Марта-Анастасія Цегельська
24 березня 1920 р. м. Золочів Львівського воєводства
19 липня 2012 р. м. Львів
Дружина священика-політв'язня Артемія Цегельського, репресована, громадська діячка
Біограма
Народилася 24 березня 1920 року в місті Золочеві Тернопільського воєводства (нині Львівської області) у сім’ї надрадника Краєвого суду Атаназія Скобельського і Анни Бачинської. Мала старшу сестру Марію, яка емігрувала до Канади та старшого брата Петра, лікаря в дивізії СС Галичина, який загинув під Бродами.
Початкову освіту здобула в "Рідній Школі", далі навчалася у приватній українській гімназії та філії Львівського Музичного інституту ім. М. Лисенка, де опанувала гру на фортепіано. Під час навчання познайомилася з майбутнім чоловіком Артемієм Цегельським, молодим викладачем по класу скрипки (паралельно з навчанням у семінарії Артемій студіював у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові).
У 1940 році Марта Скобельська вийшла заміж за Артемія Цегельського, оселилися у Львові. У 1941-му Артемій отримав з рук Митрополита Андрея Шептицького єрейські свячення та призначення на парафію у місто Стрий.
В часі Другої Світової війни, внаслідок бомбардувань отець Цегельський отримав уламкове поранення в ногу. З двома маленькими дітьми – дворічним Андрійком та кількамісячною Лесею, з пораненим чоловіком та матір’ю Марта вирішує переїхати до села Завадів на Яворівщині.
Парафіянин місцевої церкви охоче прийняли священника з сім'єю, приходили за духовною розрадою та допомагали харчами. До дому Цегельських навідувались також місцеві учасники національно-визвольного руху. Передчуваючи загрозу від радянської влади та на прохання пароха о. Артемій повернувся до Стрия, щоб допомагати в душпастирюванні.
Навесні 1945 року митрополит Йосиф Сліпий призначив отця Артемія викладачем музики у Львівській богословській академії, відтак Цегельські переїхали до Львова. Після Львівського псевдособору у березні 1946 р. о. Артемія часто викликали представники радянських спецслужб, аби переконати долучитися до РПЦ. Після відмови священника арештували, а на Щедрий вечір – 17 січня 1946 року засудили та відправили до Воркути, Комі АРСР.
Залишившись з трьома дітьми та матір’ю Марта Цегельська почала шити одяг, щоб прогодувати рідних і готувати передачі чоловікові. Згодом працювала в торгівлі.
17 березня 1950 року Марту заарештували за звинуваченням в приналежності до ОУН (жінку сплутали з її сестрою Марією, котра на той час виїхала за кордон). Утримували у слідчому ізоляторі ("тюрма на Лонцького"), проводили допити з побиттям та залякуванням. 9 травня 1950 року Марту Цегельську разом з дітьми та матір’ю депортували на спецпоселення у Томську область, РРФСР.
Протягом місяця в товарних вагонах сім'я їхала до Томська. По приїзді їх розселили в бараках у селищі Красний Яр. Марта працювала на лісоповалі, згодом випалювала деревне вугілля. Відбувши п’ятирічний термін ув’язнення у таборах до сім'ї приєднався о. Артемій. На спецпоселенні народився ще один син. Згодом сім'я придбала помешкання, отець влаштувався вчителем музики до місцевої школи, підпільно проводив богослужіння, про що дізнався директор школи і священника звільнили.
Далі Цегельські покинули Томськ. На новому місці проживання отець знову влаштувався шкільним учителем, а незабаром створив ансамбль, що виступав у місцевому ресторані. Марта грала на фортепіано. У 1956 році, зважаючи на хворобу матері о. Артемія, сім’я вирішила повернутися в Україну. По приїзді священник продовжив душпастирську діяльність катакомбної УГКЦ, готував майбутніх священників, передаючи їм знання богословських дисциплін. Помер у 1985 році на 71-му році життя.
Після виходу Церкви з підпілля Марта Цегельська часто свідчила про життя УГКЦ в умовах тоталітаризму, відвідувала з'їзди дружин священників. Померла 19 липня 2012 року.
[Інтерв'ю оцифровано в рамках проєкту "Жіночі голоси Другої світової війни" за підтримки Європейського Союзу за програмою "House of Europe"].
Спогади
| Оповідач: | Марта-Анастасія Цегельська |
| Місце запису: | м. Львів |
| Дата інтерв'ю: | 1 січня 2009 р. |
| Інтерв'юер: | Тарас Чолій |
| Транскрипція: | Роксолана Попелюк |
| Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
Мій батько був надрадником крайового суду в Золочеві. То була велика персона, так сказати. Помер він від укушення воші. На тоді знайшли як вош, а то були часи воєнні. І тоді не було таких лікарств, хоч він міг ще жити, але не було таких лікарств, серце (зупинилося) і він помер. Помер він в 20-му році на сам Святий вечір.
Інт.: А як звали?
Атаназій, Атаназій Скобельський. Син священника. Помер на сам Святий вечір, а я прийшла третьою дитиною в березні місяці 20-го. То є три місяці по смерті батька. Так що я батька не бачила, але мій батько все зі мною. Чи в тюрмі, чи на Сибірі, я все зверталася до нього і просила: "Тато, будь зі мною, поможи!".
Інт.: А маму як звали?
А мама була Анна Бачинська, сама родом з Городенщини, той Заліщицький район. От то вона мала закінчені школу і бухгалтерійні якісь курси, і працювала в Золочеві в народній торгівлі. То був магазин такий "Народна торгівля". Вона там бухгалтером працювала і там батько мій познайомився з нею. Шлюб вони брали у Львові в церкві, що збомбардували. Як вона називалась? Святого Духа, по-моєму, так чи ні?
Інт.: Ви не пам'ятаєте? А яка то вулиця?
То є церква Святого Духа, по-моєму точно, що там лишилися тільки фундаменти і хочуть вони її відбудувати, але я не знаю, то близько почти головної.
Інт.: Як ви були одні чи мали братів?
Я кажу, що я була третьою дитиною. Найстарший мій брат Петро був лікарем хірургом в Золочівській шпиталі. Пішов в дивізію "Галичина", коли то організувалися хлопці в ліс, а дивізія повстала, щоб ми мали українську армію, не з мотикою на сонце, а щоб ми мали ту армію таку, як вона повинна, професійна. Пішов і загинув. Бої під Бродами. Ото були страшні бої.І він 30-літним, лікар загинув. І сестра моя, друга Марія, яка працювала, "Сільський господарський", як то називався, я вже забула. В кожній резі в сільському господарстві вона працювала бухгалтером. І той сільський господарський виїжджав, як втікали всі перед москалями, так і вона виїхала, опинилася в Торонті. Ми довго не знали, де вона є. Опинилася там, вийшла заміж за українця Зареплянського, який також працював в торгівельних таких тих... І чотири місяці тому вона померла, маючи 94 роки. І я третя дитина.
Інт.: А як ви познайомилися зі своїм чоловіком?
Отут дуже романтично. Я, будучи ще в гімназії, мама платила за нас. Мама мала дуже добру пенсію по татові. І мама так платила за мене і за сестру музичну школу. Була в Золочеві музична школа імене Лисенька і на фортепіано я вчилася, але війна не дала мені закінчити. Не дістала я диплому, як фахівець по музиці. Але музика мені в житті дуже багато помогла. Я пригадую собі, що якраз я мала урок, а вчила мене, директорка школи, з'являється мужчина молодий і представляє картку, що його направили зі Львова до Золочева, викладати скрипку і теорію музики.
Ну, видно, то було моє покликання... І ми познайомилися, то було знайомство, але відтоді на кожний день, коли я мала лекції, все на фортепіані стояли цвітки для мене. Так що я бачила, що і бачите, мій чоловік мав два вищі факультети. Мав богословську академію закінчену і мав вищій музичній студії скрипаля. І скрипка його не лишала до смерті. То було його таке гобі, яке він не міг позбутися. Але в життю то дуже багато дало йому власне той фах подвійний. І пізніше, коли він говорив з митрополитом Сліпим, то Сліпий признав: "Так, священники повинні мати другий фах, бо є різні ситуації в житті. І що якби так от замучили і все. А так людина має фах". Його зрозуміли, дали йому працю і фактично ми вижили. То цікавий шлях мого життя.
Інт.: А як ви одружилися, то ви жили окремо чи разом зі своїми батьками?
Мій чоловік працював в Золочеві короткий час. Бо як прийшли москалі, вони зачали переслідувати синів священників. А ми є родина священича, в мого чоловіка. 300 років тягнеться священичий сан. Так що йому порадили: "Втікай зі Золочева, бо тебе вхоплять, їдь до Львова". Приїхав до Львова, а тут був такий, його добрі знайомі музиканти і все йому сказали: "Давай іди працювати і вчитися і працювати в консерваторію". От він там в бібліотеці працював, ніби на третій курс його дали, щоби вже тільки називалося, що він вчиться. І він постарався для мене працю в музучилищі, на Шашкевича була в музуучилищі там. Я там поїхала, скажу правду, що ми так якось видно пан Біг нас мав злучити, що ми так полюбилися, що я з дому втікла. Втікла на сам Йордан. Мороз страшний, поїзди не їздять ще, а їздять льори такі, знаєте, то але не для мене молодої то не було... Я була дуже відважна, дуже така енергічна. І знаєте, я поїхала до Львова, ну так ми не могли... Що ж ми, він мешкав на одній, я поїхала, там були мої вуйки Перфецькі. Я до них заїхала і ми рішили, щоби то побратися. І 2 березня 40-го року ми взяли шлюб в церкві Юра. Співав прекрасно хор.
І ми дістали одну кімнату, був такий готель священичий, де завідував отець Савицький. Мій чоловік представився там і він нам виділив одну кімнату, без газу, без нічого. Вода була, а решта в кімнатах все мешкали студенти, а ми одно супружество. Так що отак життя наше пішло, що і він пішов, і я пішла з дому. І було дуже добре. Знаєте, як маючи четверо дітей, семеро внуків, 15-ро правнуків, я всім раджу тільки жити окремо молодим. Тому що мама буде за дочкою, тато буде за сином і будуть вічні конфлікти. А так всіми силами старатися, щоб діти були окремо.
