
Аня Стасюк
1999 р. м. Вінниця
Економістка, керівниця фонду Stasiuk Foundation
Біограма
Народилась в 1999 році у Вінниці, де і проживає. Здобула освіту економічного спрямування у Швеції.
У 2022-му році разом із сестрою та батьками почала займатись волонтерською діяльністю. На початку повномасштабного вторгнення родина допомагала фонду УКУ із розподілом медичної гуманітарної допомоги по госпіталях Вінниці та області. З часом ініціатива оформилась у благодійний фонд Stasiuk Foundation. Головним фокусом діяльності БФ є забезпечення бойових підрозділів медикаментами, засобами тактичної медицини та іншою необхідною технікою для евакуації та стабілізації поранених.
Аня разом сестрою Олею розподіляють між собою обовʼязки керівництва фондом. Аня займається комунікацією із військовими, дослідженням запитів, закупівлею та відправленням, в той час, як Оля відповідальна за комунікації, SMM та фандрейзинг.
У інтервʼю Аня розповіла про те, що вона очікувала ескалації війни та наступу росіян, оскільки бачила новини про накопичення російських військ на кордоні з Україною, але не могла подумати, що повномасштабне вторгнення виглядатиме саме так – масові обстріли з повітря усієї території країни. 24 лютого вона та її родина спочатку не знали, що робити, але швидко зорієнтувались та включилась у допомогу місцевому військовому госпіталю та лікарням у його підпорядкуванні.
Зараз фонд напрацював сталу мережу контактів із бойовими підрозділами та розвиває нові співпраці. Через публічні збори волонтерки у соцмережах акумулюють донати й закуповують попередньо узгоджені запити із медиками. Аню тривожить те, що на третьому році повномасштабної війни українці та українки все ще донатять імпульсивно та емоційно, і це впливає на зменшення кількості донатів та спроможностей фондів. Але вона переконана, що навіть якщо фонд через брак фінансів припинить існувати, то ні вона, ні її сімʼя, не припинять допомагати ЗСУ.
Свою мотивацію волонтерка пояснює на кількох рівнях від філософського до дуже практичного. Вона переконана, що все, що вона робить повинно мати сенс і цей сенс – це любов. На практичному рівні, Аня постійно спілкується з військовими із бойових підрозділів, і з часом привʼязується до людей і відчуває відповідальність за допомогу їм. Аня вважає, що російсько-українська війна триватиме довго, навіть якщо змінить свій формат, тому тепер її життя назавжди повʼязане з цією боротьбою у той, чи інший спосіб.
Спогади
Оповідач: | Аня Стасюк |
Місце запису: | м. Вінниця |
Дата інтерв'ю: | 1 грудня 2024 р. |
Інтерв'юер: | Людмила Баталова |
Транскрипція: | Людмила Баталова |
Джерело: | Архів Центру Пограниччя УКУ |
Інт.: Розкажи, будь ласка, про себе, як тебе звати, скільки тобі років, звідки ти родом, де ти живеш зараз, про твою освіту і чим ти займаєшся?
Мене звати Аня, мені 25 років, родом з Вінниці, живу у Вінниці. Маю освіту, скажімо, економічного спрямування. Займаюсь тим, що працюю на одному невеликому виробничому підприємстві, майже по спеціальності, і паралельно керую благодійним фондом.
Інт.: Де саме ти навчалася?
Я навчалася 2 роки в Могилянці, потім кинула Могилянку і закінчила бакалаврат в Швеції.
Інт.: Можеш, будь ласка, згадати перший день повномасштабного вторгнення. Як ти дізналася, що воно почалось?
Я прокинулася на роботу, це було після 6. Побачила новини, що бомблять. Я не пам'ятаю насправді, які були перші новини, але пам'ятаю новини про Бориспіль. Про те, що російські війська заходять у Сумську область. Плюс, напередодні я дивилася виступ Путіна, що вони готують вторгнення. Я прокинулася і побачила новини, що уже ввели війська.
Інт.: Якими були твої перші дії?
Я побігла до батьків, бо живу з батьками. Насправді, я не пам'ятаю, що саме ми робили, але пам'ятаю, що було досить страшно. Я не знала, за що братися, куди бігти, але зрештою ми зібралися і поїхали в офіс. І далі вже розбиралися по ходу діла, що ми будемо з цим робити.
Інт: Ви планували чи не планували покинути Вінницю?
Не планували, тому що не було відчуття прямої загрози, але перші кілька тижнів ми тримали в себе в голові, що якщо росіяни все-таки дійдуть до певного місця: для нас це здається, був чи Коростишів, чи що, ну тобто Житомирська область, то нам доведеться їхати. Але на перших порах не було таких планів.
Інт: Перед початком повномасштабного вторгнення з одного боку, зокрема, США попереджали, що воно може бути. Офіційна позиція України була заперечувати це, чи ти очікувала, що це може статись?
Я очікувала масштабніших бойових дій, тому що протягом кількох тижнів до повномасштабного вторгнення я постійно читала новини про скупчення військ на кордонах. Було дуже очевидно, що росіяни щось готували, але я не очікувала, що вони умовно почнуть бомбити Львів. Тобто я думала, що вони просто почнуть швидше просуватися там, де вони уже вторглися з 2014-го року. Я би сказала, що я не очікувала точно повномасштабного вторгнення такого формату, як воно відбулося.
Інт.: Розкажи, будь ласка, як взагалі виникла ідея створити фонд Stasiuk Foundation?
Насправді, фонд як юридична особа це не була головна ціль і мета. Юридична особа сталася просто на певному моменті нашої волонтерської діяльності для того, щоб уможливити додаткові джерела надходжень донатів, наприклад; або щоб ми могли займатися речами, які вимагають офіційної структури. Тому, напевно, тут бути актуальніше говорити про волонтерську ініціативу, як таку. Воно сталося якось природно, напевно, бо в нас були контакти на момент повномасштабного вторгнення. Мої батьки до 2022-го року кілька разів співпрацювали з нашим Вінницьким госпіталем. Це головний госпіталь центрального регіону України. Вони знають головного хірурга, кілька разів працювали. Відповідно це була перша зачіпка, перший контакт, пов'язаний із Збройними Силами України, і ми з нього почали розбудовувати мережу контактів, кому можна допомагати і чим ми можемо бути корисні?
Інт.: У чому полягала ваша допомога тоді госпіталю?
На початку в основному ми займалися тим, що допомагали іншій благодійні організації розподіляти гуманітарну допомогу по Вінницькій області. Це львівська організація, це благодійний фонд УКУ. Вони отримували на себе, на склади, багато медичної гуманітарної допомоги по своїх звʼязках. Ми допомагали її розподіляти ближче до центру України. Тобто ми забирали частину на лікарні й госпіталі Вінниці і Вінницької області, які були в підпорядкуванні військового госпіталя. І власне, дуже багато, в тому числі йшло цієї гуманітарки йшло на центральний госпіталь. Це було багато роботи, і це була основна напевно співпраця. Але також наряду з тим ми купували обладнання, якого не вистачало на той момент. Це було спілкування з хірургами, що треба на даний момент найкритичніше, і ми просто закривали нішеві, оперативні потреби. Це все було досить хаотично, але мені здається, що добре, що ми там були в той час, в тому місці, бо ми могли оперативно реагувати на такі запити.
Інт.: Як ви збирали кошти на перші запити, які виникали, які вам треба самостійно купувати?
Я насправді не раз про це думала, і я не пам'ятаю, як це сталося. Збори коштів почалися із твіттерського акаунту моєї сестри Олі, яка є співзасновницею і співкерівницею фонду. Вона на той час мала багато підписників, і відповідно ми мали вже певну аудиторію, до якої ми могли звертатися. Я так підозрюю, що на той момент треба було просто показати, що ми займаємося волонтерською діяльністю. І ми вже почали тоді збирати якісь гроші. Але я насправді, кажу ж, я не раз думала про те, як почалися публічні збори коштів, я не можу згадати, як це все почалося і наскільки ми взагалі комунікували нашу волонтерську діяльність, щоб люди нам почали донатити. Просто пам'ятаю, що це були якісь невеликі суми: нам було страшно взяти збори на 30 000 гривень, але ми якось почали їх закривати. Потім почали намагатися утримувати прозорі звітності і так далі, і вже розбудовувати якусь публічну репутацію, щоб можна було піднімати цілі зборів.
Інт.: Як змінилася робота фонду від моменту, коли це все почалося і до зараз?
Змінилася досить сильно. Попри те, що ми залишаємося в сфері медицини, ми переспеціалізувалися і змістили наш фокус. Ну і плюс формат операційний теж змінився. Щодо зміщення фокусу, якщо, наприклад, на початку повномасштабки ми працювали з існуючими контактами, це були переважно госпіталі, лікарні по містах, тобто це тил, з часом ми намагалися максимально перемістити допомогу як найближче до фронту, тобто вийти на бойові підрозділи і допомагати вже з тактичною медициною. В операційному плані змінилось власне те, що ми змогли почали збирати більші суми. Це відповідно, розширило наші можливості по допомозі.
Інт.: Розкажи, будь ласка, як виглядає, життєвий цикл проєкту.
Я би не сказала, що у нас є проекти, як такі, у в нас є збори, якщо це підійте?
Інт.: Так-так.
Ми отримуємо запит від військових, коли я спілкуюся з військовими і питаю їх, що вам треба на даний момент. Намагаюся вияснити перелік їхніх потреб і дивитися, що буде доречно саме нам закривати. Плюс, на що в нас є можливості. Тоді ми обговорюємо це з командою. У першу чергу з Олею, яка керує власне фандрейзом. Ми вирішуємо робити публічний збір, тоді ми збираємо зазвичай ще людей на допоміжні банки, тому що часто ми беремо збори більші, ніж ми можемо потягнути лише своєю аудиторію. А поки кошти збираються, ми вирішуємо операційні і логістичні питання: де і що саме купити, як його завезти. І тоді купуємо, відправляємо військовим, звітуємо на публічних сторінках про витрачені кошти.
Інт: Як ви обираєте, з ким саме працювати з військових?
На початку повномасштабного вторгнення, як я казала, в нас були контакти з госпіталями і ми через них виходили на якісь бойові підрозділи. Або ми мали контакти в бойових підрозділах через власних друзів та знайомих. Ціль була одна – це допомагати саме бойовим підрозділам. І нас знайомили, або ми мали самі друзів у цих бойових підрозділах. Ми виходили на медиків цих підрозділів, наприклад, керівників медичних рот, чи начальників стабілізаційних пунктів, чи навіть начмедів батальйонів. Тобто ми намагалися отримати контакти медиків і працювали вже з ними. І в якихось випадках ця співпраця тісніша, в якихось випадках затихала через, наприклад, складність у комунікації чи спілкуванні. І з часом у нас вже вибудувалися стосунки з певними підрозділами, з якими не те, що легко спілкуватися, з ними легко комунікувати їхні потреби, розуміти і допомагати. І тому ми пріоритизуємо ці підрозділи. Тому коли я говорила, що я опитую підрозділи, коли ми маємо, наприклад, якесь вікно для зборів, то це дуже часто підрозділи, з якими ми вже багато працюємо. І є якесь розуміння їхньої і ефективності використання цієї допомоги і звітності, і прозорості комунікації з нами. Тому так.
Інт.: Поряд з тактичною медициною, ви також берете запити, наприклад, на РЕБи, на антени і так далі. Чому це важливо також? Тобто чому поряд з голками і обезболом існує, наприклад, також РЕБ?
РЕБ – це все ще медицина, бо це захист медеваків. Чому з'явилися ці запити, бо коли ми говорили з медиками бойових підрозділів, які у вас найнагальніші, найкритичніші проблеми, вони говорили РЕБ. Тому ми почали цим займатися, бо це захист медичних груп, які вивозять поранених. Я все це називаю навколо медичним обладнанням, тому це все ще медицина. Це захист медиків, яким ми допомагаємо, власне, із іншими речами. А запити, такі рандомні, як антени, підсилювачі, в нас ще були дрони, то це ми просто допомагали нашим іншим особистим контактам. І часто це контакти підрозділів з яких ми працюємо з медиками. Тобто це все одно якось все дуже поєднано.
Інт: Розкажи, будь ласка, про те, хто працює зараз у фонді? І як ви залучали цих людей?
Насправді, ця команда не лише розширилася, вона трошки переформатувалася. Мої батьки брали активну участь, коли мова йшла більше про залучення їхніх контактів по лікарнях, по медичній сфері. Вони тягнули дуже багато фінансово, тому що на початку ми не мали можливостей збирати багато грошей, і відповідно ми багато стягували самостійно. Ну, тобто в буквальному сенсі як сімейний фонд. Далі ми з Олею взяли на себе всю операційну діяльність. Звичайно, батьки залишаються великою дуже підтримкою. Вони уможливлюють те, що ми можемо займатися волонтерством стільки часу і настільки себе присвячувати цій справі. Це повністю справа рук Олі, коли вона почала залучати інших людей. З того, що вона мені розповідала, вона просто пропонувала своїм подругам долучатися активніше до волонтерської діяльності. Плюс ті люди вже щось вміли, щось хотіли робити. У певний момент з нами стався чат в телеграмі цих людей, тобто це була я, Оля і ще спочатку три чи чотири дівчинки, потім ще приєдналися дві. В ньому ми обговорювали хто, що може робити. І згодом стало ясно, хто як саме може долучатися, почали розподілятися ролі. Ці дівчата з нами лишилися на довгий період, і ми вже дуже багато питань вирішуємо як цільна команда.
Інт.: Як у вас розподілені ролі?
Між розширеною командою вони розподілені, як офіційні напрямки діяльності, просто вже більш менш зрозуміло, хто з чим саме може долучатися. Тобто це або залучення інших людей на дружні збори по своїх контактах, або допомога з дизайном, або допомогли з якоюсь операційної діяльністю. Але переважно, напевно, найбільше допомога йде саме на дружні збори, тому що вони потребують якраз розширеного особистого нетверку, щоб підтягувати людей. Ну так, і в тому є найбільша допомога.
Інт: Що для тебе найважче дається в цій всій волонтерській роботі?
Я скажу дуже загально – стратегування. Це передбачає те, що наша волонтерська ініціатива має певний формат. Вона була організована, заснована хаотично. З початку повномасштабного вторгнення закривали якісь дуже хаотичні потреби. Частково ця хаотичність закриття потреб лишилася як наша спеціалізація. Тобто ми закриваємо навіть зараз термінові потреби підрозділу, на які нема часу, якщо у тебе якась дуже бюрократична структура, наприклад. Тобто те, що ми маленькі і те, що ми гнучкі відповідно, інколи дозволяє нам швидше закривати саме таку нішу потреб війська. Але через те, що ми займаємо саме таку нішу у волонтерстві, важко розвивати якусь стратегію і бачення інституціоналізації нашої структури. Тому що будь-яка волонтерська діяльність для того, щоб вона була ефективнішою, має ставати все більш системної і стабільною. Розвиватися як стабільна структура, тому що ця війна надовго. Але з тим, чим і як ми саме займаємося зараз важко побачити, яке саме наше стратегічне місце у волонтерському руху в Україні.
Інт.: Мене ще цікавить такий практичний аспект. Майже увесь цикл збору ви покриваєте своїми силами, але є момент доставки. Я знаю, що Нова Пошта доставляє, але є такі моменти, коли ти не можеш доставити Новою Поштою. У вас бували такі випадки і як ви їх вирішували?
Не бувало. Нова Пошта – це насправді титани цієї війни, і вони витягують воєнну логістику, і ми не усвідомлюємо їхньої ролі у цій війні повною мірою, це я щиро переконана. Нова Пошта як компанія, мені за ці слова ніхто не платив. Я просто маю великий досвід, бо коли тобі треба завести якісь ліки чи будь-що незрозуміло куди, і тобі військові дають відділення Нової Пошти і ти бачиш, що воно там 10-12-15 кілометрів від лінії бойового зіткнення, або від, наприклад, умовно червоної лінії на DeepState, то я не знаю, яка компанія в світі ще була б спроможна таке. Якщо Нова Пошта виходить з якогось міста, це значить, що його дійсно скоро окупують, тому що вони дійсно тримаються до кінця дуже близько. І дозволяють доставляти допомогу так, що військові просто у вільний час можуть під'їхати і її забрати. Тому в нас не було жодного випадку, коли в нас стояло питання логістики, що Нова Пошта не може довести кудись. І нам треба було щось придумати. Звісно, це ще нам, напевно, щастило з тим, що хлопці могли виїжджати і забирати на пошту, але все одно завжди це було дуже близько. Тобто я орієнтувалася, на якому напрямку працює підрозділ і куди ми висилаємо допомогу, це завжди було дуже близько. Тому логістичних проблем у нас у волонтерській діяльності практично ніколи не було. Із цим нам дуже пощастило, бо це був би дуже серйозний шмат роботи, якби не було таких рішень.
Інт.: Чи бували в тебе такі моменти відчаю, коли ти думала, що потрібно припиняти роботу фонду?
Думок про повне припинення в мене не було ніколи. У мене були тільки інколи думки, до чого може привести сповільнення донатів. Тобто були періоди, вони, власне, є і зараз, коли збори закриваються дуже важко і ти природньо починаєш думати про свої актуальні можливості. Якщо вони дуже скорочуються, то це, звісно, дуже засмучує. Але попри це, я розумію, що можливо, це спричинить припинення нашої дуже великої публічної діяльності, але це ніколи не припинить нашої волонтерської діяльності як такої. Ну, тобто ми все одно будемо робити щось як сімейний фонд. Хоча б, навіть, наприклад, я і моя сестра, чи навіть наша розширена команда. Ми все одно будемо робити щось, але це буде в межах наших можливостей на певний момент, навіть якщо ми там зможемо збирати 0 гривень, все одно ми можемо робити щось інше. Тобто завжди були думки, до чого може привести сповільнення, але ніколи не планувалося припинення волонтерської діяльності як такої.
Інт.: Я розумію, що комунікація назовні це ніби не твоя спеціалізація, але я всеодно запитаю про труднощі, які ти вбачаєш з комунікацією. Тобто у вас фонд, який займається специфічними речами – такмедом. Про це не знають всі цивільні, тим більше не знають люди закордоном. Наскільки це складно дається пояснювати, що це, для чого воно і чому на це треба дати гроші?
Мені здається, ми маємо просто ту саму стандартну проблему, коли треба пояснювати важливість чогось. Мені здається, це не залежить від того, чим ти займаєшся, чи це авто, чи це медицина, чи це дрони. Завжди волонтером треба пояснювати важливість чогось, коли зборів дуже багато і ти робиш сотий збір на ту саму медицину дуже важко щоразу пояснювати, що це все ще важливо, це все ще рятує життя. І придумувати щось нове, щоб наголошувати на актуальність і важливість. Я інколи пишу чорнові тексти – пояснення, на що ми саме збираємо, тому що я відповідаю за дослідження теми, скажімо так. Наприклад, якщо ми збираємо на щось специфічне. То мені важко зрозуміти, чого люди не знають. Тобто ти настільки вже сидиш в цій бульбашці медичні, що я, наприклад, не пам'ятаю, що для мене було очевидно, а що не очевидно, з якоїсь теми до повномасштабної війни. Але є Оля, яка це все діло перекладає на просту мову, яка каже: “Ні, люди не знають, що таке гемостатик”, чи ще щось там. Тобто, це якісь технічні труднощі, але головні труднощі пов'язані з пояснення важливості, особливо, коли ти це маєш пояснювати енний раз.
Інт.: Що тобі дає силу продовжувати займатися волонтерка?
Будь-що, чим я займаюся, має мати якусь мету, ціннісну. І тут є насправді дуже багато рівнів. На найглобальнішому екзистенційному рівні, любов – це єдине, що має сенс, і любов варто всього. І все, що пов'язане із служінням любові, воно відповідно матиме сенс. На стратегічному рівні, ми в геноцидній війні, в якій окремо взята людина має дуже високу агентність. Це означає, що в нашій війні легко рятувати життя, легко допомагати, легко мати вплив. Попри те що інколи складається враження, що ми в дуже важкий глобальних процесах, які важко, або зупинити, або змінити. Через волонтерку дуже помітно, який вплив може мати одна людина.
На якомусь більш, скажімо, тактичному рівні, тобто нижчому, коли ти вибудовуєш контакти із конкретними військовими, які борються за вище сказані цінності, то ти починаєш нести відповідальність за допомогу їм. Якщо ти маєш вже в своїх контактах деякі підрозділи, і ти знаєш, що ти можеш їм допомагати, то ти несеш відповідальність, щоб вони могли, наприклад, аутсорсити якісь питання, чи то постачання, чи то логістики, чи ще щось. Ну і на емоційному рівні, ти не уникнеш того, що ти прив'язуєшся до цих людей і завжди хочеться бути їм підтримкою. Але воно все зводиться до того, що ти допомагаєш людям, яких любиш. І це виявляється не так складно.
Інт.: Коли ти кажеш про високу агентність окремої людини в цій війні, як ти думаєш, що дає в цих всіх умовах таку агентність?
Ну по-перше, волонтери, які включилися з 2022-го року не є першопрохідцями. Волонтерський рух в Україні, саме з допомоги армії, почався ще з 2013-14-тих років. Тобто волонтери в 22-му році вже мали серйозний фундамент для своєї діяльності. І він розвивався на цій базі. Якщо порівняти з іншими війнами, я насправді не знаю, але мені здається, через те, що все дуже пов'язано. І логістично це легко робити, і зі сторони закупок, коли тобі треба щось привезти з іншої країни за пару днів часу і завести в інший кінець країни, на фронт. І це комунікації, що в нас практично війна відбувається онлайн і легко залучати людей, легко пояснювати, що відбувається. Хоча я не знаю, чого тоді люди не включаються в достатній мірі. І легко збирати людей до купи через ці онлайн комунікації. І чим більше людей гуртується, тим і легше працювати. Напевно, ця синергія сил і дає високу агентність окремо взятої людини. Тому що, наприклад, якщо, наприклад, взяти випадок, коли людина донатить, конкретний приклад, людина донатить 100 гривень Стерненку. Вона цими грошима має дуже високу активність, тому що ці гроші напряму вплинуть на те, що якийсь дрон вбʼє росіянина. Але чому чому це сталося? Це, звісно, все має дуже велику інфраструктуру. І через те, що ця людина знала, наприклад, по соцмережах про цей збір, і те, що задонатити дуже легко, механічно. І через те, що волонтери мають змогу купляти такі речі, як дрони і як інші якісь потреби, і це все доставляти. Ну і як я раніше казала, що для того, щоб такі волонтери сталися, то теж мали бути важливі передумови.
Інт.: Ще мені цікаво, ти згадували про волонтерів, які починали в 13-14 році. По факту волонтерство, яке почалось 22-му, воно базується на тому, що було. Чи ти якось особисто досліджував для себе їхній досвід, акцептувала, переймала? Чи в тебе був якийсь такий досвід?
Насправді ні, і дуже шкода, що ні. Бо я до 22-го року не була залучена в волонтерський рух, за що я дуже шкоду. І ми з цим всім, ми – я маю на увазі сім'я, але я з цим буду жити, що я не була активною до 22-го року. Тому я не мала особистого досвіду, на якому базувати. Але те, що я використовую, це, як каже мій знайомий капелан, комплекс Бога – волонтерам не є щось неможливе. Я думаю, що ця філософія якраз походить з цих перших років, ще з 14-го року. І тоді, коли мені здається, що можливо, не треба брати цей запит, бо він завеликий. Можливо, не треба братися за цей проект, бо ми не стягнемо. Я завжди покликаються на цю філософію і розумію, що чомусь деякі люди гризли землю, але в них виходило, бо це було потрібно армії, то значить можливо, я просто маю трошки піднатиснути і свою філософію, і свою діяльність, щоб все таки щось виконати. У плані досвіду я чисто надихаюся, скажімо так рухом.
Інт.: Чого б тобі зараз хотілося додати до фонду, аби функціонувати ефективніше і краще? Чого вам бракує?
Напевно, не вистачає знову ж таки комунікаційних вмінь, тому що я бачу, що ми вичерпуємо наші ресурси по розважанню аудиторії. Треба придумати якісь нові методи залучення коштів, тому що нинішні методи себе вичерпують. І тут бракує, чи то креативу, чи то навичок. Я бачу, що в нас і відбувається, і відбуватиметься трохи пробуксовка розвитку. На тому, що я не знаю, як залучати більші суми на цьому етапі. І наскільки довго ми ще протримаємося на наших нинішніх методах. Якщо ми хочемо надалі не тільки утримувати наші обороти і масштаби, а й збільшувати їх.
Інт.: Можеш сказати більше про методи, які зараз наявні. Тобто які у вас є варіанти, як залучити гроші?
Це переважно публічні спори по соцмережах на наших основних сторінках. І дружні збори. Це коли ми шукаємо по наших контактах людей, які готові відкрити допоміжні збори на наш основний збір, і вони залучають вже свою аудиторію. Відповідно, відбувається розширення аудиторії на цей збір. Ми інколи використовували події для того, щоб додавати наші збори як, наприклад, благодійний внесок. Тобто відбувається якась подія, вона безкоштовна, але організатори заохочують донатити, на якийсь збір, який вони офіційно підтримують. Також в нас є кілька людей, які нас просто стабільно підтримують, незалежно від зборів. Це дуже мала частка, але вона є. Ну і окремі випадки, коли якийсь конкретний проект можуть підтримати якісь конкретні донори, але це теж не основне джерело. Тобто основне джерело – це публічні збори в соцмережах.
Інт.: Ви працюєте з дуже серйозною темою і ви постійно комунікуєте важливість цього. Але при цьому до певної міри вам потрібно ось це розважання аудиторії. На кому етапів ви зрозуміли, що це необхідно і що недостатньо просто сказати, що є ось це, це важливо і допоможіть нам.
Я б не сказала, що це відбулося на певному етапі. Я би сказала, що це просто підхід, який мусять, на жаль, використовувати практично всі волонтери на цьому етапі війни. Коли українське суспільство ще не просякнуте ідеєю, що підтримка армії повинна бути системна і стабільно. На жаль, це все зараз відбувається на імпульсивному рівні досі, навіть якщо це третій повномасштабної війни. І ми вже дуже-дуже довго у війні з росією, але це все ще відбувається на імпульсивному рівні. Відповідно, через те, що немає достатнього усвідомлення потрібності такого системного підходу до допомоги армії, людей постійно треба стимулювати якимись емоційними факторами. Ну і це стосується нас у тому числі. Власне, чому, наприклад, рівень донатів посилюється при якихось кричущих випадках обстрілів, наприклад, як Охматдит. Бо волонтерство імпульсивне, доначення імпульсивне, людям треба якийсь конкретний емоційний стимул. Наприклад, в якийсь день обстріляли Охматдит, що є жахливим актом терору, але такі жахливі акти терору відбуваються на фронті кожного дня. Тому мені здається, що проблема саме в нерозумінні, що допомога армії, це має бути друга робота кожного. Навіть, якщо ти не включаєшся операційно, все одно до цього ставитися треба, як до роботи. Навіть, якщо ти не можеш допомагати фінансово, все одно якось в твоєму світогляді допомога армії має займати одне з найвищих пріоритетів, бо це питання нашого виживання. А я думаю цього нема, і тому волонтерам треба танцювати перед аудиторію і власне стимулювати так, щоб кожен раз доводити, що щось дійсно важливе. Попри те, що ця важливість практично незмінна, попри те, що люди гинуть незмінно, попри те, що в нас незмінно триває геноцид нації. Їм доводиться стимулювати. Не знаю, що ще сказати, мені стало так сумно.
З одного боку, воно розчаровує, що ти мусиш стимулювати емоційно суспільство як волонтер, а з іншого боку, я в принципі це розумію, тому що не ми одні волонтери. І якщо нам не донатять, це не значить, що армії не допомагають впринципі. Але я би була рада, якби лише нам не донатили, а це загальні тенденції, що, наприклад, збори сповільнюються або важче закривати ці збори і так далі. Тому так, це дуже багатовимірне питання.
Інт.: Про що ти зараз мрієш?
Купити машину, евак в бригаду. Це для нас дуже великий запит, фінансово. Я би хотіла його закрити, це було б класно. Ну але, якщо глобальніше, про що я зараз мрію.
Найперше в мене є в голові певна кількість людей, які мені дуже дорогі. Якщо вони будуть живі і здорові, я зможу ментально вивезти це життя. Це означає, що я зможу бути продуктивною і корисною, зокрема в цій війні. Тому моя мрія, щоб вони всі були живі і здорові. А друге, я б хотіла більше і краще зрозуміти і знайти, напевно, своє місце в цій війні. Тому, що ця війна – це тепер моє життя. Я усвідомлюю, що це на все життя, чи то воно буде коротке чи довге. Усвідомлюю, що нам воювати ще дуже довго, що ця війна триватиме ще дуже довго, навіть якщо вона змінить свій формат. Але все одно буде дуже багато роботи по реабілітації військових, сімей, постраждалих цивільних і відбудові. А тому, оскільки я розумію, що все моє життя тепер пов'язане буде із боротьбою проти росії, я би хотіла мати чіткіше розуміння щодо свого місця в цій боротьбі. І розуміння, як я можу бути кориснішою і ефективніше, ніж зараз.
Інт.: Це ще доволі таке особисте питання, але в тебе є фултайм робот, і в кожного з команди теж фултайм робота. Як ти даєш раду? Як ти стягуєш це?
Стягую нормально, даю раду дуже погано. Коли мене питають, як ти поєднуєш, то я не поєдную, в мене просто одна з сфер страждає. Якщо я пріоритезую роботу, страждатиме волонтерка, якщо я пріоритизую волонтерку, страждатиме робота. У мене немає хорошого досвіду поєднання, яким я можу поділитися. Ми у волонтерці займаємося такими речима, які є нагальними, які потребують термінового вирішення питань, які впливають на чиєсь життя і здоров'я, то я в таких випадках не можу пріоритизувати свою цивільну роботу із завданнями, які мають лише довгостроковий ефект. І відповідно в більшості випадків стається так, що я мушу пріоритизувати волонтерську діяльність, тому мого кар'єрного росту як такого не існує. І моя цивільна робота досить сповільнена, я би висказала. Але тут мені пощастило, що я маю повну підтримку керівництво, що я можу собі дозволити займатися волонтерською діяльністю тоді, коли це необхідно. Але все одно.
Інт.: Ти якось проговорювали з ними цей момент?
Ну та, вони мене повністю підтримують. Я, наприклад, можу займатися волонтерськими справами, коли це потрібно в робочий час, бо вони розуміють важливість цього.
Інт.: Може, є щось, що я тебе не запитала, але ти хочеш поділитися цим?
Я хочу поділитися просто словами капелана. Я думаю, що він це ніколи не читатиме, але якщо читатиме, то йому мої шанування. Він казав, що єдине, що ми маємо відчувати до росіян, це віддача в плече. Мені здається, це дуже багато пояснює того, як ми маємо ставитися до цієї війни. Я не хочу багато інтерпретувати цю фразу, але вона пов'язана з тим, що нам треба трошки відключати цю імпульсивність по відношенню до геноцидальнох війни. І звикати, що це довга важка робота, яку просто треба робити. Ця боротьба на довго. Але якщо ми гуртуватимемося, то нам буде трошки легше.
Інт.: Дуже дякую.