Дарія Гусяк
4 лютого 1924 р. м. Трускавець Дрогобицького повіту Львівського воєводства
12 серпня 2022 р. м. Львів
Зв'язкова головного командира УПА Романа Шухевича, псевдо "Дарка", "Нуся", політув'язнена
Біограма
Народилася 4 лютого 1924 року у місті Трускавець Дрогобицького повіту Львівського воєводства (тепер Львівської області). Батько - Юрій Гусяк, воював в легіоні Українських січових стрільців, очолював осередок товариства "Сільський господар". З приходом радянської влади був обраний головою сільської ради. Заарештований 1940 року, вивезений в Архангельську область РРФСР. Додому не повернувся. Мати - Марія Метіль. В сім’ї зростали ще дві доньки Олександра і Зеновія.
Дарка закінчила українську народну школу, а 1943 року Дрогобицьку торговельну гімназію. Під час німецької окупації родина співпрацювала з українським підпіллям, в їхньому домі відбувались наради членів ОУН.
1947 року Дарії пощастило уникнути арешту органами НКВС, але відтоді родина була змушена перейти на нелегальне становище. 1948 року вступила в Організацію українських націоналістів. Дарія розповсюджувала листівки, збирала літературу, переховувала підпільників.
Організувала хату-криївку в селі Грімне Комарнівського району на Львівщині. Була однією зі зв’язкових головного командира УПА Романа Шухевича. Заарештована 2 березня 1950 року радянськими спецслужбами. Утримувалась в тюрмі "на Лонцького" у Львові. Під час слідства її намагались підкупити, залякати.
В ході допитів влаштовували тортури: обрізали косу, били гумовими нагайками по п’ятах, кайданками по голові, припалювали нігті, затискали пальці. В сусідній камері тортурували Дарчину матір.
Після року перебування в тюрмі Дарію перевезли до Києва. Рішенням московської комісії ОСО (Особливої наради при МДБ СРСР) засуджена за статтею 54.1а КК УРСР ("Зрада Батьківщини") на 25 років тюремного ув’язнення, яке відбувала в тюрмах Верхньоуральська та Владимира. Разом з нею були заарештовані Катерина Зарицька, Галина Дидик та Ольга Ільків. Згодом відправлена в селище Баришево у Мордовській АРСР. Звільнена у березні 1975 року, після 25 років ув'язнення. Дозволу на повернення в Галичину не отримала. Поселилась у Волочиську на Хмельниччині, де працювала в кравецькій майстерні. Організовувала осередки ОУН у Волочиську, Тернополі, Хмельницькому. Від 1995 р. голова Всеукраїнської ліги українських жінок (ВЛУЖ), член Проводу Конгресу українських націоналістів (КУН). З 1996 року мешкає у Львові.
Спогади
| Оповідач: | Дарія Гусяк |
| Місце запису: | м. Львів |
| Дата інтерв'ю: | 15 вересня 2017 р. |
| Інтерв'юер: | Інна Березніцька |
| Транскрипція: | Марія Гілевич |
| Джерело: | Архів проєкту “Локальна історія” |
Інтерв'юер: А коли ви вперше отримали завдання бойове? Коли безпосередньо вам дали? Який то рік був?
Мені запропонували, я поговорила з мамою, мама погодилася і ми вже почали готовитись в дорогу і домовилися в Стрию зустрітися. Приїхали до Стрия, там була Оля і була вже Зарицька, вона зі мною безпосередньо розмовляла. Гроші на витрати давала ті марки, вона касою займалася, а я вислухала чого від нас чекають. Але вона якогось такого пояснення, якоїсь такої рекомендації, поради якоїсь вона не давала. Ми самі мали вирішувати де поїхати, де знайти ту хату, таку хату подібну, знайти якесь приміщення, готову хату зайняти, купити чи шо там. І ми так порозмовляли, то вона лише сказала: "Ви вважайте, як приходите до якогось села чи містечка, шоби там не було людий з того району на які ви маєте свої документи", розумієте, бо то би відразу розкрилося. Тільки таке одне застереження.
Інтерв'юер: А ви мали документи які, переселенців?
Переселенців з Польщі. Я фіґурувала так як я є, а Марта Пашковська, нас троє було на ту хату Марта Пашковська фіґурувала як племінниця, сирота, яку мама прийняла до свої родини. Так то ми там і зорганізували ту хату в Грімне. Вже не буду казати як ми там шукали.
Інтерв'юер: Хоча б трошки розкажіть як ви то шукали?
Недовго ходили, знаєте. Чомусь поїхали в Городоцький район, то Городоцький тепер, а раніше Комарнянський був. І нам порадили до Грімна піти, то недалеко від Комарна. Перейшли ми пішки і йдемо так селом і бачимо такий будинок, шось там вікон не було, таке трохи напіврозвалене і нам кажуть шо то є плебанія, церковне майно. Шо на тій половині цілій, знаєте а люди, як вже десь шось порожнє було то треба шось забрати звітам і трохи там пограбували ту другу половину. А на тій жив священик з дружиною, донькою і сином, син молодший, донька старша. Були цікаві люди, він був східняк і по моєму він втік в Галичину, шоби його там не переслідували. Бо так з розмов він любив говорити, але нам треба було так поводитися, шоби не заохочувати його до тої розмови. Бо все-таки як є люди, то вони мусять ховатися. Вони навіть в криївку не йшли, як вони приходили. А сиділи ми всі в кухні бо то вже була зима, ми палили кухню, а від кухні піч угрівалася в тій кімнаті, але там завше було холодніше ніж в кухні. То ми сиділи в кухні і спали всі в кухні. Вже як була зроблена криївка, як Шухевич прийшов. Найперше хлопці прийшли, охоронці, зробили криївку з нашою допомогою, бо вони не могли виходити. Ми цю землю виносили і розсівали по полі, розумієте, шоби не було різниці, нє так висипати на якусь купу, бо звернув би хтось увагу, шо там земля появилася звідки, хтось будуєся чи шо. А то було багато землі викопати, шоби там можна було принаймні сісти і шоби в голову не тиснуло, бо там стояти не мож було, але всісти, там була лавочка, там можна і кілька годин було посидіти. Але то пізніше було, як прийшли хлопці зробили. Но і ми пішли в сільраду і голова погодився, шоби ми зайняли ту другу половину і священник не мав нічого проти, ми і до нього пішли. Навіть найперше до нього, може він шось порадить, може він зрадить, але він був радий, шо там хтось замешкає.
