
Ольга Артеменко
1935 р. с. Березка Ліського повіту Львівського воєводства
Депортована
Біограма
Народилася 1935 року в селі Березка (нині Бережки Бещадського повіту Підкарпатського воєводства, Республіка Польща) у сім’ї Степана Хаймуса. У сім'ї виховувалось 9 дітей: п'ятеро від шлюбу з матір’ю Ольги та четверо від першого шлюбу батька. Ольга була наймолодшою з усіх дітей. Батько був заможним господарем, оскільки ще за часів Австро-Угорщини п'ять років працював у США. Повернувшись додому купив 30 моргів поля та лісу. Згодом побудував власний млин та утримував до 30 голів худоби.
В роки німецької окупації двох братів Ольги - Юрія і Михайла забрали на примусові роботи до Німеччини. Після війни Юрій емігрував до США, а Михайло до Австралії.
У 1946 році відповідно до Люблінської угоди про українсько-польське територіальне розмежування, українське населення села Бережки підлягало депортації до УРСР. Протягом двох тижнів місцеві жителі переховувались в лісі, але згодом були виселені з рідного села. Спочатку людей доправили до села Волосате Бещадського повіту, а далі переселили у село Верхнє Синьовидне, а звідти родина Ольги переїхала в село Дубина (поблизу міста Сколе Львівської області).
В Дубині Ольга часто допомагала українським повстанцям, носила їжу, а самі підпільники навіть приходили на вечерю до їхньої хати. У 1950 році радянська влада різними методами заагітувала їхню сім’ю ще з трьома іншими родинами із Дубини переїхати на роботу у село Степове Старобільського району тоді Ворошиловоградської області. Батько розібрав свій дерев’яний будинок і перевіз його туди. Але прожила сім’я на новому місці лише два роки.
Ольга працювала дояркою в місцевому колгоспі, а влітку, в сезон польових робіт, працювала на тракторі та комбайні. У 1952 році помер батько Ольги, після чого вона повернулась на Львівщину. Працювала в лікарні, згодом у дитячому будинку.
Спогади
Оповідач: | Ольга Артеменко |
Місце запису: | с. Дубина Сколівського району Львівської області |
Дата інтерв'ю: | 22 травня 2016 р. |
Інтерв'юер: | Ігор Олексюк |
Транскрипція: | Ігор Олексюк |
Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
Ми так німців боялися, не любили, боялися, німці, німці пагані. Наша хата була така на початку села, но і видно було шо багатство, багато поле велике, всьо, худоба, стайня така. Ну 30 штук худоби, треба було мати місце. Ми так боялися дуже. Але колись так не було ні холодильників ні нічого, а м’ясо було. То такі склепи робили, копали, заморожування то там всьо тото було, пивниця така глибока. Но і там тримали в бочках, бочка масло, бочка сиру, масло, сметана, то то всьо в нас в бочках було, 10 коров ся доїло, то вже за мої пам’яти. Ми так боялися німців, а тут німці приходять і не б’ют нас а гладять так: "Айн айн, ґуд ґуд", хвалять. Знаєте, ми такі вже раді, шо нас не б’ют. А мама показує – тут м’ясо, тут кури, то беріть шо хочете. І вони так дуже нас хвалили і гладили німці. Но і вони нас вгощали, таким нас вгощали такими добрими ляґумінами, шо я і донині не знаю шо то було. Но і брали шо хтіли. То було 3 дні, через 3 дні маскаль жене ззаду. Ага і вони нам нічого не вшкодили, вони нам навпаки вгощали нас своїм, давали нам своє і наш брали шо хтіли, бо було шо брати. Але вони були такі акуратні німці всі воєнні, підтягнуті всі рівні, симпатичні, ніхто нікому не зробив біди.