Олена Рибалко
3 червня 1917 р. с. Мухівці Брацлавського повіту Подільської губернії
Свідок Голодомору, учасниця національно-визвольного руху
Біограма
Народилася 3 червня 1917 р. у с. Мухівці Брацлавського повіту Подільської губернії (нині Вінницького району Вінницької області) у сім'ї Кирила Рибалки. Батько походив з роду козацької старшини, мати — зі шляхетного роду Потоцьких. В сім'ї було троє дітей.
У 1918 році батько Олени воював у складі армії УНР. Пізніше мав чітку патріотичну позицію, вивчав історію України та виступав за збереження УАПЦ. У 1933 році Кирила Рибалку заарештували за відмову записатися до колгоспу, деякий час його утримували в тюрмі місцевого відділення НКВС, піддавали тортурам. Після підписання згоди його звільнили.
Сім'я пережила події Голодомору 1932-1933 рр., про що Олена Кирилівна оповіла під час інтерв'ю. У 1937 році батько вдруге заарештований та засуджений Особливою нарадою НКВС до розстрілу. В тому ж році вирок виконано.
Олена Рибалко навчалася в медичному училищі у Вінниці. На початку Другої світової війни дівчина навчалася на третьому курсі. Перед війною познайомилася з майбутнім чоловіком Ананієм Невзгодою, теж медиком. Його мобілізували до РСЧА, під час бойових дій був тричі поранений. Згодом в сім'ї народилося двоє синів.
У 1945 р. переїхала до Львова за скеруванням для працевлаштування. Працювала у Пустомитівській лікарні. Таємно передавала медикаменти на потреби українського підпілля, безпосередньо лікувала повстанців. Виписувала фіктивні довідки про хвороби, для репресованих українців, щоб захистити їх від повторного виселення. Зберігала детальну конспірацію. Також вони з рідними облаштували на обійсті криївку, де в післявоєнний час переховувався брат Олени - Михайло Рибалко, надрайонний провідник ОУН Немирівщини. Йому вдалося переїхати до Львова завдяки конспірації чоловіка Олени, який на той час був ветераном війни.
Надалі брат переховувався від радянської влади та переїхав до Казахстану.
Лікувала багатьох відомих людей того часу, зокрема Івана Крип'якевича, Дмитра Павличка та о. Йосифа Кладочного.
В 1976 році помер чоловік пані Олени.
Жінка мешкає у Львові й станом на 2024 рік є найстаршою жителькою міста Львова.
Спогади
| Оповідач: | Олена Рибалко |
| Місце запису: | м. Львів |
| Дата інтерв'ю: | 4 вересня 2017 р. |
| Інтерв'юер: | Інна Березніцька, Віталій Ляска |
| Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
Я народжена у Вінницькій області, Немирівський район, село Мухівці. 1917-го року. Мій батько Рибалко Кирило Володимирович. А я вже Рибалко Олена Кирилівна.
В 33-му році урожай був абсолютно нормальний. Тому що після того казали, що був неврожай, абсолютно нормальний. Ходили повсюду, в саду з такими металевими піками, шукали чи нема де захованого зерна.
Я пам’ятаю такий випадок, я йшла і лежала вмерша жінка. Коли ми підійшли то по їй тілі, по животі повзала дитина. Всіх вивозили в спільну яму на цвинтарі, а возили підводами, тоді машин так не було і так їх всіх там скидали. І засипали так щодня. То довгий час продовжувалося, поки лишилась може якась третя частина, а й то ні. Я в той час якраз вчилася в медучилищі, нам давали по 200 г хліба. І ми повинні були стояти в черзі цілу ніч. Ми стояли, в кожного на руках був номер написаний.
Для таких кагебістів, для секретарів обкому партії, вони не голодували, вони мали відкриті магазини. Знаю такий випадок, коли мужчина йшов, я саме у Вінниці вчилася. І йшов на спині якийсь мішок, його зупинили, а в тому мішку була зарізана людина. Пішли в поле, розгортали ріллю, може десь якась бульба мерзла залишилась, то витягали і їли. А так хліба не було. Ну дуже страшний був голод, дуже, дуже багато. Так заходили в хату і всі лежали мертві, а були ще які живі, то тоже за кілька годин і їх нема, за кілька днів.
По закінченню інституту я приїхала сюди, мене прислали. То мені в хорі казали: “О та то був неврожай”. А я сказати правду як то було боялася.
