
Іван Гречко
19 січня 1929 р. с. Рафайлів Станіславівського воєводства
15 червня 2022 р. м. Львів
Колекціонер, мистецтвознавець, учасник руху за легалізацію УГКЦ
Біограма
Народився 19 січня 1929 року у селі Рафайлів (тепер Бистриця) Надвірнянського Станіславівського воєводства (тепер Івано-Франківської області). Згодом родина переїхала до Надвірної. Початкову освіту здобув у польській школі у Надвірній.
У юності допомагав українському підпіллю. Після приходу радянської влади сім’ю Івана репресували. Мама і сестра були ув'язнені і вивезені на 15 років у сибірські концтабори, старший брат та батько загинули у лавах Української повстанської армії. Самому Івану вдалось врятуватись від депортації втечею. Опісля він переїхав до Стрия, а згодом - до Львова. Декілька місяців викладав у технікумі в Коломиї. Згодом повернувся до Львова. 1946 року вступив до Львівського Політехнічного інституту, але через підозру в антирадянській діяльності 1947 року його заарештували і відрахували з інституту. 1948 року вступив до Лісотехнічного інституту, потім працював на підприємстві «Теплоелектропроект».
Захопився колекціонуванням та почав нагромаджувати артефакти рідної Гуцульщини. Зміг зібрати колекцію, яка налічувала понад 100 екземплярів давніх ікон на склі, а також збірку інших пам'яток народної культури. Налагодив зв’язки з представниками галицької інтелігенції, зокрема з родинами Романа і Маргіт Сельських, Колесс, літературознавцем Степаном Щуратом, художниками Карлом Звіринським, Софією Караффою-Корбут, мовознавцем Юліаном Редьком.
У 1980-х роках приєднався до руху за легалізацію УГКЦ, був одним із засновників і активним членом редколегії самвидавного альманаху «Євшан-зілля», належав до Народного Руху України. За часів незалежності був у комісії свободи сумління.
Помер 15 червня 2022 року, похований на Личаківському кладовищі. Свою унікальну колекцію творів народного і класичного мистецтва, стародруків та інших мистецьких коштовностей передав Українському Католицькому Університетові.
Спогади
Оповідач: | Іван Гречко |
Місце запису: | м. Львів |
Дата інтерв'ю: | 23 лютого 2018 р. |
Інтерв'юер: | Інна Березніцька, Юрій Пуківський |
Транскрипція: | Роман Кушпета |
Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
Інтерв’юер: А хто з євреїв якусь крамницю мав? Може прізвище пам’ятаєте?
- Ну, було... Перль прізвище, Вітелес, Ганас, та я пам’ятаю багато їх було, ходили в них купувати. А потому, як вже наші кооперативи були, то ходили, видно, в наші кооперативи. Вони, знаєте, жиди - все аби заманити собі купців дітей, бо то діти все бігали до склєпу. Мама, біжи там, купи чвертку нафти, бо нема чим світити. Плящину береш і йдеш туда. Йдеш до наших, то наллє тобі тої нафти та й всьо. А жид тобі дасть тієї нафти та й дасть такий маленький цукєрок або штульверок. То сі називались «штурвельки». То були такі квадратові цукєрки, як потому був «кіс кіс», здається, був уже при совітах. Ви, певно, їх також їли. Ну, то то цукєрок дістати, то, знаєте, яке велике щєстя було? Бо мами, най з Богом спочивают, мами наші святі ніколи не мали грошей на то, аби купити якогось цукєрко. Шо з цукєрок? То пусте! Булочку-кайзерку за чотири гроші. Така посипана маком була кайзерка. То дуже добра була. Так тоді мені здавалось. Тепер то звичайна біла булка, а тоді то було таке велике щєстя, що ну.