Іванна Мащак

Батько священник, мати вчителька, яка практично вже на селі не працювала там, де ми приїхали, яка мала досить роботу з нами малими, але позитивно наше нормально життя йшло.

Інт.: А де познайомилися батьки?

Знаєте, Яворів практично таке гніздо нашої родини, всі походять по стороні мами і тата з Яворова.Так що вони там до останка... Наприклад, мама до замужу цілий час мешкала в Яворові. Вона вчителювала трохи в сусіднім селі там десь під Яворовом. А пізніше народився син, війна така ж, Перша світова війна. Так що дуже важко. Батько пішов на війну, капеляном, там за захворів дуже, важко. Вернувся завдяки, дному священникові полякові, скоріше повернуся додому. Ну, і це все, що можу сказати про родину. Я конкретні питання можу відповідати.

Інт.: То ви вам було два роки, коли переїхали.

Так. Так що я абсолютно свого міста населення, місцевостей я не пам'ятаю, не знаю. Тільки хіба був у Яворові. Ніколи там не було після того. Десь вже в дорослих літах я тільки почила знимку церкви, в якій ніби мене тато мій власний хрестив.

Інт.: А тато хотів перевестися з Крупця?

Ні, тато хотів змінити якусь парафію, тому що Крупець був дуже бідний і просто виховати і родину було дуже важко. І батько подався на переведення його на іншу парафію. І звичайно рішали, вони подали двох священників до Хороброва. Люди хотіли оцього Олійника, а той дідич, який був, мусив підтвердити, що він хоче. Він вибрав Пшепюрського, польські прізвище. Та ну і вибрала тата. Ну і там спочатку було такі перше непорозуміння між сином і священником, тому що люди попросто хотіли того священника, іншого немає. То ми того також не хочемо. Ну, але після всяких перипетій, які бували в селі, навіть їздили до єпископа Коцеловського, щоб забирали священника. Такий був представник їхній, такий мазурок Йосиф, з яким ми пізніше дуже гарно жили і був дуже добрий приятелями. Ну, але вони рішення не змінили і ми лишилися в Хороброві. Але діти, нас мама не стримувала ні тато. І ми росли просто з дітьми сільськими. Ми бавилися з ними, в болоті всякі робили.

Інт.: Але то дуже цікаво, як ви пишете в книжці, як зустріли.

Спочатку дуже холодноця і що йому було не мало тільки холодно. Вони навіть на хотіли так якби нападати, страхати священника. Ну, мій батько був такий різкий, мушу сказати. Він сказав, що мій там має хтось на цей. Ну, і був такий випадок, що батько сказав наголосив. Вони кидали там такі, ну, листівки клали на на ці аноніми на підвіконні в кухні. Тато ніколи не читав. Ніколи. Спалити. Ну, але як йому було вже досить, він тоді оголосив о 12 до Хороброва. Хто хоче зі мною поговорити, прошу дуже прийдіть під лісок, я буду їхати. Там такий лісок був малий, "Я там буду чекати на тих відважних, що хочуть, зі мною розправитися". Ну і тато поїхав до Хороброва, вертаючись встав, коло ліска і чекає півгодини, годину. Ніхто не показується. Ну, можливо, хтось там і підглядав. Ну, і тоді поволи, поволи, значить, вони переконалися, що той він, діти бавляться з нами разом.

Ми ходили, знаєте, по по селі мали своїх тих колегів, їли разом з одної миски, бо то було смачніше, як вдома, знаєте. Так. Так що то затерлося. Ну, жінки почали приходити до мами поради якісь всякі. Мама відкрила курс куховарський в той час, коли ярина така, як калафльори (цвітна капуста), там бруківка, капуста якась брюсельська, чи як не було, не були стали. Ну, і тоді нарешті переконалися, що... А ще як довідалися, що батько був в Галицькій армії, тоді вже село цей по просто змінилося. Ну, але батько ніколи не вже від того часу, він ніколи не як то сказати, не братався...

Ну і до кінця там. Пізніше він був арештований поляками в 45-му році. Був в Рубишеві недовго два місяці щось, але прийшов. Як я померзла, то був кістяк. Ну і так. Але батько також тоді їздив до дідича, коли була пацифікація. А тато їздив, звичайно, тому що дідич був тим куратором, який принимав.То тато обов'язок священника був раз в рік показатися. Значить, тоді дідач просив його на обід, значить, на цей. Ну і також тато раз на Великдень, звичайно, просив дідича до себе. Так. Ну, але дідич був дуже такий толерантний до всього. При тому він любив коні, а село вирощувало коней, взагалі любило коней. І так, що та дружба між селом, то була далека і близька, значить, коні нас ділили, ну, споювали разом.

Цей такий правда, такий маленький раз в в рік він прислав навіть, він полював звичайно на зайців. Все прислав нам на Різдво зайця, а літом він часом їздив до Соколя і все мусив пропустити через гостинець. Я сиділа на горбочку, все дивилась на сонце, чи копаються, на Івана впала. Ну я так сиджу одного разу, а він їде дорогою і каже: "Так, як ся маєш, як ся маєш маленька?". Він таки переїздив. Я навіть не чув про що він там говорить. Ну, але так ніби дружні і офіційний. Не було сердечності спеціальної, не було ворожнечі, не було причини просто на то. Ну і завдяки татові тоді, що пацифікація минула.

А так то було в 30-і роки і військо їхало з тим, так гарне військо. Ну і тоді тоді село прийшло, то було може такий переломовий дійство час до батька, щоб батько звернувся якось постирався, щоб в село обминуло пацифікацію. І тато пішов до того дідича і просто прости каже: "Слухайте, тут немає ні революціонерів, ні нічого, значить. Так що якось, щоб якось захоронити то село". І дідич каже: "Я мушу поїхати до міста і ту справу обговорити". І приїхав, і дійсно викликав тата і сказав: "Все буде погорне, якщо ніхто не покажеться на вулиці, як буде переїздити місто даже село спеціально мужчини, щоб воно було". Ну і так було, батько передав, то і нікого не було на дорозі, військо переїхало через Хоробрів і поїхали до Угринова. А в Уринові вони дійсно знущалися і тоді власне гине цей, отця Кашебийського син. І щоб я не забула, я маю на паті знимку з ним. Ну, в нас не було, ми не були цим панським, например, цілком іншою, яка, например, вже було в Угневі, в того отця. Там було дуже приємно. Вони з селом дуже жили, він дуже був активний в тім в читальні і все.

Але там була, може і потрібний дистанс, що ви можете, а чого ви не можете. В нас було трошки інакше. Може тому, що в нас було більше дітей і такі непосидючі діти. Нам село подобалось. Ми любили піти власне на село. Ми ходили, например, на Різдво, коли колядували, то я все старалася йти з тими старшими колядувати, бо такий був звичай, що вони бралися попід руки хлопці, дівчата і вони йшли, і колядували до людей. О, там колядують і виходять, например, туди все порадується від того, як вони входили до нас і чую той тупіт ніг, щоби сніг скинути і чи можете, чи можемо колядувати. Тоді приходили і колядували. І що цікаве було, я тут до сьогодні пам'ятаю, що в той час відгук тих коляд був, бо вони були на групи поділені. Так що репертуар був в різних кінцях села. Там десь колядують, там десь колядують, там десь колядують. І то був дійсно такий настрій Коляди. Дуже цікаво. І пам'ятаю власне де всі жінки, дівчата, там ми же не колядували, ніколи дівчата. Вони мали такі хустини, хустки грубі, називали "мачками". Чому "мачками", не знаю. І вони все зав'язували в цей і там ззаду, значить, зав'язувались. І так гарно то виглядало, знаєте, ті всі в таких самих або чорних, або якихось там брюзових тих хустках. Ну і чоботи і ті кабати чудові, сірі кабати. Знаєте, дівчата так допасовані і хлопці, так прекрасно це було направду.І ви той настрій різдвяний, не можна було його проминути, знаєте, то був чудовий час.

Інт.: Як вам 39-й рік? Як вам, де ви були в той час, коли почалася...

39-й рік. Ми в 39-му році, 38-й, 39-й ми були у Львові. Ми винаймали хату навпроти церкви Петра і Павла. Ну і ми всі ходили до гімназії. Я туди, брати туди. І коли якраз перед війною вакації і ми виїхали до Хороброва.Так от, от як я в тій хвилині стою, нас четверти та мама, що ми повертаємося назад. І власне тоді вибухає війна і ми лишаємося по другій стороні Бугу. Без нічого і тоді ми шукаємо, треба йти десь до школи. Ми не маємо ані в чим, ані що, але відчиняється гімназія в Белзі. От ж я дальше йду, бо продовжується гімназія, йду до Белзу, до гімназії. І той 45-й рік вже я там є в Белзі. Я доходжу трошки прискореним темпом, навіть до матури майже до тої останньої класи. І тоді директор гімназії мене кличе до себе і каже: "Я вас за язик не беру, я не хочу знати нічого, але поліція за вами приходить і буде краще для вас і для гімназії, щоб ви виїхали з Белза".

Я з Белза виїжджаю до Хороброва і я на не вспіла, я в Хоробрирові, так скажу навіть добре побути, як мене арештують большевики. І то не такі большевики, то є спільна поліція польська і большевицька погранцисти. Приходять і забирають. І не тільки мене, забирають 40 мужчин в тим і щось нас п'ять дівчат. Ну і ми до в'язниці до Соколя в жахливі умови.

Знаєте в нас там як селекцію, в маленьку камеру 70 осіб, може більше. І ми, знаєте, як ми лежачи нема мови і про сидячи, то ми майже одна на другій сиділи. Несамовита гор'яч, страшні воші кинулися, то найбільшою розривкою тих тиждень чи два, то були навіть що ми просто чистили скільки ми їх вб'ємо. Я доходила до 70 і мала досить... І там сиділа наш хлопчик? в сусідних не було води напитися, значить цей. Ну то ми просто просили хоче ковток води. Ну то якось ми там перебули. Нас виводили тільки на 15 хвилин назовні. То то що гірше було, бо як ми поверталися назад, то був жах. То було в підвалі. Ну і потім викликали нас на цей, построїли в п'ятьорки і на стаці повели. Я пригадую собі, що я йшла по вулиці Соколя і побачила на тротуарі свою товаришку. І вона, очевидно, пізнала мене і так жахнулась і хотіла так якби перейти. І я таки кивнула рукою не зачіпає. Ну і ще дістала добре по по плечах, бо він зауважив, що я цей. Ну і нас тоді взяли в тій товарового ходи, очевидно, і знову напхано багато.

Ну може було дось менше, але мужчини так їхали дійсно як в банці. Ну вагон, пророблена дірка для фізіологічних потреб. Все забите дошками, такі шпарки, що якийсь час по зупинявся і били тими дерев'яними молотками, чи десь немає якоїсь відбитки, значить, чи щось там. Тоді досить часто навіть відсували. Так, що наперед на одну сторону, потім на другу сторону тих людей. Ми їхали до Львова, я думаю, що яких п'ять-шість суток може. Так що можете собі вивети. Я була дуже, як мене взяли, арештували, я була хвора, грипу тоді мала. Я мала дуже високу горячку. І дівчата, знаєте, і ще до того така маленька і щупленька, то дівчата в цей спосіб мене оберігали, бо то не були тільки Сокаля. Ми нас п'ять, але були дівчата із інших камера. Ну то вони знаєте таке коло робили, так знаєте, щоб я якось огрівати. Ну і ми так доїхали до Львова. Ну і тоді нас запустили на Полтевну. Ну і то я вже оповідала вам то як, який вхід був. Ну і нас до того табору. І там я була навіть здивована, бо то були будинки якісь, так, як я пам'ятаю, і були великі такі кімнати, які вони зробили, камери для цей. Я дуже добре пам'ятаю наш той покій, що так скажу, той так примір було по одній стороні, а по другій стороні були мужчини. І я була дуже хвора. З нами були кілька росіянок, які їхали, яких зловили чи не знаю за що, але радше за то, що вони хотіли залишитись десь там на заграниці, то також повертали. Вони собі там їх було мало, кілька по одній половині кімнати, а ми політичні були по другій кімнати. То вони собі там частушки ор'яджували, співали, значить. Ну, а ми тут по другій стороні.Знаєте, жодної пачки, нічого ми не мали, бо ж ми хотіли їсти, не мав нічого. А тоді власне Геня зі мною також була Сволюк. І пам'ятаю, як я лежала на тих, на землі в бараці і Геня так сиділа і так просто плакала, і каже: "Ася, я не хочу, щоб ти вимирала". Я кажу: "Гені, я не вмираю". Ну, ти не можеш ходити нічого, значить, що так було. І мене тоді забрали до лікарні, але ще так і то пригадую, то нас брали, то ніби добровільно, хто піде мити підлогу там де мужчини. І такий зворушний був випадок, там сиділо дуже багато людей з України і декілька наших хлопців з Польщі. І ми скину, ми ту підлогу... Геня миє, бо я не маю сили взагалі. Я стараюся там мазати щось по тім, але я не маю сили. І тоді в певний моменті, як так відійшли мужчини в бік, один з них скидає кашкет, який мав на голові і каже: "Хлопці", і так ніби дайте що. А вони діставали пачки і вони кидають по куску хліба, і той оберт був до мене, знаєте, так через життя запам'ятався, що вони практично хотіли їсти, не діставали пачки, але не мусили ділитися, скидать, а вони в цей спосіб, значить, що вони збирають. І ми то бачимо, скидаємо який плаче, я плачу. І кажуть, "Дівчатка беріть так, як то нормально, каже, не приймайтеся, каже, ну не соромитесь взяти той хліб". І ми цей хліб взяли. От такі буває.

Інт.: А ті курси, що були і Войславичах, то ви були там з тою Генею разом?

Так. То було нормальне, в сільській хаті.То була хата законспірована, например, що там всі не знали в селі, що там щось відбувається. Хоч я також під знаком запитанням, чи вони не знали, але так було і там нормально лекції відбувалися. І так само в Вербіжі то було.

Інт.: А скільки вас там було приблизно дівчат?

Звичайно п'ять-шість осіб на тим було. Так що я то точно знаю, то було двотижневі чи тритижневі курси і Вербіж був дуже далеко від Хороброва. Я пригадую такий випадок, сюди приїжджають партизани, я лежу на ліжку, нічого не знаю і кажуть: "Збирайся, ми вас веземо на курс". Я навіть не знаю куди і там коні готові або сани. І і ми їдемо, я не знаю куди, де ми задержимося. І навіть село, я пізніше довідуюсь, я вже якесь село, я не знаю, що за село. Ми там спали відразу в тій хаті і там то вчилися.

Інт.: Так що, ви мали якесь псевдо?

"Ластівка" вибрала.

Інт.: То так ви призначили чи то ні?

Сама так. Але, знаєте, тепер з перспективи часу і з перспективи всіх тих нещасть, які були і партизанка, і так дальше, то однак Організація не була надто добра і конспірація не була надто добра. Напримір в Сокалі, то я знаю, що то хоч здавалося, що то все є тайно. Я знаю, що багато тих, що не належили до Організації, вони про то знали. І на селі кожна баба знала, що діється в селі. Вони більше знали чим я. І то я думаю, що то не було добре. Ну і тому, як прийшли большовики, так відразу вони мали готових матеріалів практично. І тоді поляки також, для прикладу мене арештували 18-го. А справа про яку мене питають почалася 25-го. А я ще 25-го була не в слідстві. Я вже була в Варшаві, але не в слідстві.То значить, що вони скоріше знали про то, що вони можуть від мене довідатися. І то в вас було болюче, як ви, наприклад, пізніше читаєте якийсь протокол і ви бачите, що нема сенсу навіть, щоб вас били, бо то вже і так розсекретили. І таких було багато тих.

Ну і потім зачинаються, все одно зачинаються торту при в польській в'язниці. Мене не били, прямо били. Мені тортурували, я сиділа на гаку при стіні, я сиділа з руками догори по годині, яких я не могла пустити, бо мені відразу піднесли. Пізніше було їх тяжко опустити. Я скакала жабки перед ним, а я сиділа під електричним світлом чотири доби. Я непритоомна мене звідси брали. Значить, тут не були биття. Ну, били мене палкою, то я вважала, що то ще не є нічого. Так, чи по лиці щось там, знаєте, то я вважала, що то є, але ті вже тортури були жахливі. Ну, але то кожний перейшов, перейшло або страшні биття, або страшні торту. Але я, например, то устав я например не знаю, що я підписувала навіть. Я навіть не пам'ятаю, як мене зносили. Нічого. Я тільки знаю, що я сиділа там більше. Я чула гудіння бджіл чи якоїсь там шуму і знала, що ноги не є мої, що якісь колоди прив'язані...Так що, знаєте, є такий, але я вважаю, що багато могло бути, чогось менше могло бути жертв, коли би дійсна конспірація була на початку. На початку всі щось хотіли зробити для України, але всі були молоді і недосвідчені. І навіть, як я, наприклад, ніколи не осуджую нікого, хто не так сказав чи сказав забагато чогось. Бо він не знав, бо просто не знав навіть. Ну, хіба такий вишкол для партизани дійсно, але багато людей направду стратило здоров'я і все не потрібно, бо вони все вже знали.

Так що можна, наприклад, я такий випадок з лагера вже знаю. Там було дві дівчини. Одна сказала все, що вона знає. Друга твердо стояла, що вона нічого не знає. Її змасарувала і вони дістаються до одного табору. О та, яка все ж таки потерпіла більше, має претензії. Коли б ти не сказала, того би не було. Але та сказала, бо знала, що вже всі знають. Так, але в нас був такий, знаєте, закон в'язничний. "То що було на волі, кінець. Ми є всі тут рівні". Ми тоді підійшли до неї, кажем: "Слухай, щоб ми не чули більше ні одного слова про нього. Вона є таким самим в'язнем, як ти. Ми сидимо разом, їмо ту саму пайку і одна другій має помогти. Кінець", і на тий встала. І вже ніколи вона жодної притички їй не зробила. А та страшне терпіла.Це вона терпіла, може більшість тортури, знаючи, що на неї дивляться як на якогось зрадника. А вона не була, бо вже на цей ось такі випадки були.

Ну то і в нас як ми вийшли на волю, например, ми ніколи не говорили про ті речі. Ми зустрічалися гуртками цілими, наприклад, ті, що сиділи в Польщі, що прийшли з Сибіру, ми сходилися, робили собі такі вечірки, розказували різні анекдоти. В нас ніхто не говорив про справи, про справи, які пройшли. Так що знаєте, то таке є вже ніби братерство, яке тримається і все.

Інт.: Як вас арештували тоді в Хороброві, то де ви були самі?

Я була в хаті. Вдома. Я була в хаті, як прийшли по мене. І я також між, як то перший раз чи другий. Перший, бо другий не було там. Перший раз, yу, нормально. Приходить якийсь такий малий хлопчик, каже: "Приїхали большовики в село і польська міліція". Ну, я хотіла навіть вийти якось з хати, а потім чую що приїхала. Не відчувала я страху перед тим, хоч знала, що біда якась може бути, але я не була в підпіллі практично. То чого я маю боятися? Так. Ну і входять до хати відразу до мене і прошу збиратися. Арештують.

Я навіть нема чого боронитися практично. Ну що буде боронитися? Ну я йду з ним, ну він до школи і там до школи. І першого у кого я бачу, як двері відчинилися, Петра. А Петро: "Ходи Ася я про тебе не сказав". А я кажу: "Петре, що ти таке дурне говориш?" Ми зайшлися тут і ніхто там нас не допитував, нічого. Такі раз самоходи під'їхали, забрали нас і всьо. І ми пішли і туди що? І мама не знала де нас повезли на фірі. Так що ми там передач жодних не діставали. Але це був, я думаю, такий початок досить різкий для мене, досить такий. Значить, я їх пізнала відразу і там в'язниця Сокальська, і пізніше на місце знайти наші провірки, які робили ми мусили роздіватись. Жінки старші, жінки вагітні, дівчата зовсім навіть молоді, нічого не знають. Про таке життя, знаєте, їх соромляться, а тут стоять старшини, три-чотири особи, кажуть вам убиратися вперед і так дальше. Значить, то було страшне таке, ну, пригноблююче. Так що було дійсно жахливо це.

Ну, взагалі я той час, власне 45-й рік я дуже багато виділа хто є большовики, я дійсно хоч я все знала але не було тої практики, щоб знати. А тут я наочно бачу тих офіцерів і тих бідних нас всіх, які невинні дівчата, голих, не знають що робити з тими руками і так дальше. То було жахливі.

Інт.: Але ще до вашого арешту, то ви були тоді в Хорброві, коли там в краївці загинули?

Так, я була. Так, я була і навіть не знала хто. Але я знала, що напевно там є Роман той Світницький, а ми дуже так дружили з ним. Ну, він там всі казали, що він має там наречену і так дальше, але тут можна називати любов'ю. Якщо так, то працюєш, але він приходив все до нас і все став. Був такий смішний випадок. Проходить Роман, ми на канапі розмовляємо собі, а тато читає книжку при столі, два кроки від нас. Ну і там ще що вона говорить, так автоматично руку, так стає навіть не на мене, а на той поруч. І в тім моменті мій тато скидає окуляри. І я думаю, що він побачив це. І я кажу: "Ну, тато, я думала, що ти не бачиш", бо тато був такий короткозорий, а тато: "Дитино, то чого треба, то я без окуляр бачив". Отакі дурниці, знаєте, там ті дурниці вбилися мені в голову.

Ну і цей, і ми підписувалися так підпільно і там був його товариш і був той дуже такий добрий, який зрештою його зрадив. І я чого я ніяк не могла зрозуміти, через з нього ті переписки йшли між мною і Романом. Так що я знала, що точно він мусив бути там, але я не знала скільки осіб там було. І мені дали знати, що бункер відкрили, то я бігла туди, в ту сторону. Пригадую собі, що то була груда, я спотикалася в ту груду, знаєте, я бігла майже роздіта по дорозі. І такий Богдан Мигаль, він пастух, як хлопець. Тоді не був женатий. І "Куди ти біжиш?". Я кажу: "Ну ви чули, що що бункер впав?". А він каже: "Так, але вертайся". А я біжу і він мене отримає. "Я не хочу". Він мене вдарив тоді в лице так сильно, що я отямилась. І тоді він мене взяв так прямо попід руки і завів до себе до хати. А то його хата так виходила, що вікна виходили на ту сторону, де бункер. І ми так стояли, знаєте, обоє вже в мовчки. Так, знаю, що я плакала. І тоді він каже, за якийсь час, може година-дві прийшло, я не знаю. І тоді він каже: "Ася, їх вже всіх забрали до Соколя, що їх заладували на цей, щоб вони всі згинули". І я вже тоді нічого не знаю. Пам'ятаю, що хтось мені кинув якийсь кожух на на плечі і Богдан привів до хати. То все, що я пам'ятаю з того випадку. І просто мене ніхто в слід потом як не забрали не питав нічого в про той бункер. Я таки знала хто згинув. І тепер не пригадую. Знаю, що згинув Климчук той Бруцович один, його сестра знаю то описує, то може трошки не докладно, але то що в мене вбилось в мою пам'ять. Так на цей, то було жахливо.

Інт.: Так що а потім ви як повернулися в вас, ну, з того арешту першого, ви повернулися до Хороброва, так? І далі ви були...

Я повернулась до Хорброва, 45-й рік і проходить в Хороброві 46-й рік. А ще як? Ага.

Інт.: Ще, ще одне, як загинув Мирослав, то ви то такі не були?

Ні, мене не було вдома, але він загинув в 43-му році. 43-му ще я була в той час. Я дістала першу практичну працю. Я практику мусила відбути. І я працювала в сав'язі німецькому, в відділі тих висококшенів, на е шкіру, на обув. Тоді дуже стріт було і дуже мало можна тяжко було дістати. Я працювала з таким одним, не з тої місцевості, але з іншим. Він вчитель був і він по-німецького боку. І ми мали за шефа німця, старий німець. І я думаю, що він радше служив, тому що мусів. Його абсолютно не цікавило знати нічого. І ми його могли легко обдурити, так скажу. І ми підписували багато наліво. Той, що сидів власне зі мною, той вчитель, він мав прекрасний дар підроблювання підписів. Ну і такий в нас випадок, як жінка, якій ми постаралися для дітей, для неї обов приходить одного разу і не питаючи нічого, не чекаючи на чергу, входить до середини з куркою. І пані, я вам хочу, той шеф сидить. Пані, я хочу вам куртку подати. Ви мені такий просто, а я його, я кажу, залишить, каже, ми іншого не примаємо так за плечі, щоб вона вийшла скоріше, бо я не знаю наскільки він розуміє, що ми говоримо. А він, а він байдуже дивиться. Може я не знаю, чи він розумів в чим діло, чи не розумів, але я якось її випхала за ті двері і кажу: "Пані, ніколи, як вам хтось щось добро заміні зробить, не ходіть зі своїми корми і з яйцями, бо то нікому не потрібно". "Ну, я хотіла подякувати", кажу, "Не треба нам дякувати, то не ми дали, то німці". Отакі випадки я там відбувала власне практику.

Ну і захворіла також. Я дійсно хворіла тоді досить часто. І я лежала в гор'ячці 39 чи щось. Ну і це приходить і власне там працював в кооперативі якісь чи щось, чи в молчальні. Він приходить і каже, що, "Знаєш Ася, мама твоя приїжджає і я по неї поїду". Я кажу: "Я їду з тобою", бо він не мав своєго обоходу, такий то той тої державний якийсь справ. А він каже: "Ні-ні, я поїду сам, знаєш, бо там на тим обозі буде ще хтось їхати і так дальше". Ну я кажу: "Ну, як так мама буде їхати, я її не привітаю". Він каже: "Тут не журися, каже, ми приїдемо прямо до хати і так дальше". Ну я лежу, вікно з кухні виходить на подвір'я, то куди вони мусять перейти. Ну і нарешті чекаю вже так в хаті зимно, тому я в кухні є, тому що в кімнатах не палиться, холод страшний. Ну і я так сиджу і дивлюсь увесь час в вікно, коли мама, ну і знаю, що я дивлюся вікно. І в певному моменті вже якийсь час мигає мені голова і я пізнаю Ігорка в мундирі дивізійників. Ну і мама, але то мені нічого ще не дає. Але я з ліжка зриваюсь і відбігаю на цей, і стаю вкопана, бо я бачу мама в чорну і перші мої слова мамці, щось хоче сказати і тоді допер як лікар мені не позволяє, на тому я не була похоронні, так що вони по похороні вже приїжджають до мене, я нічого не знаю. І що було власне таке прикре для мене, він приїжджає, я в кухні лежу, хвора, він кличе Соню, дружину до того, каже: "Сню ходи, я тобі там щось мою, подаш мені щось, бо я приїхав". І вони йдуть, виходять обоє і довго їх нема. І в мене такий якийсь жаль, що я тут лежу. Він тільки приїхав зі Львова, в мені сказав, що він до Львова їде.І замість мені щось сказати, то вони обоє собі пішли там до того покою, а я тут лежу сама. Я пам'ятаю той жаль мій і той такий біль, що я така не потрібна, якщо навіть вони не затримались. І потім я то говорю, а там дівчина якась послуговувала і я сказала їй, каже: "От така в мене родина, ну чого вони так довго там сидять?". І вона так нібито не хотячи виходять тут крутилась і пішла до того покою. І тут вони обоє приходять і в Соні очі червоні, заплакані. Я кажу: "Соня, ти плакала?". А вона каже: "Ні, ні, там, знаєш, так зимно. Там ми зібралися і хотіли щось там зробити, і тому мені так почервоніли очі". Ну, я то прийняла. І допер, як я вистроїла з усім, я поїхала вже, очевидно, таки на могилу. Все, що я знаю такі справи...

А між іншим Петро був відповідальність по підпільній стороні за Сокаль, він скінчив навіть курс офіцерський десь там під Рівним на Волині (вів), тоді повернувся. Такі, що йому випадали на терен Сокаля і Хороброва. Але я то вірила, що вже від нього, як я повернулась в Сибір, я не знала. Ну, таке. Ну, і ще 46-й рік, 46-й рік, травень. Солов'ї співають і вночі приходить, приїжджають партизани. І кажуть: "Завтра веселяють село". Тато каже: "То неможливо.Всюди в терені тихо, не може бути". Але село напевно буде обступлене. "Ми маємо добру розвідку і виходіть з села". А тато: "Ні, я там де люди, там я туди не їду". Але тоді я кажу: "Добре, тато, але ти собі уявляєш? Я з тюрми тільки недавно пішла, кажу, то значить, чи мені також лишатися?". А так ні. Їде і він відкинув там той віз не наш, той парзан. І каже: "Тільки в візьмуть, каже, мішок чи збіжжя чи муки, то було таке збіжжя там може колись перемети щось, якщо би на хліб було і бережіть корову, щоб вона мала що пити"... І ми їдемо на Угринів, вони кажуть: "В Угринові спокійно, ми їдемо на Угринів". Приїжджаємо до Угринова, за якийсь час приходить брат Всеволод, він якраз тоді там був в угринові і каже перші його слова: "Як ти могла вийти з села без батьків?". Я кажу: "Знаєш, не роби мені того заходу", бо він очевидно зараз перепросив і так дальше хотів. І каже: "Село обступлено і село будуть вивозити, і тепер вже немає змоги, щоби вони вийшли, то вже що буде, то буде". І тимчасово той ранок приходить, дзвони в церкві б'ють за службу божу. Там же Кашвинських немає, але є його брат Смулка, брат жінки Смулка, що лишився. Я приходжу чи може вони й були, але я вже їх не пам'ятаю і я сиджу в кімнаті навпроти церкви. Люди вже вийшли. І тоді, вже чуємо перші вістки. Село є обступлене, нікого за село не випускають, ані щоб ввійшов село. Якщо входить, то вже він не виходить з того села. І так минає може якось година-дві і раптом я бачу тато і мама йдуть, без нічого отак якби на профіцій на плебані. Ну, я кажу, що як вийшли з села? І він мені оповідають, що вони пішли до того командира, який був відповідальний за ту акцію і сказали, що ми не можемо виїжджати, тому що наша дочка пішла до сповіді на друге село і я хочу їхати з дитиною, значить, нехай мене, щоб вона повернулась. Ну і ніби він згодився і каже: "Добре, виходіть". Але стежка стоїть, як вони підходять до стежки стріляє їм під ноги, але вони повертаються до нього і каже: "Слухай, ви казали, що ви можете дойти до села. Ми не можемо вийти до села". Він дав жовніра і вони перепровадили через ту стежку. І вони пішки прийшли додому. І тато хоче вертатися, бо люди там "Я як людей залишу". А брат сказав: "Ні, не підете, бо вночі має бути напад на Хоробрів. І ви, значить, ви як вийшли з хати, ви дали розвідці знати де є цей". І брат не позволив би вже, каже: "Я вас на розстріл не пущу". І тоді там дають підводу і партизани, і частина з тих, значить, там п'ять осіб чи щось, вони несуть, нас то гоняти. Так що я бачу заграви кругом. Я не знаю, чи то Хоробрів горить, чи Опільсько горить, а тільки заграви видно. І стрілянина. Я не знаю, що діється в Хороброві. Аж пізніше я довідуюся, там брат був ранений в Хороброві. Ну і ми їдемо по дорозі, але він мені на сказав, що десь по дорозі, куди б вони вас будуть вести, то десь по дорозі, "Я якщо буду живий, то я вас досягну". І він нас досягнув десь зараз за тим за Гонятином і він їде на інші возі, що ми його не бачимо, але ми знаємо, що він за нами їде, а він просто вже лежав там. І ми доїжджаємо до села Кривиця. То вже є близько Угнова і в Кривиці такий випадок страшній, що їдуть один за другим. На одним я з мамою, на другом він. І доїздимо до Криниці і там якийсь з цих парзан хоче мамі помогти зійти з воза. Мама каже: "Ні-ні, тут є мій син, значить, то він мене візьме". І уявіть собі, він раз тримається на ногах. Він зійшов, він взяв маму на руки і вже тоді мама ніби вже є коло мене і він каже: "Я маю щось полагодити". Він відходить трошки так взад, там вже чекають на нього і вже його беруть і десь так положитися. А я йду з мамою. І мама каже: "А чому ж він не йде?". Я кажу: "Мамо, він змучений, йому треба відпочити. Ти не знаєш, яку він працю має і що він робить". Значить, цей і нас дають до якоїсь там кімнати спати і ми його не бачимо до рана. За той час його перев'язують, все роблять і рано він приходить, вітаються тоді і з мамою, каже: "Мама, я мушу відійти в іншу сторону, бо ви і ми вас спробуємо відвезти". Ну і ми їдемо дальше. Мама, тато і я приходимо, приїжджаємо, там нас поселюють далеко від села в такий хутір. І там ми переховуємося, там ріжні перипетії і пізніше вже як трохи у все успокоюється, вже настільки, що можна повернути до села, бо вони жили увесь той час в приміщенні, де поселити нас. Ну і нас посиляють в хаті, з якої вже людей виселили давно.І там вже і лишається кілька осіб тих, що не виселили. І там ми живемо до 47-го року. Про брата ми вже більше нічого не знаємо. І звідти ми виїжджаємо на східн. Насладують наперед валкою такою, знаєте, вози, пішки. Конвой польський з одної, з другої сторони нас визуть. Там огороджують, значить, там ще цей, ми там сидимо, що відночі чи щось. По нас латують вагони і ми їдемо, ми не знаємо куди. По дві-три родини в вагоні. В деяких є кури чи щось. Деякі корови в осібних балконах і коні... Ну і вагони вони засувають, очевидно, ми їдемо замкнені на яких станціях там розсувають по дорозі, щоби люди вийшли, могли вийти і нарвати трави чи там сіна по дорозі для худоби. Але з таким знущаннями. Например, людей випускають, мужчин, звичайно, і вони рвуть на похапцях скоро траву, щоби там мати хоч трошка, щоб той тим кровам дати чи коням. А тоді собі поїзд рухає і тоді, каже, кличуть і вони біжать ти за тим поїздом, щоби ловити той поїзд, значить, щоби сісти до нього і вже та трава нарвана дуже часто лишається нарвана. Вони хто же вспів на плечі, той тут біжить з тим клунком тої трави до того. Так що по дорозі тільки раз в якійсь місцевості великій пам'ятаю, що нам дали черпак якоїсь зупинити, що то була за станція і що то було по дорозі, яка місцевість. Ну і нас привезли до Кенчина той транспорт, в якому я їду... І тоді скликають такі сходини, приходить якийсь там староста, не староста і мову промовляє до нас, що ви приїхали на землі польські і вже тутай ваше заставище, там то вам отдадуть там ровну вартість і так далі. Ну і тут під'їдуть фірманки. Хто не має фірманок також, то вони вас будуть транспортувати і з фірманками, які їдуть свої, то хтось поїде і вас завезе. Ну і ми роз'їжджаємося всі. А при тим дають нам, мені здається, що застрики дають. Я вже знаєте тут далекий час. Мені здається, що дали застри і нас розвозять, хто куди.

Ну і ми попадаємо до того Сорокова, ми не маємо своїх коней... Ну і там історія, я вам розказувала з тим з цим ксьондзом, що питаються чого ви не розійдетесь. Тато подає паспорт і там є "кс". І то значить, тата беруть за касира. І так ми залишаємося в тім містечку. Ну і там зачинаємо будувати нове практично життя.

Інт.: Ваше все лишилося в Хороброві?

Ми нічого не знали про Хоробрів абсолютно. І що ще одно з Кривиці ще я вибираюся десь за тиждень чи за місяць до Хороброва. Я хочу бачити, що діється в Хороброві, чи хто там ще є. Значить, за цей я йду пішки, очевидно, то досить багато кілометрів. Я як виходила вечором, то я на ранок якраз вже добре розвитнула, як я приїхала до Хорброва, прийшла. Я іду вербами, я відчуваю, що немає нікого, що пусто. Я йду тими вербами коло того струмочка і чую удар желіза в желізо і так з них відчувається коваль. Я йду на той звук, бо бачу, що нема, я бачу прості хати, але я знаю, що тут нема нікого. Значить, я можу, якщо засягнути якоїсь інформації, такі там, де є люди. От я йду, де є люди. Але я не знаю, хто є ті люди. Чи я зближаюся до хати, бо з того, з тої сторони я чую звук. Я йду на той звук. І як вже приходжу ближче, то я бачу якогось чоловіка, бо то через дорогу треба дивитися. Я іду з тої сторони. Я бачу, що якийсь чоловік щось там клепає. Ні то коло направляє, ні то щось. Але хто він є, не знаю. Мені задалеко, щоб я бачила. І тим більш він якось так плечима. І я так вичікую зараз за якимсь кущиком сховалась і так вичікую, може хтось буде йти по дорозі, може щось тоді я пізнаю. І в тій моменті вибігає такий Комарческого хлопчик. А ті Комарческі мешкали цілком против стороні села. Я така трохи здивована, але Костик може був сім літ, може вісім і більше. Але діти були тоді дуже розумні. Я тихенько кричу: "Кости! Костик" і Костик надслуховує і поти так я тоді виходжу за того кущика, щоб він не бачив, а він ще дальше так якби хотів втікати. Кажу: "Чекай, я Ася не пізнаєш мене?" Він приходить ближче.

Тоді як кажу Костик: "Хто мешкає в тій хаті?". А він каже: "Спортикевич". А я кажу: "А хто є на подвір'я?". -"А то римар прийшов". А римар поляк. Він недалеко нас мешкав так що може ліпше. Може він би нічого не зробив, може не сказав би нічого на всякий випадок. Я кажу: "Знаєш що, Костик? Іди тут, але пам'ятай, не кажи, що я є.Таке скажи, що тьоті, що я щоби тьотя прийшла з тобою до другої кімнати, що ти хочеш їй секрет сказати, щось таке, щоби тільки Танька прийшла". Ну він так зробив. І тоді скажи, що Ася є тут під хатою, щоби вона відчинила бічні двері. Там були двоє двері. Один від фронту, де той римар, а другий ззаду. Ну і так він зробив. І так було. Я вчинила, но вона дуже тішилося, зраділа, обняла.

Але каже: "Ася, ти мусиш скоро вийти з села, бо то вже є сонце і вже поліція Варяжа приїжджає кожний майже день, що краще, якби тебе не бачили". Ну я сама знала. Ну і вона нагодувала мене, знаєте, дала якийсь та дорого кусок хліба. Ну я тоді виходжу, її дочка Марія Баня, ми її називали, вона мене веде через село, значить такими тими доріжками. І ми приходимо на плебанію. Я кажу: "Я хочу подивитися плебанію". Тоді я оповідала про це, як ті паростки тих барболь прийнялись, а в хату навіть пізно можна було ввійти і ті картини на стіні, то все були простріляні. І тоді через сад зарослий страшно, що ледве пробирались за тих два чи три місяці. І ми прийшли на ці гумінки. І тоді я кажу: "Ганя, я на цвинтар, там брат похований". І ми зайшли на цвинтар. І тоді вона каже: "Я мушу вертатися". І вже я на свою руку. Ну і тоді, знаєте, я підбиралась вдень то більше, я старалась так обминати взагалі села, то я взагалі обминала, але і полями то я так з пішками ішла. Ну вже з Кривиці, то я вже йшла не сама...

Інт.: Тоді залишилися в Хороброві ті кілька родин, які ніби записались, що вони мали якісь поляки?

Так. Поляки. Але крім Спортакевича я нікого не бачила. Я вийшла з села і бачила ті села поруйновані. Деякі були такі вікна побиті, такі тоже попросту пусті чорні місця і такі села. Значить, я тільки зайшла таки бачила, що є то таке зруйноване, щоб подивитися, щоб здати і так я йшла до того. Ну і брат, брат Всеволод брав участь тоді в тому нападі, коли вони ніби боронили...

Інт.: Ну я знаю, що тоді такий був дуже сильний напад, що навіть вони там мали якісь торпеди?

Ну то нічого не помогло.І не пошкодили, бо вони і так висилили село. Ну, але принаймні показали, що якийсь опір українці ставлять...