Ганна Іваницька
31 березня 1925 р. с. Дмитровичі Мостиського повіту Львівського воєводства
7 жовтня 2022 р. м. Львів
Зв'язкова ОУН, політув'язнена, громадська діячка
Біограма
Народилася 31 березня 1925 року в селі Дмитровичі Мостиського повіту Львівського воєводства (нині Яворівського району Львівської області) в родині Степана Бардина. Батько брав участь у Першій світовій війні, належав до Легіону УСС, потрапив в російський полон, повернувся додому. В сім'ї було п'ятеро дітей: 4 сестри (Марія 1921 р. н., Стефанія 1928 р. н., Антонія та Ганна) і брат Антін.
Ганна Бардин закінчила початкову школу в селі, далі середню освіту здобула в школі в Судовій Вишні. Брала участь у діяльності читальні "Просвіта". У 1941–1944 роках навчалася в Державній учительській семінарії при монастирі сестер-василіянок в Яворові. Згодом працювала в Українському допомоговому комітеті в Судовій Вишні, вчителювала в початковій школі села Сусолів на Самбірщині.
Року 1942 вступила до Юнацтва ОУН під псевдо "Мотря", розповсюджувала підпільну літературу серед Судово-Вишнянської жіночої сітки. Виконувала обов'язки зв'язкової ОУН, отримувала розвідувальні завдання від місцевого підпілля, забезпечувала зв’язок із провідниками у Львові. До українського національного підпілля належала і сестра Марія.
1945 року Ганна вступила на фізико-математичний факультет Львівського педагогічного інституту, проте вже 5 жовтня її заарештували органи НКВС. Протягом кількох тижнів утримували в слідчій тюрмі НКВС в місті Рудки, потім була направлена на медичну експертизу до Львівської обласної психлікарні, звідти – до слідчого ізолятора у Львові ("Тюрма на Лонцького").
Під час слідства Ганна сильно застудилася, що коштувало їй можливості стати матір’ю. Кілька років її утримували у Львівській психлікарні, де жінка загалом пройшла 33 сеанси «лікування» електрошоком. Від 1948 року її перевели в психлікарню МВС (м. Казань, РРФСР). Після смерті Сталіна потрапила під амністію, у 1954 повернулася до Львова. Тут закінчила Львівський політехнічний інститут (хіміко-технологічний факультет).
Практично всі члени її родини зазнали репресій радянської влади (сестра Марія була засуджена та утримувалася у виправно-трудових таборах ГУЛАГу, інших було вивезено на спецпоселення до віддалених районів СРСР).
Працювала на ВО "Кінескоп". Після проголошення Незалежності приєдналася до відновленого товариства "Просвіта", належала до Товариства української мови, вела громадську та наукову діяльність, захоплювалася вишиванням та рукоділлям.
[Інтерв'ю оцифровано в рамках проєкту "Жіночі голоси Другої світової війни" за підтримки Європейського Союзу за програмою "House of Europe"].
Спогади
| Оповідач: | Ганна Іваницька |
| Місце запису: | м. Львів |
| Інтерв'юер: | Інна Березніцька |
| Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
Січовий стрілець, розказував завжди про про, як він був перше в російській армії, а потім прийшов в Січові стрільці. І мама все казала, що от Маруся, сестра моя, народилася, як тато прийшов з українського фронту. То був її вираз і я запам'ятала його на ціле життя, з українського фронту. Тоді я може не розуміла, але потом я зрозуміла, що Січові стрільці. Тато, завжди збиралися в нас господарі села. Тато був такий якби мудра людина. Він мав закінчену гімназію, знав дуже добре німецьку мову, математику. Все мені помагав в тому, хоч я дуже добре вчилась. І коли я закінчила початкову школу в селі, я сказала: "Татко, мені вже нема що тут вчитися, посилайте мене до Судової Вишні".
Ну і я там дрипкала кожний день, починаючи з четвертого до восьмого класу. А з восьмого потім вже я поступила в учительський семінар в Яворові. Одним словом, батько був дуже добра, дуже розумна, дуже гарна людина. Він не назвав нас все дитино, а "кицюню". Лихе слово не було в нас в родині, а так тато нас називали всіх, що каже: "Ото Барданова кіцюня пішла". Та дитино, кіцуню. Іду я до школи, тато поцілую головку, дасть мені там тих 15 грошей чи скільки на булочку. Я собі потім купувала з такою мішаниною, то таке далеко йти 5 км. туда-назад. І я купувала цю булочку собі, тата цілувала так в руку, а він мене в головку. І так собі йшла три села тих 5 км. до школи в Судову Вишню. Бачите, ходила, чи болото, чи сніг, чи хіба часом я вже так страшне було півкілометра такої дороги, такої не битої дороги, а такої в'язкої. Тогди я на коня сідала, він мене провіз там я його пускала і я гостинцем йшла собі до школи.
От татові оповідання. Господарі зустрічалися в нас, там обговорювали всякі господарські питання. Ну і згадували, кожний щось згадував зі своєго життя і то розказував. Як він був, в тому в Умані, він був у пліну російському, по Умані в тому в російському плену, бо він був австрійський вояк, потім був Січовий стрілець... Ну, а москалі ще Січових стрільців знищували. Але тато потім повернувся додому, вів ту господарку, зібрав, збиралися в нас господарі. І я це дуже любила їх слухати. Я так собі десь там сяду на стільчик тихенько і дуже любила слухати їх оповідання. І то все відклалося в моїй голівці. Я потім то все згадувала. Батькова наука йшла не мимо мене, вона ж десь там відкладалася в моїй голівці.
Мама, мамця мене навчила і пісню, і працю, і батьківщину любити. Мама завжди, коли втомилася, так ввечері, я прийшла зі школи, ще я при при лямпі робила уроки, лекції домашні. І мама каже: "Дитино, почитай мені Шевченка". І от я з через маму я прийшла до Шевченка. І Шевченко потім став моєю провідною такою постаттю, яка вказувала мені дорогу в житті. Я дуже люблю Шевченка, так багато знаю його на пам'ять. І коли я була в Казані, в тій москальській тюрмі, перше, що я попросила, щоб мені переслали не хліба, не цукру, коли голодні, а Шевченка Кобзар, мамі пришліть мені той Кобзар, що лежить у нас на столі. Мамця прислала.
Я читала дівчатам Шевченка і вивчила його так багато на пам'ять, ну, не знаю, дуже багато. І для мене він був тою провідною зіркою, яка вела мене в житті. Шевченко, Франко, Леся Українка, але в основному Шевченко. Він так просто і разом з тим так дохідливо, так гарно, так любовно писав ті свої твори, що вони були зрозумілі найменшому і тому, що мав освіту, і той, що був без освіти і разом з ним всім дуже добре розуміли, чому той Шевченко став нашим таким пророком, таким пророком, пророчив незалежність.
Любіть Україну, любіть її во время люте, в останню тяжкую минуту, за нею Господа... Він до всіх звертався, він хотів щоб всі так любили Україну, як він і його слова марно не пройшли. Його поезія знаходила свої відгуки від найменших до найстарших сердець українського народу.