Ольга Ільків

Я спочатку була пластункою, але я можу сказати, я родом є зі Стрия і в 14 років мене доля кинула в Варшаву. В Варшаві я, то був такий час знаєте, що приватне було все дуже дороге. А державне було дешеве. Но на державне мали право тільки люди офіцери всякі приближені польські, або ті хто змінив метрику. Змінити метрику на римо-католицьке означало змінити національність в той час. Хто міняв метрику він ставав поляком. Я колись, моя мама, у мене була траґедія в сім’ї, розійшлися і у мене вже був вітчим і мама в Варшаві жила і мама мене забрала зі Стрия. Мене не хотіли віддати дідусь і бабця, но але питали мене і я рішила їхати до мами, хоча страшно мені було. Вони казали: "Станеш полькою як поїдеш там", я кажу: "Ні, я не стану полькою". І знаєте, як я побачила шо то все так дорого. 100 злотих, як за злотого працювали на вулиці каміння били і так далі цілий день у поті чола, а 100 злотих за один місяць навчання, то страшна ціна була. Ну а там може в тих державних то може там було кілька злотих, но я навіть не пробувала. Мама мені каже: "Може підеш на стенографію? Там, знаєш, будеш добре заробляти і то…" Я кажу: "Я не хочу добре заробляти! Я хочу вчитися!" "О, яка моя донька ідеалістка!" Я кажу: "І всьо!" Ну, і шо робити?! Я кажу: "Я буду сама вчитися!" І написала я до дівчат до Стрия. Там є одну клясу ґімназії нового типу вже скінчила. Вони мені післали значить програмку.  І книжки я виписала з того – зі Стрия. І я зачала вчитися сама. Але там, знаєте, у Варшаві в той час перебувала верхівка... УНР. І там, знаєте, був такий ґенерал Змієнко і його брат (не брат – то шваґер його був) Безручко. І вони зробили полякам "цуд над Віслов" (тобто "чудо над Віслою". – Ред.). То є коли вони вицофували зі східної України, і вони включилися з поляками разом протів большовиків, бо большовики наступали на поляків. І там власне біля Вісли десь там в якомусь місті вони перемогли большовиків. Але большовики так сказали полякам: "Ми будем всеодно на вас нападати, якшо ви тих малоросів (чи як вони там називали нас, знаєте)… якшо ви їх не інтернуєте". І поляки зрадили – інтернували. Але так звичайних бійців в Каліші помістили, а ту знать таку (тих ґенералів одного і другого) значить вони в Варшаві дали їм видно мешкання, бо мали мешкання.

Я була там, знаєте, і я мала честь сидіти за одним столом, тому шо Змієнко Галя була моєю провідницею в… "Пласті". Ну і вона так сказала: "Поляки шось зробили мому дядьові, шоби він не міг бути активним і шоби взяти всю славу на себе". І він дійсно був боєць завзятий, був здоровий і нераз якесь, знаєте, такі подавлені всі функції організму, з трудом пересувався. Їв правда, але теж так то всьо робив дуже повільно. І дивився якось так поза людей, не в людей, так якби незаінтересований. Я думаю, шо в нього навіть може шось і  психічне було нарушення. Но я сиділа там тихенько, знаєте. Одним словом, мала честь тих людей знати.

Між іншим, пан ґенерал, той Змієнко, то був такий високий, здоровий, рослий, знаєте. І він відігравав велику роль там в Варшаві, бо, наприклад, як там були якісь міроприємства, то я пам’ятаю була ялинка… Знаєте цілу ніч відбувалося. Ну то він очолював там. Ну я при помочі тих дівчат, які в Перемишлі зі мною зустрічалися, то я вже там брала участь у тому всьому.

Але як я попала до Перемишля? Отже я зачала сама вчитися. І був там такий пан Маркух Андрій, який був казначеєм, тобто по нашому якби сказати скарбником. І коли вицофували з України, він пильнував гроші дуже, скарб. Він був такий чесний, шо мій вітчим сміявся, казав: "Сидів на ґрошах, а ні ґроша не рушив!" Сидів голодний, але не рушив. І він мав брата Івана Маркуха… Він був міністром ЗУНРу. Я того брата не бачила, но Маркух заінтересувався моєю долею і захотів помагати. І відразу східняки, знаєте, ті, які там були інтерновані, які там перебували, мною зацікавилися, знаєте. І дали мені "Кобзар" Шевченка, але з 61-го року. Він був дуже конфіскований, багато було конфісковано, але дали мені той "Кобзар", який мали. І дали мені список героїчних пісень. Не просто патріотичних, а героїчних, знаєте. Ну я тішилася тим і на тому виростала, знаєте.

І пізніше вони порадили, пан Маркух порадив, що дуже є добрий… Не треба їхати десь до Львова там, бо казали у Львові був пансіонат такий, знаєте. Українська школа типу А. Каже: "Є в Перемишлі так само!". А школи типу А то були такі, шо так не спалювали дуже. А типу Б то були вже ті гірші. То, знаєте, ті, як їх назвати, які брали участь при матурі… Не знаю, як їх назвати. Ті вищі чини польські, то вони дуже старалися спалити, шоб по менше було молоді такої інтеліґентної української. Ну і я попала власне… Пан Маркух навіть позичив, я пам’ятаю, першу ту… Сто золотих здається позичив, а може вже і подарував… Не знаю, не пам’ятаю. Шоб я поїхала до Перемишля. Я поїхала до Перемишля сама, знаєте.  І то дивно, бо я нікуда ніколи не виїжджала, а тут я поїхала до Перемишля. Таке бажання було вчитися зі своїми, шо я приїхала і всюди я сама! Там інший, хто екстерном здавав, то з батьками, з професорами, з тим…  А я сама за всіх говорю і то всім дуже подобалося. Відразу мені знижку, знаєте. І там мені одна сказала: "З біольоґії тобі трошка бракує!" Я кажу: "Я то всьо надолужу!" Ну і відразу мене взяли на знижку, знаєте, бачили, шо така… Я в Перемишлі три роки вчилася. Я вам скажу то був найщасливіший період мого життя. Там, знаєте, були такі традиції ше… Я не знаю, може то ше царські якісь були традиції, чи які то, шо ті пансіонатки… то не були власне пансіонатки, то були інститутки, то нам, наприклад, невільно було нікуди виходити, знаєте. Ми тільки могли раз на тиждень звільнитися, просити там: "Шось ідемо купувати…" А так, як треба було нам гуляти, то нас вела вчителька за місто трохи десь, знаєте. Ми втікали, бо то нецікаво, знаєте, було в парах іти з вчителькою. Втікали до кляс, там дуріли. Дуже було цікаво, тому що приміщення… Знаєте, шкода, що я не маю знимки ніодної і все. Всі мої знимки попропадали, бо сиділа в тюрмі. Так шо жалію, не маю. Так виглядало, що інститут мав одне приміщення, а ґімназія мала друге. А між ними був такий висячий коридор, знаєте. Такий висячий перехід. Ми не відчували, ми йшли з одного будинку в другий. Просто висаджений оліандрами коридор, знаєте. Там було дуже… Там не було якогось чергування чи шо, там дівчата подавали. Ми нічого не робили, ми сиділи і їли. Але треба було всьо мати своє, свою виправу і так далі… Там давалося до прання і всьо готове діставалося. Ну і я вам скажу я скоро там заакліматизувалася, але я пам’ятала… я пам’ятала, яке пекло є в світі українськім. Я пам’ятала, як ті люди, знаєте, мусіли міняти метрики. В моїй родині, наприклад, дядько мусів змінити метрику, шоб дістати працю, бо… Ну він дітей хрестив в церкві, а сам до церкви майже не ходив, такий, знаєте. То потім його, нібито шо він піяк, вони його перевезли на Поможе. Помор’є то є як Ґданськ, Ґдиня, знаєте, там з німцями були проблеми. І вони вважали, шо там вже він не є небезпечний для них. А в Галичині не хотіли такого тримати.