Іван Ждан
1933 р. с. Синявка Любачівського повіту Львівського воєводства
Депортований
Біограма
Народився у 1933 році в селі Синявка Любачівського повіту Львівського воєводства (нині Республіка Польща) в сім’ї Степана та Катерини Ждан. Мав двох братів (Григорія, 1946 р. н.)
Село Синявка складалось з 14 присілків. Центр села становили присілки Ждани та Майдан, де знаходилась "Просвіта" та чотирикласна школа, яку закрили в 1941 р. Упродовж 1924-1925 рр. в селі діяла УВО, члени якої під час війни організували УПА та "самооборону села".
У 1939 році, після договору про поділ земель між німцями і совітами, Синявка залишився на радянській стороні. З початком німецько-радянської війна червона армія покинула село, воно опинилось під німецькою окупацією, аж до літа 1944 р. Після переходу фронту солдати встановили кордон: Немирів і Грушів радянські, Синявка – у Польщі.
У березні 1945 року під час розподілу територій та обміну населення між Польщею та УРСР польські жовніри зайшли в село, вбили 27 людей і спалили багато хат, решту виселили на станцію Солотвино поблизу Башні. Там синявчани перебували протягом двох тижнів. Далі їх переселили в Західну Україну: спершу приїхали до Рави-Руської, приблизно 27-28 березня, а потім до Львова, точніше в село Борщовичі Пустомитівського району Львівської області. Два тижні родина Жданів жили просто неба, а пізніше їх поселили в село Пруси (зараз с. Ямпіль) до польської родини Волянських, а ті віддали родині свою кухню у якій вони п’ятеро ледь помістились.
Літом з Ямполя почали виїжджати поляки, та прибувати переселенці з Лемківщини та інших польських міст. В селі вже діяла УПА, а радянська влада почала організовувати колгоспи. Хоча, населення чинило опір, але в 1949 р. колгосп все таки організували.
У 1989 р. і 1994 р. респондент відвідував рідне село Синявку.
Спогади
| Оповідач: | Іван Ждан |
| Місце запису: | с. Пикуловичі Львівського району Львівської області |
| Дата інтерв'ю: | 6 лютого 2020 р. |
| Інтерв'юер: | М. Гілевич, К. Москалюк |
| Транскрипція: | Марія Гілевич |
| Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
В 45-му році нас переселили, але як переселили? Вогнем і мечем.
Інтерв'юер: Як то було? Розкажіть, як ви то пам’ятаєте?
Та я вже тоді мав около 10 років, з дитинства я пам’ятаю дуже багато, всьо своє дитинство. То був березень місяць, 9 березня 1945 року. Рано поставали люди, так як в селі то жили. Але в той день люди так говорили між собою шо щось має вроді то бути.
Інтерв'юер: А вас не попереджали поляки?
Та яке. І в той день 9 березня був сніг в коліна, зимно, мороз. А в нас в сім’ї в основному верховодила мати, потому шо мати завжди оберігала батька від чогось такого зовнішнього втручання, або десь засвітитися між людьми. Потому шо такий був час, небажано було, треба було сидіти тихенько і слухати як трава росте. В той день вранці мати вийшла на подвір’я, а сусідка була, Цурак писалася, до мами кричит через пліт: "Касю, йди там на Майдан", - присілок був, бо Ждани, ми жили на Жданах і присілок Майдан, то було такою буквою Г, майже злучені два присілки були, - і розізнай, шо там чути в селі", бо Ждани і Майдан, то був центр Синявки.
І мати пішла туда, там походила, там був склеп, так називали тоді магазин, два навіть було, оден державний, а другий був приватний. І походила там і прийшла назад, жінка та Цурачиха питає: "Шо там чути?", -"Та нічо такого не чути, але то шось не ясно". Вони ше добре не поговорили як поляки атакували той присілок, таким широким фронтом начали наступати на Майдан, на Ждани, Мірки, там рядом називався присілок Мірки.
Мама зайшла до хати і каже до батька: "Лягай, вдавай з себе хворого", а тоді мужчини не голилися, борода така виросла. Батько скоро ліг на ліжко. І коли тії поляки наступили, ми скочили до хати, батько там ліг на ліжко, ліжко збили з дошок, отаке шось. Дивимся через те віконечко йде 2 поляки, вони в плащах таких, зі зброєю. І прийшли двері так вдарили ногою, двері відскочили, бо такі були двері, які не-будь були. І крикнули там до нас: "Рєнки доґури", по польськи. Я не знаю, мати певно підняла руки, бо ше з нами жила батькова сестра. Ми так стали до дверей і вони так подивилися, відкрили тії двері, подивилися і оден до другого каже: "Хоць, відіш", по польськи, сказали шо бідота і забралися, і пішли.
Ше вони добре не вийшли, пішли на подвіра до того Цурака, запалили його хату, вже хата горит. А то така була віддаль як до дороги, від тої стайні до Цуракової хати. І мати мене і того брата шо в Тюмені, і батькову сестру, каже: "Лізьте у схрон". Ми залізли в той схрон, він так був протів тої хати, трохи посиділи там, нас вже начав душити дим, начав припікати вогонь. Хата горит, всьо тріщит, ту жінку Цурачиху поляки б’ют на подвіру, вона кричит не своїм голосом. Мама скочила до хати і каже до батька: "Іди до Сопів, - вони такий зробили схрон, шоби сі батько міг сховати, - і лізь в той схрон". Буханец хліба, і води десь пару літрів, десь зо 2 чи 3 літри. Заліз в той схрон і там мати його закрила і якось там в тому схроні батько лежав.
Полум’я втихло трохи, дивимся, ми повилазили з того схрону, мати каже: "Там горат вже Тимоші, - присілок такий називався, - Мирки горят, там вже Майдан горит і Ждани". І то всьо погоріло, слухаєм стріляют вже, за трохи якісь жінки сусідські прийшли сказали, шо вже вбили татового брата, мого стрика. Вивели туда на Майдан, такий вигін був, площа така була, і там розстріляли його і другого мого вуйка розстріляли там. Жінок не вбивали, тілько мужчин, тих хто не вспів скритися, втікнути, то всіх мужчин порозстрілювали.