Дмитро Дмитраш
3 грудня 1930 р. с. Полонична Кам'янського повіту Тернопільського воєводства
29 березня 2021 р. м. Шептицький Львівської області
Жертва операції "Захід", священик
Біограма
Народився 3 грудня 1930 року в селі Полонична Кам'янського повіту Тернопільського воєводства (нині Шептицького району Львівської області). Був сьомим, наймолодшим сином у сім'ї Дмитра Дмитраша і Марії-Магдалини Притули.
Старші брати належали до національно-визвольного руху.
Іван Дмитраш "Кривоніс", працював асистентом лікаря Тита Бурачинського в хірургічному відділенні "Народної лічниці" імені Митрополита А. Шептицького (1941-01.1944). Активно працював у тереновій сітці ОУН м. Львова та Львівської області, займався забезпеченням лікарськими засобами референтури УЧХ. У січні 1944 року за дорученням Організації перейшов на нелегальне становище. Лікар повітового проводу ОУН (01.1944 — весна 1944), заступник лікаря (весна 1944 — 11.1944), а відтак лікар (11.-12.1944) Сокальського окружного проводу ОУН. Майор-лікар (14.12.1944). Загинув у криївці під час облави, лицар Бронзового хреста заслуги УПА.
Петро Дмитраш - стрілець УПА, загинув у 1944 р. в лісі поблизу рідного села, розстріляний радянськими військовими під час облави.
У 16-річному віці Дмитра Дмитраша 22 жовтня 1947 р., разом із батьками, як членів сім'ї учасника підпілля УПА, депортували на спецпоселення в м. Прокоп'євськ, Кемеровської області, РРФСР в рамках каральної операції "Захід".
Відразу по приїзді поселилися в землянках та були направлені на роботу. Дмитро пішов працювати на шахту, на спецпоселенні здобув свій перший фах – шахтарський. Одружився. Взяв за дружину односельчанку Марію Крушинську, брат якої теж загинув в УПА. Звільнився зі спецпоселення 26 травня 1958 р. В Україну повернулися 1960 р. Спочатку працював шахтарем, а відтак, уже 60-літнім, вивчився на священника. Навчання проходив підпільно, адже УГКЦ була під забороною. Висвятився в перший рік незалежності. Душпастирював понад 30 років.
Щороку 21 жовтня отець Дмитро Дмитраш відправляв окреме богослужіння, вшановуючи жертв депортації.
Помер 29 вересня 2021 р.
Спогади
| Оповідач: | Дмитро Дмитраш |
| Місце запису: | м. Шептицький Шептицького району Львівської області |
| Дата інтерв'ю: | 21 лютого 2020 р. |
| Інтерв'юер: | Юрій Пуківський, Катерина Москалюк |
| Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
Син Івана Франка Петро, чули про такого? То він женився в нашім селі зі священника дочкою. Але не з цього, а десь ще був, вона Ольга Білевич. Я маю навіть знимки їхні, бо ці Білевичі, що тут у Львові живуть... Я раз писав так само такий спомин, вони перечитали і зразу до мене приїхали. Бо то так часто було, що священник мав парафію і потім воно переходила до його, наприклад там сина священника... В нас так вчилися, але та парафія... Я добре того не знаю но він той священник Білевич в нас був ціле життя. І помер в нашому селі. Він мав п'ятеро дітей, переважно учителі, а один син був священником, навіть не знаю, Зиновій. Він мав також якесь своє господарство, працював на землі чи ні, господарство тоді священника було велике. Він мав багато. Він навіть не обробляв цього поля, а давав як то би сказати... То було навіть, мені здається несправедливо, на 10-й сніп, тобто як давав мужик, там брав в селі поле, сіяв зерно то все йшло священикам. А йому 10-й сніп роздавали 10 то мій, а решта, як то воно було... Я добре не знаю, але так було .
Інт.: А той священник до вас до школи приходив на релігію?
А я не знаю, бо то я ще тоді малий був, як він помер. Він помер 36 року мені ну було шість років. То я потім, після нього, який був після в нього був, священник Наумів і він родом з Волині. Тоді ще на Волині було навіть села греко-католицькі. Я навіть маю десь записано, з якого то він села був родом, він був українець. Ну як би вам сказати, такий певний націоналіст. Бо колись церкви прибирали квітами паперовими, то що він як прийшов до нашого села, то він зовсім село змінив. Він з церкви повикидав всі квіти, заборонив, тільки вишиті рушники по-українськи. Він зробив хор, вивчив за його. Як він був священником побудували дім-читальню, називали "Просвіта", до того не було у нас дому, а він виділив ґрунт. Бо то не було де будувати, поляки забороняли. Він виділив ґрунт з церковного поля і в центрі села в нас була читальня збудована. Навіть як розказували тато/мама, що ту читальню будували по ночах навіть дерево там з ліса, поправді сказати крали і по ночах тесали, різали, стругали, то все робили, а як то чи то можливо, чи ні, збудували чи понумерували там. А потім готову читальню зложили за одну ніч.
І тоді був такий закон, що як дим пішов з комина, значить вже не мали права поляки зруйнувати, до того могли розібрати і палити. І в той самий час там збудували, вимурували таку пічку і так само запалили.
