Іван Мороз

Інт.: А в якому селі ви народилися?

Тут в Жировій. То Жирівське тут. В Жирові в селі народився там і там і проживав до 18 років. В 18 років арештували і повезли в Воркуту. Ну не відразу, у Львові побував в Жидачеві три неділі, три тижня. А потім у Львів звезли. У Львові вже там досиджували. А зі Львова повезли в Воркуту. І в Воркуті вже життя так і пройшло. Звільнився в 56-му році. Освободили, обіцяли, навіть там один заступник начальника лагера був тоді командиром такий, що любив. Оставайтеся, будемо я зароблю, будете получати, кажу: "Ніяк не хочу". Їду на вашій на Южний поїхав сюда. Ну і діватись оказалось нікуди. Хлопець з сусідного села був тим, міністром, коли хочу сказати, забуваюся, Участковим був, міліціонером. Ну і каждий день майже приходив. Ну та я так в село виходив. Не не сидите в хаті. Де зустріне, давайте, давайте на роботу, поїхав в район, не прописують ніде, тільки в селі. А в селі в мене хати, кажу, нема. Хата чужа. Забрали хату. Швагер жив уже з сестрою з моєю, але вони купили хату, то вже там таке. А так була хата розібрана. Та що ж прийшлось тоді чекати трохи поки зібрались хлопці, правда, з тих сіл і в Мазурівці випили солідно, співали українські пісні на всю глотку. А дівчину я мав там тоді тім, в Любші, секретарка сільської ради була тоді. На другий день приїхав до ней, на третій день після того приїхав до неї, вона говорить приїхали сюди і визивали в район її, давай свідки, свідчення, хто був, що був, що співали і так дальше.

Ну і всьо. Потім нас визивають потихеньку туди і клепають. Або втікай, або будемо саджати знову. І все прийшлось тікати. Поїхали в Воркуту і вже тоді надіятись нема на що. Прочитали з нуля, починали працювати. Отак і до доробили, дожили до старості в Воркуті. А на старості вже там вона потім правда приїхала до брата. Брат дворідний жив, дружили ми з ним, з Василем. Він правда помер давно тут в селі. І все приїхала туда і так познайомились, і познайомилися, поженилися і так от живемо.

Нас повезли до до Львова. У Львові посиділи ми вже суджені були, то сиділи в камері разом з братом. Короше, всіх нас було 13-12 чоловік з Жирови. 12 тоді по справі судили разом в Дрогобичі. Потім сиділи разом і десь тижня півтора посиділи разом, і прийшло обмундированіє для тих заключоних. Такі шитани, обрізані куртки, таке все у нас забрали, туда вивели на майдан, на той на майдан і на майдані там визивали. Коротше брат попав туди у Воркуту, а ми, ще півтора місяця осталися у Львові нас троїх жирівських оставили у Львові коли були всі жирів то тоді возили передачу, ну, кілька дві-три жінки повезуть передачі, дадуть повідомлення, що ми всі і потім, коли поїхали нам ні передачі, ні нічого нема. Всі відправили в Воркуту, аж потім де, чи коли писати не можна було, ну якось довідались, пару передач ще получили і на тім все. І нас забрали, погрузили і до Воркути. Отак.

Інт.: А вас у Воркоту відправляли через братів чи за що вас всіх?

Фактично за свою працю. За свою працю, але так і брати, ну брати там не функціонували вже фактично. За братів родичів сиділи. Родичів забрали були на висилку в Омськ, то в 47-му році. Та десь зимою в 47-м, я в Стрию був, а сестра в Дашаві вчилася тоді. Ми лишилися і приїхали. А брат Микола був головою сільської ради. Він був, як то сказати, був суджений польовим судом. За, коротше кажучи, він забрали, як втікали советські войска звідси, ті, що прийшли в 39-му, втікали з України і його захватили тоді, в район прийшов і повезли. І потім їх судили, польовий суд десь там судив. Не знаю, я вже не пам'ятаю, яке то, ну, десь там і всіх в шахти. То була у них в ограниченії тільки Кемеровська область, Прокопівськ город, в Прокопівську тільки мали місце, а потім їм дали ці аусвайси, такі бумажки, типа той документ по області. І він прислав письмо, що я тут виїзду не маю, тільки виїзд по по області. Потім мама дала написав з часом переписку завели. Написав, що якби написали, що хтось там при смерті, щось таке, ти то може відпустили би. Батько був слабуватий фактично, бо був був тим громом по вдарило вдарило у грушку. Під грушкою дрова був і тоді прибило. А мама була здорова дала телеграму, що мами при смерті. І от брат приїхав у відпуск того в 47-му році. Пиїхав у відпуск на на подвір'ї бур'яни позаростали, всьо хата без вікон без дверей і він то почав приводити в порядок, привів в порядок зібрав нас до купи тоді всіх що лишився і так жили до 48-го року. В 48-му році його арештували, а ми з хати порозбігались хто куда, родичі до сватів. А ви братова була з Монастирця, в Монастирець перебрали ці родичі жити і так хто куда...

Приїздив такий був ще офіцер той, чи якись приїздив не знаю, потім говорили що якби вроді би він був якийсь там трохи шпіон чи щось, щось таке...

Інт.: А ті ваші брати Дем'ян і Йосип, то вони в якому році загинули?

Так в 40... Так, зараз в 47-му році, ні в 46-му році в кінці. Зараз я тут фактично вересень місяць, по-моєму, п'ятий число вересень місяць. Не зали.

Інт.: А той старший брат, він до партизанки мав якесь відношення?

Не мав. Ні, ні, він не мав відношення. Но коли він став головою цієї ради, він коли приїхав в відпуск, заразу став район на облік і йому запропонували відразу райони головою сільради ставати, бо ніхто не хоче головою сільради, бо тоді голови сільради піднімали трошки, він відказувався і що місяць часу навіть не місяць, там щось не місяць, 20 днів чи щось мав відпуск. І їдь так або ставай головою сільради, став головою сільради, то до нього приходили чекісти по селі ходили, випивали, п'янстували. Ноччю приходили партизани, українські бандерівці, випивати і так командував на оба фронти.

Інт.: А ті брати ваші вони мали якесь псевдо?

Мали, Дем'ян був "Черник", то 21-го року, а 25-го року він мав, чекайте, я зараз забув, він мав два. Він перший раз, коли ходив на перші курси десь тут у лісі. Але позабував, позабував, позабував вже псевдо Йосипа.

Інт.: Ну то нічого. А в вас було якесь псевдо? Ви щось помагали тим хлопцям?

Не було. Не було. Під своїм пацан. Пацан, пацан, пацан був... І за листівки попав. Листівки колеги мої розклеювали. Ну, разом зі мною, я получав, роздавав і там клеїли. То за ті листівки забрали.

Інт.: А ще ви щось їм помагали? Якось харчами, може, або такі штафетки переносили, таке щось було?

Ну, та само собою, що помагали. А як же інакше? У вечір приходили, фактично приходили пити цей голова, голова будемо називати так його, голова гуральні жирівської. Він був неграмотний. Він мав чотири класи десь там за Польщі чи колись якихось, але був неграмотний і доволі досить тупуватий, ну, глухий. Треба було добре говорити, щоб він почув. Ну, але його взяли директором, бо не було кому гуральню запустити. А хотіли гуральню запустити, бо хотіли пити з району. Район в основному. І так він був там, то в нього збиралися. Хату побудував, там все відбудували його. Так і потім і його забрали десь так в Сибір, десь так і загинув. Не знаємо де конкретно. От і хата так Уралі вже перейшла в другі руки вже пішла. Так.