Леандрес Алвес Бріто

Інт.: Отже, я буду записувати, тому, щоб не витрачати багато часу, я задам тобі декілька запитань про початок війни, але це загальні питання, тому ти можеш сказати все, що стосується війни, все, що памʼятаєш з того часу, з того дня. Або якщо не хочеш про щось говорити, то звісно можеш не говорити. Я розумію, що нелегко все згадувати знову. Отже, перше, будь ласка, розкажи про себе, як тебе звати, звідки ти, скільки тобі років, а потім, як ти опинився в Україні, чому переїхав в Україну, в якому році, де прожтвав. Тобто трошки про життя до війни. Про те, звідки ти родом і чому переїхав в Україну.

Мене звати Леандро Алвес Бріто. Я бразилець. Зараз мені 29 років, мені щойно виповнилося 29. Ну, я почав свій медичний курс в Росії, провчився чотири роки в Росії, а потім, на другому курсі університету, я був незадоволений російським методом навчання і тим, як до нас ставилися. І я вирішив, поговоривши з друзями, переїхати в Україну. Я переїхав в Україну під час пандемії. Через закриття кордону мені довелося чекати шість місяців, щоб в'їхати в Україну. І я в'їхав у вересні 2020 року. І щоб закінчити навчання в медичному університеті мені потрібно було вчитися ще 2 роки.Ось так.

Інт.: А де саме в Україні ти проживав? В якому місті ти жив? І ти переїхав сам? В якому університеті навчався?

Коли я переїхав в Україну, то проживав в місті Дніпро. Там почав навчатися в Європейському медичному університеті. Це приватний медичний університет. І Дніпро - це місто-мільйонник. Там бразильська громада була дуже маленькою, нас було п'ятеро бразильців, які вивчали медицину. У нас був почесний консул у Дніпрі, консул, який є українцем, але він представляв Бразилію.

Інт.: Коли ти переїхали в Україну, чи знав, що Україна вже перебуває у стані війни, у конфлікті з Росією з часів Революції Гідності, з 2014 року? Ти знав про це? І чи не боявся переїжджати в Україну, попри те, що Україна вже воює?

Мене попереджали про це. Люди казали: "Ого, ти збираєшся переїхати в Україну? Але Україні загрожує напад Росії, вторгнення”. Взагалі вся ця ситуація, яка почалася 2014 року з анексії росіянами Криму, - я знав про це. Але той факт, що Україна прагнула свободи, загравала, я б сказав, з Європейським Союзом, з НАТО, це все було для мене дуже цікаво. Тому що я бачив Україну як країну, яка хоче бути іншою. Країною, яка хотіла захищати права, яка хотіла бути демократичною країною, яка хотіла захищати демократію. Тож я зрозумів, що мій диплом з України цінуватиметься набагато більше, ніж диплом з Росії. Ось так я тоді думав. Отже, я ніколи, ніколи, якщо ти запитаєш, чи вважаю я, щонайменше, на 70 відсотків, що Росія збирається вторгнутися, то моя відповідь ні. До моменту нападу я не думав, що це станеться.

Оскільки ми живемо у столітті...Так чи інакше, сьогодні у нас є інші війни, але на той час я думав, що ми...Що планета, люди, представники країн, вони вже багато чого навчилися з минулих воєн і що це більше не повториться. Ну, тоді я не очікував, що станеться ця звичайна війна.

Не в тій мірі, в якій це сталося. Я думав, що вони (росіяни) можуть вторгнутися в сепаратистські регіони Луганська і Донецька, але не вторгнутися в цілу країну і спробувати захопити столицю.

Інт.: Зрозуміла. Але я думаю, що ви бачили деякі новини. Тому що вже у грудні, в січні ЗМІ в Сполучених Штатах і в інших країнах багато говорили про це. І, можливо, ваші друзі, сім'я в Бразилії хвилювалися з цього приводу? Як це було? Можеш описати ці місяці перед вторгненням? Місяці до війни, до лютого,коли вже було досить напружено.

Ті місяці перед війною були трохи хаотичними, тому що батьки просили мене повернутися до Бразилії, але мені потрібно було скласти іспит медичний КРОК-2, тому що я мав би закінчити навчання в червні, тобто через чотири-п'ять місяців.Тож я подумав, що мені справді потрібно почекати чи напад насправді станеться, бо я не міг виїхати з країни тільки через припущення про напад. Це для мене було складне рішення, тому що я мав скласти іспит, а Міністерство освіти України не збиралися переносити цей іспит,і мені потрібно було б повернутися сюди, щоб скласти його. Тож, про що я думав в той момент? Думав, що мені потрібно закінчити університет, а потім вирішити, що робити далі. Я думав, що війни не буде. І тоді, коли Сполучені Штати, американська розвідка, британська розвідка також, і всі міжнародні ЗМІ заговорили про напад за один чи два тижні до цього, наприкінці грудня,ми вже були стурбовані цією ситуацією в Дніпрі. І ситуація трохи погіршилася, коли посольства почали виїжджати. Тому що, коли посольство починає виїжджати з певної країни, то це означає, що вони мають внутрішню інформацію, якої ми не маємо. А потім все стало відчутним, і атака була неминучою.

Інт.: Зрозуміла. Давай поговоримо про той день, той ранок 24 лютого, коли все почалося. Чи можеш згадати, куди ти ходив в той день? Як ти зрозумів, що почалася війна? Ти чув обстріли? З ким ти був в цей момент? Тобто чи можеш згадати той перший день, коли все це сталося?

Звичайно. 24 лютого, я пам'ятаю, що рано ліг спати. Я рано лягаю спати і рано прокидаюся. Ось так і тут. Отож, я рано ліг спати і...І коли було близько 5 години ранку,я прокинувся від безлічі повідомлень, безлічі телефонних дзвінків, але я не чув жодних вибухів. Знаю, що атакували військові бази в місті. Деякі люди, я думаю, що вони були ближче, чули обстріли. А потім був відчай. Бо десь, я думаю, що о 2 чи 3 годині дня Міністр закордонних справ України проінформував,що вже відбулося 260 одночасних атак на військові бази повітрям, сушею та морем. Тож перший день був трохи страшним, тому що ми не знали, що робити. Повітряний простір вже був закритий. Дуже хвилювалася моя родина у Бразилії. Але не було інструкцій від влади як діяти. Вони просто казали, що як тільки чуєте сирену, то шукайте укриття.Але ми отримали більший доступ до інформації лише через кілька днів: як себе поводити, виїжджати з країни чи ні, як коледж збирається діяти далі. Наприклад, в моєму коледжі не припиняли навчання жодного разу. Перші два тижні у нас постійно були заняття. Був кумедний момент: я був у літаку бразильського уряду у Варшаві, який нас евакуював до Бразилії, а викладачка пише, де тест, який я вам надіслав, де відповідь на тест? То я надіслав їй відео, де кажу: “Професоре, мене репатріює Бразилія. Ось я в літаку бразильського уряду, у вантажному літаку”. То вона заспокоїлася. Це була моя викладачка педіатрії, і ми були на дуже важливому етапі навчання. Але вона все ж зрозуміла ситуацію. І дозволила здати тест по прибуттю до наших країн. Тому що не тільки я, але й кілька інших студентів інших національностей намагалися потрапити додому. То вона сказала нам закінчити все, що ми мали закінчити. І надсилала нам кілька запитань, я думаю, 50 запитань на день. У нас був графік, за яким ми мали відповідати на сайті, і ми повинні були це робити. Настільки все було серйозно, що в той день, коли я був у літаку,і мав би здати тест, то я попросив свого друга, який живе в Росії, щоб вирішити питання для мене, тому що я не міг пропустити ці питання.

Інт.: А ці заняття були очними чи офлайн?

Онлайн-класи.

Інт.: Отже, ти прокинувся вранці 24 лютого. Побачив всі повідомлення. І які були твої дії? Що ти почав робити? Коли прийняв рішення залишити Дніпро? Скільки днів ти пробув в місті, перед тим як вирішив поїхати до Бразилії? І чи можеш ти описати свою подорож з Дніпра до Бразилії?

Тож моєю першою реакцією було піти до супермаркету за водою та їжею, тому що я жив у квартирі, а в супермаркеті завжди все було, тому я ніколи не накопичував багато їжі. Коли мені щось було потрібно, я спускався в супермаркет і купував це. Це була моя перша реакція. І потім стався перший шок,тому що раніше я витрачав 10-15 хвилин у супермаркеті, а того дня мені знадобилася година, щоб купити води і трохи їжі. І незабаром все зникло з полиць. Спочатку був шок, а потім ти кажеш собі: "Ні, мені справді треба звідси вибратися". Саме тоді я надіслав фото батькам, я сказав, що ні, мені треба їхати: на полицях немає їжі… І це ніби нормальний став під час війни. На війні, я думаю, перше, що роблять люди - це впадають у відчай і намагаються знайти способи вижити. А потім... А потім почалися розмови з батьками та друзями… Ми також мали підтримку посольства. Але посольство нам казало, що вам потрібно спробувати вибратися самостійно, бо не можемо потрапити до вас, щоб витягти вас звідти. Така ж ситуація в Палестині з жителями Бразилії, які там були. То що ж я зробив? Я вирішив зустрітися з друзями. Ми зустрілися через тиждень після початку бомбардувань. Мит почали організовувати виїзд. Я зібрав валізу, здав квартиру. Я зібрав так багато речей, що одну валізу велику, я залишив. Там було багато одягу, багато навчальних матеріалів, але я не міг її взяти зі собою. Сьогодні, згадуючи ті події, я розумію, що міг би взяти ту валізу. Довелося б намучитися, але можна було довезти. І що я зробив? Я поїхав поїздом, на який ми не купили квитки. Не було ні квитків на потяг, ні на літак, нічого. Тож я поїхав на залізничний вокзал і сів на потяг. А потім моя подруга Габі, теж бразилійка, мені написала. Вона вже виїхала з України трохи раніше, якраз тоді, коли американське та британське посольства почали виїжджати.

Але їй не треба було складати іспит, у неї не було інших турбот, то вона могла повернутися в Україну в будь-який час. А у моєму випадку мені потрібно було скласти випускний іспит. І все ж я вирішив виїхати з України. Тож вона мені сказала: "Слухай, у мене є подруга-українка. Вона працює перекладачем у Львові. Точніше, вона працює перекладачем у Києві, але вона буде у Львові. Тобі потрібна допомога з посадкою на поїзд? Тоді я сказав, що звісно, що так. Тому що я знав, я вже уявляв собі це, коли приїду до Львова, то все буде дуже хаотично. І справді, було занадто багато людей, я б не зміг так швидко змінити потяг, якби мені не допомогли. До того ж, не розмовляю українською. Я трохи розмовляю російською, бо прожив довгий час в Росії. І у районі, де я раніше жив, у Дніпрі, переважно чулася російська, а не українська мова. Ну і я прожив лише на два роки, ні, насправді, не було навіть двох років, я провів в Україні близько року і шести місяців. Тож по дорозі до Львова, ми з тобою спілкувалися у WhatsApp. Ти надавала всю інформацію, просила надсилати місцезнаходження в реальному часі, щоб бачити, коли я приїду. Я розповів про це своїй родині, про цю допомогу, і всі були вражені твоєю силою. Бо через те, що відбувається, твоя сім'я в небезпеці, а ти при цьому хочеш допомагати людям. Це все було дуже важливо для нас, бразильців. І я розповів цю історію, свою історію, про те, як ти допомагала мені. А потім, як тільки я приїхав до Львова, ти вже була там і чекала на мене. Щоб змінити потяг нам довелося перейти через колію. Там не було спеціального переходу. Потім нас навіть зупинив охоронець, і не дозволив мені зайти, тому що поїзд вже був переповнений, вагон був переповнений, памʼятаєш? А потім ти, я часто кажу, коли розповідаю людям про цей момент,що в ту мить ти зробила неймовірне, щоб я міг потрапити в потяг: “Він ж бразилець, йому треба додому, він повинен покинути країну сьогодні”. Я знаю, що це записується, але я хотів би ще раз подякувати тобі за все.

Інт.: Будь ласка, це лише те маленьке, що я могла зробити. Але повернемося до маршруту евакуації. Ти казав, що весь тиждень жив у Дніпрі. Перший тиждень ти ще був у місті. Де саме ти перебував? У своїй квартирі чи десь в іншому місці? Що ти їв? Адже ти сказав, що не вистачало продуктів. Як тобі жилося перший тиждень у Дніпрі?

Тож у звичайному житті, я інколи готував, інколи замовляв піцу, інколи замовляв іншу доставку. Іноді я готував традиційну бразильську їжу. Я їв м'ясо, курку. Це був мій раціон звичайний: вода, сік, чай, шоколад. Не було нічого особливого. Фрукти, овочі. І коли я побачив, що все дуже швидко закінчується. Потім настав відчай. І бажання виїхати з країни. Тому що я не знав як буде далі. Бо, наприклад,якщо перший день такий, то уявіть собі 15-й, 18-й, 20-й день. Як це буде? Якою буде поведінка людей? Вони будуть битися за їжу? Вони почнуть ставитися вороже, бо я іноземець, чи ні?Це було моєю проблемою.

Інт.: Але перший тиждень ти жив у своїй квартирі, так? Ти спав у своєму ліжку? Не ходив в укриття? Тобі не було страшно?

Отже, я загалом дуже спокійний. Я собі сказав тоді: "Ну, добре, якщо ситуація буде погіршуватися, то моя сім'я в Бразилії буде ще більше хвилюватися, тому я повинен залишатися спокійним і показати їм, що я спокійний, щоб вони могли керувати ситуацією. Тому що це вже було складно для мене. Перебуваючи у Бразилії, уявіть, як їм отримувати новини, що певне місто розбомбили. Я пам'ятаю ранок, коли вони надіслали мені відео з Харкова: будівлю на площі, яку розбомбили. Я не знаю, чи пам'ятаєш ти це зображення, яке стала вірусною по всьому світу. Там будівля вибухає. Здається, ратуша, щось таке. І це все всього за 200 кілометрів від Дніпра. Батьки були у відчаї і дуже хвилювалися. Але весь цей час я залишався в Дніпрі, в своїй кімнаті, в своїй квартирі. Зберігав спокій. Сирена працювала, але я був дуже спокійний. І роздумував над найкращим способом як покинути країну: о котрій годині? куди? як? поїздом? автобусом? таксі? А потім я приймав рішення, я б сказав, маленькими кроками. Це не було так, що я у відчаї: зараз візьму валізу і побіжу на вокзал. Ні, все було дуже добре сплановано. Я весь час залишався спокійним.

Інт.: Дуже цікаво. Звучить так, ніби ти дуже досвідчений у тому, як поводитися в таких ситуаціях.

Я думаю, що це через навчання. Думаю, що медицина вчить нас цьому. Спочатку ви все аналізуєте, досліджуєте, і тільки потім приймаєте рішення, причому терапевтичне. Терапія приходить в останню чергу, рішення проблеми приходить в останню чергу. Спочатку ви все аналізуєте. Загалом єдиний досвід, який я мав, - це те, що я жив у Росії протягом чотирьох років. Там проводили екстренну евакуацію. В моєму університеті це було один чи два рази. Але це був досвід, який я мав, просто живучи за кордоном. Але зрештою, ви отримуєте досвід, коли живете за кордоном, чи не так? Наприклад, я сьогодні їду в таку-то країну. Завтра я їду до іншої. Тож ти отримуєш завжди нові знання про те, як поводитися в незвичному місці, яке не є місцем вашого народження. Тож, так, я залишався спокійним, я намагався залишатися спокійним, хоча б для того, щоб заспокоїти свою сім'ю тут, у Бразилії.

Інт.: І згадуючи все, що сталося на тому першому тижні, коли ти перебував в Україні, твій від'їзд, ти можеш згадати момент, який був найбільш драматичним, найскладнішим для тебе? Тобто ситуацію, яка була дуже, дуже дивною? Щось, що ви пам'ятаєте зараз.

Памʼятаю одну сцену. Вона ніби з фільму. Ми були в потязі. І коли він почав рухатися, відʼїжджати зі станції, то на очах людей, пасажирів, застигли сльози. Ніхто не говорив. Ніхто не схлипував, не плакав відкрито. Але якщо подивитися в очі, то можна було побачити той сум. Люди були щасливі, цього не повинно було статися. А тепер їхнє життя руйнується. Отже, що мене найбільше вразило, просто щоб підкреслити ще раз, це було наче сцена з фільму, якщо ми згадаємо ці сумні фільми. А потім, як грім серед ясного неба, на задньому плані грає музика, і людина сумує, а потім сльози… Коротше кажучи, це сцена з фільму. Для мене це була як сцена з фільму, і вона мене дуже вразила.

Інт.: Зрозуміла, дякую. Отже, ти повернувся до Бразилії. І зараз тут, в Бразилії, як ти гадаєш - війна вплинула на твоє життя? Той перший тиждень, який ти провів в Україні, він вплинув на тебе? Щось змінилося? Чи відчуваєш ти оці зміни, які сталися майже 2 роки назад, бо вже минуло 2 роки від початку війни. А також чи ти стежиш за подіями, що відбуваються в Україні зараз. Можливо дивишся новини, слідкуєш за подіями?

Сьогодні я слідкую за подіями набагато менше, тому що є тут справи. Але якк тільки я приїхав, то я 100 відсотків свого часу приділяв новинам з України. Я відслідковував кожне бомбардування. Я особливо слідкував за бомбардуванням в Дніпрі. Це було актуально, адже я ще розбирався і впорядковував документи з університету. Бо університет зміг мені відправити всі документи лише зараз, ось у вересні. Тобто рік і два місяці після закінчення. І тільки тоді я влаштувався на роботу. Ось, власне, і все. Я тут сьогодні, в Бразилії. І я думаю, що війна вплинула на мене позитивно. Люди часто кажуть, що важкі часи роблять людей сильними. І я дуже з цим погоджуюся. Сьогодні я той, хто так чи інакше… Цей вплив дуже багато в чому стосується захисту прав, тому що я проти насильства. Я проти... Тобто деякі речі, на які раніше я міг не звернути увагу, але сьогодні різкий. Я хотів би підкреслити, що Путін помиляється, що він зробив помилку. У мене є друзі, з якими я дружу, і багато хто захищає Росію. Але сьогодні у мене зовсім інше мислення, інша особистість, ніж це було у довоєнний період. Сьогодні я думаю, що війна змусила мене подивитися на світ по-іншому. Тому що коли ми були дітьми і вчили про Голокост, Другу світову війну, це було по-іншому. І зараз відбувається щось, що ми бачили в книжках. Просто, коли ти це відчуваєш, ти це помічаєш. Таким чином ваша свідомість змінюється. Неможливо не змінитися, я б сказав. Але я задоволений тим, хто я є сьогодні, тим, що я відстоюю. Я дуже сподіваюся, що ця війна колись закінчиться, що Україна вступить в НАТО, щоби Україну захищало НАТО, що Україна приєднається до європейського блоку. Це моя мрія. Я буду дуже тішитися, коли Україна приєднається до європейського блоку. І це лише питання часу, ми знаємо, що вона вже стала кандидатом. Я не маю нічого, окрім вдячності за все, що я пережив в Україні. Якби не ця війна, то мої батьки збиралися їхати в Україну на мій випускний. Якщо на моє життя так сильно вплинули цей напад Росії на Україну і так багато змінилося, то я тільки уявляю собі, як це вплинуло на життя людини, яка живе в Україні. Сьогодні я людина, яка намагається більше допомагати. Я намагаюся більше думати про ближнього. І як лікар, я думаю, що зможу багато чого з цього перенести в свій професійний досвід. Можу дати багато своїм пацієнтам: ці травми, які я маю і які я перетворив в стійкість.

Інт.: Отже, ти згадував, що навчався в Росії деякий час. І розмовляєш трошки російською. То я припускаю, що у тебе є друзі, з якими ти товаришував в Росії, то чи можеш ти прокоментувати, будь ласка, чи змінилися стосунки з ними, коли почалася війна у 2022 році. Чи змінилося твоє ставлення до Росії, до російської мови якимось чином чи ні? Тобто ти продовжуєш спілкуватися з усіма друзями з Росії чи ні?

Ніхто з моїх друзів, ніхто з них, ніколи не казав: “ти не правий, а Росія права”. Ні. Мої друзі, бразильці, вони всі співчутливо сказали: "Боже, чому це відбувається?” Ми живемо в 21 столітті. Люди не можуть починати війну. Не можна вторгатися, не поважати територію іншої країни. Ось це були думки моїх друзів, навіть тих, хто знаходиться всередині Росії. У моєму випадку я вже мав образу на Росію за те, що поїхав туди вчитися, а не був добре прийнятий. Для людей там я був наче товстий гаманець з грішми. До того ж, я не погоджувався з їхнім методом викладання. Я думаю, що коли ти нещасливий у якомусь місці, то все, що тобі потрібно зробити, це поїхати звідти, чи не так? Я не хотів кидати навчання, хотів шукати краще місце для життя. І коли я приїхав в Україну, я був дуже щасливий, тому що викладачі були дуже добрими до нас. У мене була викладачка з педіатрії і інфекційних захворювань, яка надавала завжди допомогу. Загалом викладачі старалися нас підтримати, зовсім не так, як це було в Росії. Росія відчувала, що ви були ніби чековою книжкою. Там з тобою поводилися дуже негуманно, і тому я вирішив поїхати. Інші люди, студенти, не мали такої можливості, тому що переїзд дуже дорогий. Тому деякі з друзів там і залишилися і закінчили навчання. Коли почалася війна, у мене вже була образа на Росію, і ця злість множилася. Я б не повернувся до Росії зараз. Я не відчуваю потреби. Я буду сумувати за Україною. Хотів би провести там кілька днів. Я би хотів звозити в Україні свою сім'ю, тому сподіваюся, що що війна закінчиться якомога швидше. Але що стосується Росії, я думаю, що було трохи гіркоти в моєму серці. Тому що я, який пережив це все, і людина, яка в той момент перебувала в Росії, і не брала участі у всьому, не розуміє хронології фактів, вона не розумітиме того, через що я пройшов. Наприклад, той момент, коли я бачив людину, яка плаче у вагоні плаче; твою допомогу у тому натовпі людей; приїзд до Польщі та перебування там серед солдатів; , репатріацію літаком бразильського уряду в Варшаві. Ось ці люди, які навчалися в Росії, вони не мають такого досвіду. Тож ви не можете очікувати від них такої реакцію, як у вас. Однак я дуже чітко пояснюю їм усе, через що я пройшов. І вони визнають, що це були непотрібні страждання. Але вони не згодні з війною.

Інт.: Зрозуміло. І останнє питання, на завершення. Отже, ти згадував, що одного разу ти би хотів повернутися в Україну, з батьками, щоб показати їм все, але коли війна закінчиться. Але, оскільки ти лікар, ти ніколи не думав про те, щоб поїхати в Україну зараз, в період війни, щоб працювати як лікар-доброволець? Ви думали про це?

Насправді, для нас, іноземців, це складно. Якщо іноземець хоче працювати в Україні лікарем, то потрібно здати КРОК-3. Це як акредитація. Ти маєш здати КРОК-1 в кінці третього року і КРОК-2 в кінці шостого року. І після цього потрібно готуватися до наступного іспиту. Іноземець не може просто закінчити навчання в Україні і почати працювати, як це відбувається тут, у Бразилії. У Бразилії, ви отримуєте документ в останній день навчання в університеті і вже можете починати працювати. В Україні не так. Все набагато складніше. І я також вважаю, що мої батьки були б у відчаї, якби я зробив це. Тож я про це не думаю. Але був період, коли я хотів працювати в організації Медики без кордонів, у Червоному

Хресті, але я думаю, що через шок, який я пережив, коли повернувся до Бразилії, я не думаю, що мені вистачить сміливості працював там. А ще мені довелося залишитися тут, у Бразилії, щоб довчитися. А, я не згадав цю частину. Коли я виїхав з України, то я ще не закінчив навчання. Тож мені довелося закінчити його звідси, з Бразилії, через Інтернет. Разом з багатьма іншими колегами, які виїхали з країни. Тож мені доводилося прокидатися о другій-першій годині ночі на уроки. Деякі вчителі знаходилися в Європі (Німеччина, Англія). Деякі викладачі виїхали з країни через дітей. Інші - ні. Вони залишалися в Україні, і тому навчання було хаотичним, дуже хаотичним. Однак викладачі весь час намагалися допомагати нам, щоб ми могли закінчити курс у безпечних умовах. Нам не рекомендували повертатися до України. Не рекомендували, ні викладачі, ні бразильські установи. Якщо тільки у когось з нас вже не було роботи. Я побачив, що в Україні вже були лікарі-іноземці, які вже склали іспит КРОК-3 і отримали акредитацію, щоб мати можливість працювати в Україні. І вони вже мали роботу. Але в моєму випадку довелося б спершу пройти тест.

А для цього треба було повернутися. Але коли я закінчив університет, то у мене було інше мислення. Це було через півроку. Отже, ні. На той момент відповідь була б "ні".

Інт.: Зрозуміла. Отже, Леонардо, дуже дякую за розмову. Дякую за те, що ти погодився згадати ті події. Я розумію, що це нелегко. Бо це нелегко для мене теж розповідати про ті моменти початку війни. Думаю, тобі теж було нелегко, незважаючи на те, що ти дуже спокійний.

Так, я говорю дуже спокійно. Я дуже спокійний. Але дуже тобі дякую за те, що зв'язалася зі мною. І перепрошую за перенесення рощмови, бо в мене тут заняття з понеділка по п'ятницю з восьмої ранку. Іноді я виходжу з дому о сьомій. Заняття закінчуються о 18:00, іноді о 20:00. І лише після цього я повертаюся. Але дякую, за можливість говорити, за твою допомогу у Львові. Передавай вітання своїй родині.

Інт.: Дуже дякую. Дуже тобі дякую. Було дуже приємно з тобою поспілкуватися. Будемо на звʼязку. Можливо одного дня ти повернешся в Україну. Буду рада знову зустрітися з тобою та твоєю родиною.

Сподіваюся, це скоро стане можливим у спокійній країні.

Інт.: Дуже дякую і гарного дня. До побачення.