Ганна Іваницька
31 березня 1925 р. с. Дмитровичі Мостиського повіту Львівського воєводства
7 жовтня 2022 р. м. Львів
Зв'язкова ОУН, політув'язнена, громадська діячка
Біограма
Народилася 31 березня 1925 р. с. Дмитровичі Мостиського повіту Львівського воєводства (нині Яворівського району Львівської області) в родині Степана Бардина. Батько брав участь у Першій світовій війні, належав до Легіону УСС, потрапив в російський полон, повернувся додому. В сім'ї було 5 дітей - 4 сестри (Марія 1921 р. н., Стефанія 1928 р. н., Антонія та Ганна) і брат Антін.
Ганна Бардин закінчила початкову школа в селі, далі середню освіту здобула в школі в Судовій Вишні. Брала участь у діяльності читальні "Просвіта". У 1941–1944 роках навчалася в Державній учительській семінарії при монастирі сестер-василіянок в Яворові, після закінчення якої працювала в Українському допомоговому комітеті в Судовій Вишні, вчителювала в початковій школі с. Сусолів на Самбірщині.
Року 1942 вступила до Юнацтва ОУН під псевдо "Мотря", розповсюджувала підпільну літературу серед Судово-Вишнянської жіночої сітки. Згодом виконувала обов'язки зв'язкової ОУН, отримувала розвідувальні завдання місцевого підпілля, забезпечувала зв’язок із провідниками в м. Львів. До українського націоналістичного підпілля належала і сестра Марія.
1945 року вступила на фізико-математичний факультет Львівського педагогічного інституту, проте вже 5 жовтня була заарештована. Протягом кількох тижнів утримувалася в слідчій тюрмі НКВД в м. Рудки, потім була направлена на медичну експертизу до Львівської обласної психлікарні, звідти – до слідчого ізолятора у м. Львів ("тюрму на Лонцького"). Під час слідства Ганна сильно застудилася, що коштувало їй можливості стати матір’ю. Кілька років її утримували у Львівській психлікарні, де жінка загалом пройшла 33 сеанси «лікування» електрошоком. Від 1948 р. її перевели в психлікарню МВД (м. Казань, РРФСР). Після смерті Сталіна потрапила під амністію, у 1954 повернулася до Львова. Тут закінчила Львівський політехнічний інститут (хіміко-технологічний факультет).
Практично всі члени її родини зазнали репресій радянської влади (сестра Марія була засуджена та утримувалася у виправно-трудових таборах ГУЛАГу, інших було вивезено на спецпоселення до віддалених райрнів СРСР).
Працювала на ВО "Кінескоп". Після проголошення Незалежності приєдналася до відновленого товариства "Просвіта", належала до Товариства української мови, вела громадську та наукову діяльність, захоплювалася вишиванням та рукоділлям.
[Інтерв'ю оцифровано в рамках проєкту "Жіночі голоси Другої світової війни" за підтримки Європейського Союзу за програмою "House of Europe"].
Спогади
| Оповідач: | Ганна Іваницька |
| Місце запису: | м. Львів |
| Інтерв'юер: | Інна Березніцька |
| Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
Січовий стрілець, розказував завжди про про, як він був перше в російській армії, а потім прийшов в Січові стрільці. І мама все казала, що от Маруся, сестра моя, народилася, як тато прийшов з українського фронту. То був її вираз і я запам'ятала його на ціле життя, з українського фронту. Тоді я може не розуміла, але потом я зрозуміла, що Січові стрільці. Тато, завжди збиралися в нас господарі села. Тато був такий якби мудра людина. Він мав закінчену гімназію, знав дуже добре німецьку мову, математику. Все мені помагав в тому, хоч я дуже добре вчилась. І коли я закінчила початкову школу в селі, я сказала: "Татко, мені вже нема що тут вчитися, посилайте мене до Судової Вишні".
Ну і я там дрипкала кожний день, починаючи з четвертого до восьмого класу. А з восьмого потім вже я поступила в учительський семінар в Яворові. Одним словом, батько був дуже добра, дуже розумна, дуже гарна людина. Він не назвав нас все дитино, а "кицюню". Лихе слово не було в нас в родині, а так тато нас називали всіх, що каже: "Ото Барданова кіцюня пішла". Та дитино, кіцуню. Іду я до школи, тато поцілую головку, дасть мені там тих 15 грошей чи скільки на булочку. Я собі потім купувала з такою мішаниною, то таке далеко йти 5 км. туда-назад. І я купувала цю булочку собі, тата цілувала так в руку, а він мене в головку. І так собі йшла три села тих 5 км. до школи в Судову Вишню. Бачите, ходила, чи болото, чи сніг, чи хіба часом я вже так страшне було півкілометра такої дороги, такої не битої дороги, а такої в'язкої. Тогди я на коня сідала, він мене провіз там я його пускала і я гостинцем йшла собі до школи.
От татові оповідання. Господарі зустрічалися в нас, там обговорювали всякі господарські питання. Ну і згадували, кожний щось згадував зі своєго життя і то розказував. Як він був, в тому в Умані, він був у пліну російському, по Умані в тому в російському плену, бо він був австрійський вояк, потім був Січовий стрілець...