Марта Балтро
4 березня 1933 р. м. Львів
Дочка засудженого під час "Процесу 59" священика Романа Береста, репресована, філологиня
Біограма
Народилася у 1933 р. у Львові в інтелігентній сім'ї греко-католицького священика Романа-Мар'яна Береста (1898 р.н.) та співачки Ірини-Гелени Мриглоцької (1900 р. н.). В сім'ї було троє дітей, старший син Юрко і дві доньки- Леся (1926 р. н.) та Марта.
Після висвячення Романа Береста призначили на парафію села Борусів під Бібркою на Львівщині, згодом у с. Бишків на Тернопільщині. Тут парох активно займався релігійним та громадським життя села. В часи Голодомору, отець створив у селі комітет допомоги голодуючим українцям. Також на Тернопільщині священик почав співпрацювати з ОУН.
У червні 1934 р. о. Роман-Мар’ян Берест стає парохом села Полоничі (нині Золочівського району Львівської області). Дяком був Пилип Гнида, який 1948 р. згинув на засланні у віддалених районах СРСР.
12 вересня 1940 р. Роман Берест заарештований. В домі священика відбувся обшук, під час якого до його речей було підкинуто зброю. Засуджений у Львові 18 січня 1941 р. під час "процесу 59-ти" за ст. 54-2 КК УРСР (збройне повстання чи вторгнення з контрреволюційною метою на радянську територію озброєних банд) та ст. 54-11 КК УРСР (підготовка до контрреволюційних злочинів) до смертної кари. Під час етапування для виконання вироку Роман Берест викинув на вулицю клаптик паперу, де було написано: «Нас п'ятдесят, їдемо на смерть, священик Берест». Вирок виконаний, ймовірно, 14 квітня 1941 року. За деякими свідченнями розстріляних поховали у Львові в районі Левандівки.
Через місяць після страти сім'ю священика: дружину Ірину і двох неповнолітніх доньок Лесю і Марту депортували до віддалених районів СРСР. Синові вдалося втекти закордон.
Етапували сім'ю в товарних вагонах. В дорозі Марта захворіла. Привезли в с. Каргасок Новосибірської області, РРФСР, далі поселили на спецпоселенні в селі Усть-Чижапка. Мати працювала на лісоповалі. Згодом Ірина Берест була заарештована УНКВС у Томській області за антирадянську пропаганду (ст. 58-10 КК РРФСР). Засуджена Сибірський ВТТ, м. Маріїнськ, Кемеровська області. Неповнолітні доньки залишилися самі, щоб вижити діти почали жебракувати. Потім їх забрали в дитячий будинок, зиму діти перебули разом. Далі 16-річна Леся пішла працювати, а Марта залишилася.
Звільнили сім'ю у 1944 р. Тимчасово оселилися в Воронезькій області, РРФСР. Потім переїхали до Львова. Під час повернення додому, неподалік Львова на Ірину Берест напав представник КДБ і спробував зґвалтувати. Марта почала кричати і на лемент збіглися люди, таким чином жінка врятувалася.
Так як майно і нерухомість Берестів були конфісковані, сім'я мешкала в родичів. У Львові Марта здобула філологічну освіту, тут мешкала на час запису інтерв'ю.
Інтерв'ю оцифровано в рамках проєкту "Жіночі голоси Другої світової війни" за підтримки Європейського Союзу за програмою "House of Europe".
Спогади
| Оповідач: | Марта Балтро |
| Місце запису: | м. Львів |
| Дата інтерв'ю: | 20 вересня 2014 р. |
| Інтерв'юер: | Марія Сало, Роксолана Попелюк |
| Транскрипція: | Роксолана Попелюк |
| Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
Тато казав: "Я хочу бути з народом. Я хочу бути серед народу. Я хочу піклуватися про нього, про його духовність, про його релігійність. І він не хотів, він доїжджав, а ми з мамою і сестра, і брат, і Мариня з нами з Бишок перейшла туди. І ми у Львові були, тато приїжджав десь так у вівторок, десь понеділок. Може після неділі, бо в неділю відправа, так у Львові кілька днів і потім назад їхав. І дуже часто мене брав з собою. Я пригадую один випадок, в тата в Полоничах пів села було поляки, був костел і був ксьондз. Тато був такий що він ніколи нікого не дер, гроші не вимагав, не був... Розумієте такий, ну він був скромний. Поляки говорили - "Як он ходє, ксєндзулєк". Мамина родина з Польщі, була родина, "Як он ходить". Ну тато так чисто, не щоб так елегантсько, по-панськи. То не дивно тому що він з такої родини... І той польський ксьондз не любив тата, "Ти мнє душу ртбєраш" казав. Бо там було багато змішаних родин, сімей змішаних і хрестити дитину несли до церкви, хотіли щоб це була українка а фактично напів. "Ти мені душу отбєраж".
Потім до церкви більше людей ходили. І та Мариня згадувала, як тато... На Парастас значить носили хліб, булки і тато, ну нам не треба було того. І тато казав: "Мариню, візьми Гагуську і заберіть ті всі хліби, які булки не те все що люди давали і занесіть бідним людям. Заберіть то, попакуйте і рознесіть бідним людям". Ну ж не можна того давати худобі їсти, свиням щоби то їли . І Мариня то все згадувала: "Їгомош був такий дуже душевний, дуже добрий". Ну і так його люди любили, а ксьондз його ненавидів. Тому що перебігали з костелу, поляки українізувалися. Ну і крім того боровся, там був шинок...
Інт.: То євреї напевно мали шинок.
Так євреї. І ксьондз польський, поляки разом, ну польська влада з євреями була дуже в добрих відносинах, бо вони разом дусили українців, розумієте, то таке було. І тато боровся проти того пияцтва, боровся проти пияцтва. Бідні люди пропивали свої поле і жиди забирали то все, розумієте. І воно біда-бідота потім, ненза. І тато не мав, на то дивитися не міг. Мама все казала: "А чого ти вмішуєшся? Та хай собі роблять що хочуть". - "Ні і так не можна". Ну тато так значить. І його одного разу взяв мене до села Полоничі. Ну я не пригадую скільки я мала років, але вже трошки більше, вже може 6-7 років. Ну може ще пере 39-м роком... І щось я там бавилася, щось там. А вони щось собі розмовляли біля костелу чи біля церкви, ну значить будинок був такий. І я бачу, раптом я чую щось там підвищеним тонами говорять. І ксьондз тата тако "мах", десь чи в лице тата вдарив. А я підскочила до тата: "Тато, чому татко?". А ксьондз вдарив і втік, розумієте... А я кажу: "Чому тато його не вдарив? Я би його копнула". Я така була розбишака в садочку, я так з хлопцями "гм-гм", то мені в Сибіру допомогло. А тато каже: "Його Бозя покарає".
-"Ти кабанє, - польський ксьондз казав,- кабанє пшечекай, прийде москаль оні ти покаже, я ся постарам, юж я ся постарам". Польську розумієте?
Інт.: Так, так.
То ще було перед москалями. Я кажу: "Які москалі прийдуть, татку? А що то, які москалі?". А тато: "Та ти ще мала, тобі ще того не треба знати".
А потім я пригадую, вже як совєти прийшли, тато ходив такий засмучений, такий завжди засмучений, зажурений і приїздив до Львова і сидів так... На канапі не сидів і так. Я : "Татку чому, чому татку плачеш? У тата щось болить? Чому тато плаче?". -"Та ні кицюню, в мене нічого не болить, але душа в мене болить". Отак відчував що його заарештують і зараз забрали його в 39-му, відразу в 40-му році.
Інт.: А то у Львові забрали?
Так у Львові з трамваю, вже додому їхав з Полонич. І тоді зробили обшук в тата батьків на Руській вулиці, де дідусь з бабцею мешкали одні.Тато був в управі, був начальником, директором поштового відділення де тепер є каса, у всякому разі біля університету. Був директором, знав всіх письменників, то нам пізніше допомогло. І забрали.
А Олеся пішла до бабці, а там обшук. Випадково пішла, а там обшук. Підкинули татову зброю, там кльозет був... Знаєте дев'ятий номер Руська вулиця, тут церква, а тут така брама. І значить підкинули татові, там спільні такі кльозети були, бо старий будинок. Ну і обшук, міліція і Леся подивилася на то все, прийшла і плакала. Каже: "Нема татка нашого, забрали татка. Я вже не маю татка".
Але то зброї тато не мав, то вони підкинули. Так само як Галанові. А тепер що вони роблять. То було як орда, то є орда, московська орда.
Інт.: І що потім стало, його відпустили?
Ну і тата заарештували. Заарештували тата, мама десь щось кілька разів Мариня носила передачі, а потім перестали носити передачі, перестали приймати передачу. Значить вже в 41-му році, я маю написано коли розстріляли, "процес 59".
