Любов Мельник

Інт.: Розкажіть, будь ласка, коли і де ви народились?

Я народилася в селі Дошниця в Польщі 5 січня 1945 року. Навесні 1946 року нас виселили звідти в Луганськ.

Інт.: Які спогади лишилися у Вас з тих часів?

Я не можу нічого детально сказати про це, бо я була мала.

Інт.: Можливо, у Вас є спогади від Ваших батьків?

Та шо. Як мама розказувала, виселили, везли в тих вагонах, привезли сюда (на тер. Луганської області) голих босих.

Інт.: Чи залишилося у Вас щось з тих часів?

Що лишилося там? Хата (плаче, схлипує). Прийшли сюда в Луганськ, дали хату з глини під соломою і так жили. А в 1947 році в Луганську був голод. Там були жнива, зібрали пшеницю і люди, бо ж ми їсти не мали шо, бо ж приїхали. (плаче) Мама пішла збирати колоски, мамі дали 8 років, шо вона збирала колоски, які трактор мав переорати то всьо. Мамі дали 8 років. Нас було… там потім ше народилися 2 дітей, і мама ше була вагітна. Вона збирала колоски, її засудили, дали 8 років, а татові дали три роки за то, шо він знав і не заявив на маму. Але мамі дали відстрочку з того, шо вона була вагітна, мала родити дитину, а нас мали забрати в дітдом. Але померла жінка Леніна по-моєму чи Сталіна, і вийшов приказ всіх жінок, які мають дітей, амністувати. І мама не відсиділа, а тато відсидів задарма від дзвінка до дзвінка.

Інт.: А де саме тато сидів у в’язниці (відбував покарання)?

Тато потім прийшов із тюрми, побув шось два роки і пішов робити на прицеп, прицепщиком. Там поля великі, вони орали вночі, їхали додому, плуги відчіпились, стали там, де чіпляють плуги, а то був трактор ХТЗ, той великий, гусеничний, і він якось смикнув, дав назад, потім вперед, і тато попав під гусеницю, і тата переїхав трактор. Платили мамі по п’ять гривень на дітей.

Інт.: Скільки Вас було разом в сім’ї?

Ше є сестра і брат. Троє дітей. Мама ся лишила вдовою. Потім я приїхала в 1959 році сюда до Львова, до цьоці бавити дитину. Так й лишилася тут. Закінчила школу, бо там я закінчила 7 класів, там була середня школа-семирічка. Я закінчила, а тут (у Львові) пішла в вечірню школу, бавила дитину, потім пішла на завод, вийшла заміж.

Інт.: А куди саме Вас переселили в Луганську область?

В Луганську Новоайдарський район, село Трудове.

Інт.: Які у Вас спогади загалом з тих часів, коли Ви жили там?

В селі, ну та я знаю, ну як спогади в селі, як в селі. В селі була школа до чотирьох класів. Закінчила чотири класи, потім я пішла в сусіднє село Штормове, закінчила семирічку. Там ми жили ну як на квартирі, ну казали інтернат. Була бабця, варила нам їсти всім, хто не мав батьків, то вони там давали харчі свої. Хіба треба було картоплю довезти, шоб зварила зупу чи борщ. І всьо, і там ми жили. Закінчила сім класів і потім приїхала сюда до Львова. Загалом біда була, літом пасли телята, шоб заробити там. Таких не було, шоб там ми десь в лагері були, там діти не відпочивали. Котрі там могли, то може, по селі бігали.

Інт.: Загалом як Вам вдалось призвичаїтись до нових умов?

До тих умов? Ну та як, призвичаїлись якось. І зимно було в хаті, і всьо. Рано не раз вставали, вода в хаті замерзла, бо палили і не було чим палити, і соломою палили. Але якось так прожили. Ми так привикали, діти то всьо було. Я знаю, мамі було тяжко, бо то троє дітей, родини близької нема, ні нічого.

Інт.: Ви лише переселялись своєю сім’єю. А Ваші бабця, дідо?

Дідо там похований (на тер. Польщі), а татова родина, то вони тут во в Пустомитах були. А мамина родина в Тернополі. Мама була з одного села, а тато з другого. То тих (мамину родину) переселили туда в Тернопіль, а нас в Луганськ. Там також людей так було досить з … переселенців, а з різних сіл.

Інт.: Чи були хтось з Вашого села?

З нашого були, сусіди наші. З сусіднього села також. Навіть сім’я була також така молода, тільки поженилися, і пішла тоже збирати колоски, дали їй 8 років! І вона відсиділа 8 років задарма. Ті ж колоски й так би пропали, їх приорали би, а так шоб люди не мали шо. Спеціально винищували голодом. То був 1947 рік. 1933 рік кажуть, згадують, шо голод, але і в 1947 в Луганську, там був голод, та й всьо, ну а як.

Інт.: Часто кажуть, що голод 1947 року був зумовлений повоєнним становищем, але Ви кажете, що навіть як збирали колоски, то все одно засуджували?

Так, то було після війни, то вже було, коли брат народився в 1947 році. Мама якраз була вагітна. Так пам’ятаю, як тата судили. Пам’ятаю, що тільки лампа була зі шкла, зі шклом таким. Отакі спогади. Тато так поцілував нас, мене, і його забрали. То було в школі.

Інт.: Ви також були присутні на суді?

Ну так, мама брала мене, бо я була мала, та й отак пам’ятаю. А мені скільки було? Певно два і пів, ну три роки було. Більше не було. Я – 1945 року, сестра – 1946 року, а брат - 1947 року. Діти, отаке.

Інт.: Скажіть, будь ласка, чи відрізнялося якось Ваше життя в Луганській області?

Я там привикла, мені і там було непогано. До нас мешканці того села ставилися так як ... До мами – добре, де помагали, бо мама була одна. А так я не відчула. Різниці не відчувала, нема шо казати. І в школі так якось не було різниці. Потім пізніше, як я була в Штормовому, там приїхала з Сибіру тії німці, що були вивезені на Сибір. То якось тоже, ми діти ніколи не робили різниці між тим. Вчилися ніби ті німці, але потім де вони поділись, не знаю. Десь певно виїхали, може, в Німеччину поїхали.

Інт.: А як щодо мови? Чи місцеві також розмовляли українською?

Так-так, в нас в селі всі розмовляли українською, а сусіднє було, мені було дивно, я дуже довго не знала, там були самі росіяни і то такі були затяті москалі, знаєш. В них в школі викладали російською мовою. То таке село Деніжнікове було, то там російською. Аж потім я тут взнала, сестра приїхала, то каже, то село, люди як там був голод в 1933 році, то повмирали, то звідти, з Сибіру прислали тюремщиків, то вони там жили. То в нас було таке Деніжнікове і Співаковка. Два села, то там вони були такі москалі, шо ми не раз казали, прозивалися, знаєш, кацапи, а вони казали – хохли. Ми як то діти. Але потім і женилися одні з другими з одного села. Ті і ті, переходили на українську мову, якою говорили.

Інт.: Чи була якась відмінність між селом, де Ви жили, і містом?

Я в місті ніколи не була. Не знаю. Я в місто їхала перший раз, коли до Львова поїздом їхала. Забите село. Я тільки раз ішло кіно, як то «Доярка з Хацапетовки», то точно моя доля (сміється). Я навіть, от як їхала на поїзді перший раз, то як сюди їхала. А так то не знала, міста не бачила, ніде нічо. Ми були такі затуркані.

Інт.: Але все ж Ви мали змогу відвідувати там школу. Можливо, у Вас там залишились якісь друзі?

Та то вже роки перейшли. Мені чотирнадцять було. Та як, та там лишилися, отак, коли я приїжджала, але то вже час минає, то вже по-інакшому. Тепер навіть ніколи ні не листуюся. А так і вчителі були, ми навіть жили, шо ходили в школу в Штормові, то там як було, ми жили там в такої бабці, вона мала хату, нам школа оплачувала, ніхто не платив за помешкання, а тільки ті, шо … нас було кілька дітей, що не мали батьків, то директор йшов з тою жінкою в магазин, закупляли там крупи, консерви, ну там таке во раз на місяць. І вона нас кормила там. І той во. І була вчителька, приходила вчителька, провіряла уроки, чи ми зробили. То всьо так. Ніби нормально відносилися. Тому, шо так, як на мою думку, знаєш, ну дрова привозили тоже до школи, шоб палили, там же газу не було, то хлопці різали, ми різали, а хлопці кололи (сміється). Отаке було, таке життя. Ми жили в одній кімнаті, хлопці – в другій.

Інт.: А чи були у Вас, коли Ви приїхали в нове село в Луганській області, чи у Вас якісь там особливі традиції, яких не було до того?

Ну я не знаю, які там могли бути особливі традиції…

Інт.: Чи святкували там місцеві жителі Різдво так само як ви?

Ми святкували. Я не знаю, вони приходили, колядувати не знали. Але наші, ті, шо проживали, ми тако і свята всі святкували, і так всьо, то так було заведено святкувати.

Інт.: Але ви все одно, як то кажуть, дружили сім’ями і ходили одне до одного?

А церкви в нас не було. До церкви треба було йти, до одної 8 кілометрів, а до другої – 10 км. То там, де 10 км, то там правилось українською мовою, а там в тому Деніжніковому – російською. Ну паску ходили туда святити, а як такі свята, то їздили, але їздили рідко.

Інт.: Ви кажете, що не виникало жодних суперечок між місцевими і Вами?

Ні, ні, ні. Ніколи, не було так якось. Правда, нас називали поляками, бо ми переселенці з Польщі (сміється). Бо пізніше в 1952 році були переселені люди туди з Івано-Франківська. Ну то ми просто не раз сміялися, бо вони казали бульба, а там була картошка та й картошка і картопля, знаєш, називали.

Інт.: Можливо, чи залишилась у Вас у вжитку польська, можливо, якісь слова?

Нє нє, там не було польської мови взагалі. Там були тільки українська. Ну була ще лемківська мова, по-лемківськи говорили. Але мені … я навіть не знала, шо я лемчиха (сміється). Мені вже тут (у Львові) сказали. В нас в селі був такий хлопець, він дуже, він говорив так як наші батьки говорили, знаєш, то казали: «От ти – лемко!» А я тут прийшла розказувала цьоці, а вона каже: «Та ти тоже лемчиха! Ти тоже переселена з Лемковини».

Інт.: А чи колись Ви шукали те місце, де Ви народились?

Ну я особисто не шукала, але в інтернеті є, навіть там моя хата є в інтернеті, де я родилася. То цьотка їздила туда в Польщу, то вона приїхала, цьотка їздила моя, коли вони прийшли в то село і попросили, там поляки жили, шоб дали їм води, вони не дали їм навіть води попити, з їхньої хати. Каже, хоч би з криниці води напитись. Не дали, але потім їздили ше, другий вуйко їздив, то вже була молода сім’я, старі вже повмирали, то вони навіть в хату заходили, дивилися, шо там, то так ніби на місці. Ну стояла донедавна, а потім стерли, знаєш, наші дітлахи лазили. Якось так, та певно стоїть ше наша хата. Бо мамине село, там де мама жила, то то село було спалене, поляки спалили. Вони жили, то я знаю. Чому? Я виробляла евакуаційний лист, вуйко з Тернополя хотів, то я прийшла, то мені сказали, шо того села нема. Ваші їхали з села Бодаки, а село Бошнів спалене було. Поляки спалили.

Інт.: Чи залишились, можливо, у Вас якісь речі, які вдалось зберегти? Можливо, у Вашої мами?

Мама моя не мала нічого, лишилось там пальто, чи шо, шо мала, то привезла з собою, але вже потім не мала нічого. Шо було, то треба було поміняти на хліб, шоб купити хліба, бо там був голод, там в Луганську.

Інт.: Як Вашій сім’ї вдалось пережити цей голод?

Та я була мала, мама мучилась. Та ми там шо, діти, дали їсти, з’їли, а не раз й так було. Шо було, то з’їли, та й всьо. Раз пам’ятаю так во, мама, йдем їсти, мама так во змолола ту кукурудзу, знаєш, мамалигу варила. Ми сиділи, так чекали бідні на порозі й думали: «Боже, так довго варилось!» Знаєш, а ми просто їсти хотіли, то так. А мама: «Та ше трохи, ше трохи». Ну так сиділи й чекали і не раз і заснули. Діти нагонилися. Отаке життя було, але якось сестра моя не раз згадує: «Ой так зле!» Ну мені шось того не відчувала, не помічала, так здавалося мені, шо так має бути.

Інт.: Скажіть, будь ласка, а потім Ви вирішили переїхати?

Ну так, бо цьоця приїхала, і вона мене забрала, бо вона мала дитину, шоб я бавила дитину, і я приїхала до Львова. І тут поступила в школу вечірню, вдень бавила, а ввечері – ходила до школи, закінчила десять класів.

Інт.: Скажіть, будь ласка, от коли Ви приїхали до Львова, як ставились до Вас родичі, однокласники?

То була школа робітничої молоді. Ніхто нічо, звичайно, прийшли, повчилася та й пішла. Я чогось до того була далека. Ше молода, шо там 14 років було. Я в 15 років пішла до школи (у Львові). Рік так сиділа, бавила малого. Та й всьо.

Інт.: Повернімося ще до Вашого навчання в Луганській області. У Вас навчання відбувалося повністю українською мовою, так? Чи були якісь предмети російською?

Так, так. Ну була російська мова і література, а то всьо решта було українською. Так як і тут, тут же була руска мова і література, а то всьо українською мовою було. Навіть тут (у Львові) як пішла я в школу робітничої молоді, то була російська школа. Всьо на російській. Я як вивчила історію, питали мене, мабуть, кожен урок, то не було певно кому відповідати (сміється). То я, то шо вивчила, я відповідала російською, а як давали мені питання, то я вже відповідала українською, і вони з мене сміялись, і казали: «Та вона тебе й так не розуміє, української мови!» (сміється). Така євреєчка вчила нас, досить хороша така жінка була, старенька така. Та й отаке.

Інт.: А після того, як ви переїхали до Львова, Ви вже більше не верталися в Луганську область?

Я поїхала тільки так во до мами подивитись, а так то я була тут (у Львові). Я потім пішла сюда працювати на завод, на Сільмаш.

Інт.: А коли Ви приїжджали до мами, чи бачили Ви якісь зміни в селі? Чи ставало воно більше російськомовним чи все-таки залишалось україномовним?

Ні, ні, воно не ставало. В нас тільки російською говорили ті, які поїхали в місто працювати, то вже приїжджали, казали, шо то є сільська мова, а російська, то є городская. Бо я знаю, шо я приїхала і пішла там в клуб, і приїхала наша однокласниця, всьо по-руски говорила, а вона сама переселенка з Івано-Франківська. Її батьки звідси. А потім думаю: «Ах ти Марійка така, та як то так, ти вже забула свою мову!»

Інт.: Ваші батьки таки поховані там?

Так так, і мама, і тато. А тепер вони під москалями. (плаче)

Інт.: Чи знаєте Ви чи збереглось це село?

В Луганську так. Брат, як їздив туди, то воно було під Україною, а тепер я чую, що Старобільський, колись був Новоайдарський, а тепер – Старобільський, шо там всіх переводять … всі паспорта російські, то значить вже під росією.

Інт.: Скажіть, будь ласка, ви згадували, що Ваш тато був змушений відсидіти ці три роки. Але ви не знали, де саме він відбуває це покарання? Чи це було десь в Сибіру?

Ні, ні. То там було десь, в Луганську я так думаю, тому шо мама, коли народила брата Дмитра, то вона його возила туда йому показати. В Сибір вона не їздила. То не було в Сибіру. Точно не знаю де, але то було там. Ми були малі, я не знаю.

Інт.: Можливо, тато згадував щось про тюрму?

Нічо не згадував. Я знаю, шо не раз та сусідка згадувала, шо вони були в жіночій тюрмі, а чоловіча, то просто листувалися. Ну казала, шо їхала поїздом додому. Ну значить, вона десь далеко була. Я так думаю, бо колись то вони, ніхто не згадував. Може, вони між собою говорили, а ми діти були малі, ми нічо не знаєм. Але мама возила Дмитра, то близько десь, в Луганську було, може, в Донецьку.

Інт.: Чи змінилось ставлення людей навколо, коли Ваш тато повернувся з в’язниці? Чи вони розуміли Ваше становище?

Вони розуміли, він був добрим шевцьом, шив взуття, то до нього приїжджали зі Старобільська, зі всюди і давали йому роботу, він робив взуття. Але також він робив прицепщиком на тракторі.

Інт.: Можливо, маєте ще якісь спогади з тих часів, коли Ви там жили?

Та робили, як то діти, пасла худобу, та й всьо. Я знаю інший раз, як було, пасеш, школу закінчила, телят пасти. Я потім до голови колгоспу, шо я вже йду, мені треба книжки купити. А він каже: «Ти напиши, а я тобі куплю, а ти паси». (сміється) Ну шо було. Таке було, таке життя було.

Інт.: Можливо, у Вас залишився якийсь традиційний одяг, наприклад, вишиванки? Чи не було нічого такого?

Не було. Мама мала таку вишиту блюзку, то не знаю, там вона, там померла, то всьо лишилось. Сестра лишилась там. Так не було. Мама не мала такого строю, в їхньому селі такого не було. А то село, де тато був, то стрій такий лемківський, ті спідниці всі, то там сусідка мала то всьо. Не раз брали виступати, то брали в неї.

Інт.: А ви також брали участь в якихось виступах?

Ні, я не брала. (сміється). Та я знаю, та брала, як була на початку, під ялинкою, на Новий рік, то шо там. То є діти.

Інт.: Чи лишились у Вас спогади про якісь особливі страви, які власне походять з цього регіону?

Я знаю. Ніби нічого. Там були квіти такі гарні: ковила, безсмертники. Ми збирали, поставили, постояло. Воно не сохло цілий рік. І всьо, більше таких спогадів нема. Ходили там до лісу, збирали там підсніжники і конвалії. Сестра пішла, з 14 років дояркою в колгоспі працювала.

Інт.: І вона не переїхала з Вами до Львова?

Вона приїхала, коли вже була замужем. Пізніше, вже мама померла. Маму просили тут родина наша: «Приїжджайте!». А вона каже: «Родина день-два, а то треба робити. А тут вже ся вжила». І так жила вже там, в селі, в хаті своїй. А сестра вже, коли мама померла, переїхала з сім’єю сюди у Львів, в Оброшино. Вона там дояркою пішла працювати. Вона вийшла заміж за росіянина. Її прізвище – Кидалова. Але потім він спився, вони розійшлися, та й всьо. Вона стала сама жити.

Інт.: Але вона все ж залишилась україномовною, так?

Так, так. Та й він почав, українською говорив. Він вивчив українську потім. Як вона казала не раз: «Та ти москаль!». А він каже: «Я говорю по-українськи». (сміється). Він був з того села Деніжнікового, приходив на танці з гармошкою. Молоді, то молоді, шо зробиш. Подобалося. Але вона молода вийшла заміж, вона десь мала 16 років, пішла заміж.

Інт.: Насправді ви виходить також внутрішньопереселена особа. Яке у Вас ставлення до тих подій, які зараз відбуваються, до тих людей, які змушені лишати домівки через війну?

Мені шкода їх. (плаче) Бо переселяються, то всьо. Не маєш нічого, ні кола, ні двора. Може, тут по-різному ставляться. Але тоді я не відчувала ніякої різниці. Може, мама десь шось відчувала, а я ніколи. Але в нас приходили, в селі були і з Кубані сусіди жили, то нічо, вони до нас, ми до них приходили. Діти бавились, і дорослі так колєгували, не було ніякого. Та навіть там жили ті самі москалі, то вже всі якось так разом. В той час ніби були всі однакові. Ну там трохи були багатші, а то всьо була бідося. І не раз в гумових чоботях ходили або потім кирзові мама купила такі на базарі. Ну а шо, не було з чого. Але всьо пережилось. І мені здається ми якби були переїхали сюда, люди тут гірше ставилися до нас. Бо тут так як бідніший, то ставляться з такою неповагою. Ну будем так говорити. А там, мені здається, люди ніби добріші були. І та бабця, що нам їсти варила (в інтернаті), ну вся якісь такі були. Не було такого. Навіть її сестри чоловік був головою сільради, то ми туди приходили не раз, то добре, всі були однакові. Я не бачила ніяких різниць. Всі разом були. Я так бачу як тут от, як ой бідніший, то вже з таким знаєш, зухвальством ставляться. А там ні. Не раз ми ходили колядувати, то там сала дали, знаєш, думали, вона бідна не має.

Інт.: То навіть попри те, що були такі трагічні моменти, але у Вас все ж таки залишились приємні спогади, так?

Було по-всякому, бо то ж життя. І в школі всі однакові були.

Інт.: Чи, можливо, вчителі до Вас мали якесь інше ставлення, не таке як до всіх?

Ні, я не помічало того нічого. Всі були однакові. Не вивчив, то на всіх кричали. Ну в нас було так, мені так було дивно, як ходила тут во в школу (у Львові) – крик, шум, а там (в Луганщині), як йшла вчителька всі стали рядочком й ні звуку не було. А як йшов директор, то Боже борони, муха могла пролетіти, всі так тихо сиділи. А тут в школах як діти на перервах так кричать, шо аж страшне. (сміється) Може тепер і так добре. В нас була одна вчителька, Любов Йосипівна вчила російську, і вона хороша жінка була, знаєш, така спокійна, але от на уроці в неї шуміли, і вона ніколи не звертала уваги. Всяке було. Ну то вже було в старших класах, а в тих перших, то діти до четвертого класу були чемні.

Інт.: А які у Вас згадки з того села Штормового, де Ви навчались? Чи були разом з Вами однокласники з Вашого села?

Були з нашого села, були Ковпаки, Петренко, наше село і Штормове. Там різниці в тому не було. Там були якісь переселнці так само з тих місць, і з Івано-Франківська.

Інт.: Ви дружили лише з переселеними людьми? Чи всі разом?

Всі разом, не було якогось такого. Ми всі разом були. Не було ніяких різниць, ні нічо. А от коли ми ходили в перший клас, не було багато дітей. В нас не було багато людей в селі. Мале, не було велике. Один ряд першого класу, другий ряд – другого, третій, четвертий клас. І отака школа була. Була сім’я вчитель і вчителька, шо вчили нас. Отак ми ся вчили. Бо в тому Штормовому школа вже була інша, більша. Але тепер, коли я приїхала, виглядала мала, як мені здавалось проти нашої. Наша в селі школа досить файно була побудована, то певно ше німці будували. То було село (Трудове) – німецька колонія, там колись німці теж жили, в однім і другім селі. Потім тих німців певно вивезли на Сибір, бо тож колись і німці жили в Україні.

Інт.: Чи залишились може, ще якісь спогади про життя на Лемківщині від Вашої мами?

Нічо, та мама там не раз розказувала, шо німці в них не раз там були. І в мене на хрестинах і німці були, бо вони зайняли ту територію в час війни. Та розказувала мама таке во всяке, небилиці.

Інт.: Чи були тоді ворожі настрої тоді між українцями і поляками?

В нас в селі того не було, то я не знаю. В мами село було українське повністю. Ми були малі за то мови не було. Так шось чула, але мама з нами за то не говорила. Потім була сама вже й не мала з ким говорити. Вдень на ланці, вночі ходила чергувати худобу, коло телят ходила. День і ніч працювала, шоб нас викормити.

Інт.: А коли померла Ваша мама?

Мама померла в 1972 році, мама молода була, 56 років мала.

Інт.: Чи їздили туди після маминої смерті?

Не їздила, дітей мала, так й на могилі не була, а тепер не знати чи буду. Брат сюди приїжджав, бо сестра переїхала сюди. А брат там лишився в Луганську. Він там робив в шахті, там женився та й лишився. І тепер там є. Я навіть не знаю де він зараз є. Я дзвоню, він не бере трубки. Син його живе в Одесі, переїхав в Одесу. То він каже, шо там не можна дзвонити, їм не дають вихід. В чотирнадцятому році росіяни зайняли лише половину Луганської області. Але як він їхав додому, то все одно, мусив брати дозвіл, виїжджати і їхати. А потім він вже захворів і вже не міг, ноги скалічились, бо то в шахті працював сорок з чимось років. То знищений, і серце боліло його. Син його казав, шо він лежав в лікарні, здали його в дім престарілих, ну в лікарні, то він не ходить. Я ше перед війною дзвонила до нього, то ше казала: «Дмитро, приїжджай сюда». Син каже: «Тато, приїжджай в Одесу». А він каже: «Навесну я приїду, шоб я міг покупатись», але війна почалася, і він вже не приїхав. Так додзвонитись. Я коли то дзвонила: «Як там тато?». «Та нічо, там лежить в лікарні». А чи лежить, я не знаю. Отаке, всі роз’їхалися по всіх кутках. Отака моя доля.

Інт.: Але тепер, бачите, маєте тепер згадки з різних місць.

Та, отако не раз думаю, тільки подумаю.

Інт.: Чи було Вам тяжко, коли Ви приїхали сюди до Львова?

Тяжко, та не то шо тяжко. Мені було дуже тяжко, я з села, а тут в хаті, в чотирьох стінах бавиш дитину. Та я так плакала не раз, шо думаю: «Боже, яка я дурна!», думаю, чого було їхати сюди!

Інт.: Вам було важко призвичаїтись до такого міського життя?

Так, так. Знаєш, шо в селі живеш, то інакше. В селі там вийшла, товаришки є, а тут шо нічого. Аж потім починаєш всьо. Та й пішла на завод. Мені, наприклад, як я їхала в село з малим на Басівку тут во, то було за рай, я худобу пасла зранку, а ввечером йшла на танці. І як хтось виїжджає мені так шкода, так тяжко привикнути. Але всьо звикається. А тепер люди роз’їжджаються. Отут до нас приїжджали до Назара з роботи з Києва були, з Харкова. І шкода мені їх, просто шкода. От їхали і каже одна, зустрів Назар її отут на автостанції, каже: «Їду в Польщу, моєї хати нема вже». Вона приїхала швидше, тільки війна почалася і нема де вернутися, і таке страшне. Я була в лікарні в двоюрідної сестри на Топольній і там одна жінка лежала з Донецька і каже: «Вийшла на автобус, шоб їхати, тут встрілило, впало і швидка сюди забрала». А де чоловік з дитиною вона не знає. То то є страшне. Просто страшне. Хай Бог бороне і заступе. Шоб скорше скінчилась та війна. І отак.

Інт.: Як склалась доля тих людей з Києва і Харкова, яких Ви прихистили на початку повномасштабної війни?

З Харкова жінка поїхала до Польщі, а з Києва жили в нас десь два тижні, жінка з дитиною поїхали до Польщі, а чоловік вернувся назад у Київ.

Інт.: Дякую за Ваші спогади!