. В школі працювала, адміністраторкою. Так, діти - це прекрасно. Я любила дітей, і я любила в них викладати. Але я завжди відчувала, що роблю щось не те, що я би хотіла. І зараз я займаюся акторством і відчуваю, що займаюся тим, чим я хочу. Тим, що приносить мені задоволення.