Лариса (прізвище приховано)

24 лютого ми проснулися від вибухів, які були від нас... Напевно, почати з того, що я з Херсонської області, вибухи… Ми проснулися вранці від звуків страшних, то проснулись не лише дорослі, а й діти. Дрожали вікна, двері…

Тому, звичайно, якщо у мене буде русизм десь проскакувати, ви розумієте, хоча жителі села ми розмовляємо українською мовою, але суржик у нас своєрідний був.

Проснувшись, звичайно, кіпіш у нас такий був, що ми не знали, куди йти, що робити, бігти куди. На жаль, пів 10 ранку ворог ішов через наше село. Вони йшли як в Херсонському напрямку так і в Генічеському напрямку. Тому 2 доби ворог безперервно йшов.

Спочатку ворог ішов без розпізнавальних знаків. Так як це приблизно було напевно, в 2014 році. Коли вони літаками літали над Кримом і над нашою територією. Через Сиваш вони літали, вони були просто зеленого кольору, Так як ми звикли - говорити зелені чоловічки. То й тут: без прапорів, без нічого, ні "Z" ні "V". Нічого не було.

Вони просто йшли, але це було лишень у перший день війни, 24 числа. А далі вже земля двигтіла під їхньою технікою, йшли вони через поля, через село, і вже далі вже були прапори російські миготіли на військовій техніці. І букви "Z" та "V". Я живу від центру від тієї дороги, де ворог йшов через село, метрів 200-300, але все вже було видно неозброєним оком. Звук цей, земля двигтіла, декілька діб.

У нас не було укриттів. Відповідно, ми жили у мирній країні, укриттів зовсім немає, а потім почали виносити за вказівкою голови громади вугілля з підвалу школи. Окреме приміщення побудували, почали той підвал білити, витирати. Школі близько 40 років, і підвал вугіллям пропитався. Почали робити ремонт, заносити парти, стільці.

Ми були в шоці, ми просто не вірили. І почали ж, звичайно, збирати нас і оголошувати, щоб в нас були зібрані ліки, документи, гроші, цінності. В разі евакуації, щоб ми були готові до евакуації.

Якщо чесно, особисто я не вірила, що таке можливо. Повномасштабне вторгнення.

Чому? Тому що я вірила в світову громадськість, але ні: історія помиляється, світова громадськість стояла осторонь. Тому ворог, коли зайшов через наше село, він ніде не зупинявся, вони просто рухалися. Вони рухалися, рухалися і рухалися.

В село вони заїжджали тільки вночіВ селі вони вночі їздили. Слідкували, як вони говорили, потім почали всіх фермерів збирати в громаді, всю адміністрацію школи (директорів, завучів), щоб інформувати, як повинне населення поводитися. “Не йти на рожон”, комендантську годину, відповідно, встановили. Якщо вночі будуть бачити, щоб потім ми знали, що можуть забрати і ліквідувати.

Населення звичайно готувалося: документи, ліки і одяг. Але евакуації як такої, звичайно, не було. Куди евакуйовувати, коли населення повністю попало в окупацію.

Інт.: Чи пам’ятаєте Ви 23 лютого: що відчували, що переживали? То був Ваш звичайний день, чи ні? Чим Ви займались?

Ніби звичайний день, але в передчутті щось напевне в середині вказувало, що щось має відбутися. Хоча дуже багато наших жителів, виїхавши до Криму, жителів села. Вони там нам ще до окупації Криму, до 2014 року виїхали і там залишилися проживати. І маючи зв'язок, вони деяким говорили, що дуже багато тут техніки зараз зібралася в Криму. Щось має відбутися, щось має відбутися.

Звичайно очікування були. Особисто, мені ніхто не телефонував. Я там родичів немає. Колеги, які вже потім почали розповідати, що їм вечором 23-го зателефонували родичі з Криму і сказали, що щось буде. Чи є у тебе час виїхати, чи, можливо, є час їхати. Тому що щось має бути: дуже величезна кількість скупчення техніки і солдат.

Але тим, кому попередили. Кожна людина має господарство, не кожен має засіб пересування. Ну думали напевне, що ось обійдеться без цього.

Інт.: Які емоції тоді ви відчували в переддень повномасштабного вторгнення?

Негативні, звичайно. Страх за своє життя і своїх близьких. Тому що розуміли ми, яка зброя зараз буде. Якщо це дійсно не зупинить світова громадськість. Зброя теперішня, то було видно, що в нашу сторону стояли гармати націлені. А в нас як на долоні село. Тому воно було б стерте за лічені секунди, а не хвилини.

Інт.: Як Ви зустріли повномасштабне вторгнення? Який перший спогад з того, що Ви зрозуміли, що щось відбувається?

Просто натягувала на себе одяг, все що можна, щоб вискочити на вулицю і подивитися. Але всі ж вискакували на вулицю. Всі сусіди. На вулиці темно.

Інт.: Коли це було?

Пів п’ятої напевно? Близько п’ятої.

Інт.: Ви чули звуки техніки?

Не техніки, вибухів. Двигтіли вікна, двигтіли двері. Це відбувалися вибухи, десь за п'ятдесят кілометрів від нас. Але вони були такими міцними, що в нас все двигтіло. Тому всі повискакували, всі сусіди на вулиці. Світло вмикається, дивимося, що відбувається.

Але моє село, не те щоб у ямі, знаходиться у рову. І ми бачили заерво тільки: небо освітлюється і розуміли, що це дійсно так.

Звук техніки ми вже о 9:30 почули.

Інт.: Стосовно власне того, що Ви кажете, що всі виходили на вулицю. Чи був якийсь план дій?

Ні, це було так швидко. Що робити? Їхати десь? Куди їхати?

Невідомо, що. Ми знали, щоб їхати, нам треба їхати в сторону району, а до району їм по трасі ближче, аніж до нас. І тому, поки ми доїдемо до району, ворог вже в районі був у той час. Це до нас, він о пів на десяту ранку зайшов. Спочатку він їхав у район. А дорога наша туди пролягала.

В нас на той час в селі були атошники. Мій сусід був атошник. Він якраз був удома на відпустці і потім один з друзів моїх знайомих на автомобілі намагався його вивести. Він залишив вдома все. Просто одягнув речі для того, щоб виїхати. Але в той час вже ворог кругом був, і вони просто перекривали дороги, стали махали “вертайтесь назад”.

Він сидів вдома, переховувався, бо боялися. Попалили весь свій одяг, документи закопали. Потім прийшли його жінку, братів побили вони, щоб вони відкопали, віддали документи. Але він вже зумів виїхати до нас, на цю сторону. Зараз, на жаль, загинув після повномаштабної. 

Інт.: Який це досвід жити під окупацією?

Ну загалом, спочатку я ще раз повторюю, ми їх не бачили. Вони до школи не приходили, ми почали навчання дистанційно, відповідно продовжили дистанційно навчати. У школу ніхто не ходив.

Потім встановили в школі “дежурство”. Ходили, чергували, вони до школи не торкалися, лише приїжджали в село. По периметру ставили військових і роздавали в центрі гуманітарну допомогу, продукти. Відповідно, той, хто легкий до наживи той, хто вірив, вони йшли і брали.

Потім гауляйтер дав вказівку записувати вчителів, які будуть працювати в школі з нового навчального року. Вони знали, що ми зараз маємо онлайн навчання. З вересня, вони сказали, відкриватиметься школа й обіцяли відповідну зарплату по 100 000, хто буде йти працювати.

Інт.: Що Ви можете розказати про побут, харчування та умови праці на окупованій території?

Ну тоді, коли я ще була, я виїхала в минулому році. В нас продукти ще були в магазинах і звичайно почали люди скуповувати масово так, як ми жителі села, мали свої запаси, було все своє. Поки ми їли українське так, але до літа я вже скуштувала російські продукти.

З усіх продуктів я не можу зупинитись ні на чому. Ні цукерки, ні вода, не сік, не ковбаса, не риба. Це було зовсім щось не наше і несмачне. А майонез взагалі!

Але продукти є, були тоді. Коли магазини почали закривати, комендант приїхав, зібрав (у нас в селі діяло 4 магазини) і сказав, якщо ви тримаєте закриті магазини, то значить, я вас їх відберу, завезу товар поставлю продавців і ви залишитесь своїх магазинів.

Ну і відповідно, вони почали відкривати. Будь ласка, до Криму, є у вас можливість їхати, вас будуть пропускати і їдьте, беріть товар, привозьте і торгуйте. І всі підприємці з цих 4 магазинів почали їздити до Криму, по товар привозили, розкладали. Спочатку саме найнеобхідніше.

На перших етапах це ж люди самі… Фермери почали роздавати зерно, яке на мельниці знайшли, дали намололи муки і потім попід двори возили муку, безплатно роздавали всім людям. Так само олію робили.

А згодом це почали завозити продукти. І потім виплачувати всім тим, хто дали дітей до школи, садочку по 10 000. Платили спеціально, щоб у всіх з'явились бажання віддавати дітей.

Інт.: Як Вам там жилося в такому собі інформаційному вакуумі?

То росіяни їздять по вулицях і ставлять безкоштовний зв'язок, супутниковий зв'язок ставлять. Це безкоштовно, ви будете мати доступ до 40 каналів, 20 з них ви будете дивитися фільми, а 20 новини слухати.

Але наразі до того часу, до кінця травня 2022-го року цього ще не було. Тому ми сміливо закінчили навчальний процес, здали всі паперові, все закрили, все закінчили.

І лише на початку літа 2022-го раз пропав на 10 днів зв'язок, потім відновили, де вони глушили. Потім він пропав. Ми мали інтернет мобільний, зовсім зник з літа 2022-го. І тому я змушена була виїхати, щоб шукати перевізника виїздити. Тому я Новій Каховці, в сестри чекала перевізника і там більш менш був зв'язок, інтернет. З перевізником вдалося вийти на контакт. 

Наразі зараз так воно є. Вони глушать зв'язок. Навіть російські сімки покупляли для того, щоб були інтернет, але вони працюють тимчасово. Місяць-два-три і знову треба купляти нову сімку, бо це вже зв'язок заглушений, вже немає. Світло, вимикають, інтернет вимикають.

Ось зараз у нас в громаді зараз дуже багато військових. І тому для того, щоб не здавали нашим (вже наші дістають туди). Вони скупчень не мають, техніку попри дорогу, розставляють одиницями, так рядочками. І дійсно зараз перевіряється все: від документів до телефонів. І зараз вони нині глушать зв'язок.

Інт.: Якщо можете про це говорити: як часто і в який спосіб Ви контактуєте з рідними та знайомими, які там залишилися?

Коли є зв'язок. Але більшістю ми не розмовляємо. Бо я не розпитую, вони мені не розповідають, щоб не наражати на небезпеку. Ми вже навчилися говорити “гості були”, “гостей дуже багато”, “посиділи дуже добре”. “Гостей дуже багато” - це вони сказали мені значить, орків дуже багато в селі. Це все, що мені можуть сказати. “Посиділи дуже добре” - це спеціально так, бо в них перевіряють абсолютно все.

У мене хотіла виїхати колега, через Крим в тому році, але її зупинили. Вона повидаляла все з телефона і навіть застосунок Приват24. На переїзді її заставили відновити застосунок, спитали “а як це можна без Привату”. Зайшли туди, побачили, що вона Притулі скидала, донатила гроші. І все, сказали: “Ти будеш не виїзна, навіть не рипайся. Якщо рипнеться, то загримиш на 20 років”.

Коли нема зв'язку, буває тижнями немає зовсім з ними зв'язку. Я читаю в групах і бачу, що там нема світла, зв'язку. Там був дуже великий ураган в Криму. Це все постраждало і в нас, вітри такі навіжені: провода обірвані, дерева попадали і все порвало. Тому вони сиділи п'ять діб без світла, поки їм зробили світло і аж потім зв'язок.

Ми часто переписуємося. Просто речення-два, що все добре. Це все, що мені треба знати.

Інт.: А чи мали ви досвід потрапити під обстріл? Чи ваше село за вашого перебування потрапляло під обстріл?

Ні село не потрапляло. Ми далеко від лінії фронту. Але ось в Новій Каховці, коли я була в сестри і чекала перевізника 11 діб. Було дуже багато випадків, вони через Дніпро на ГЕС стояли. Тоді ще. І ми бачили ракети своїми очима, які вони запускали нашу сторону з окупованої території. 

Сама Нова Каховка. Тут приїжджали, просто на вулиці ставили ті “Гради” і через Дніпро кидали. Земля двигтіла.

Вночі ми просиналися, літо це було, але не можна було відкрити вікно, тому що вони вночі палили своїх трупів. Це був пекельний сморід, який не передати словами, що це за запах. Просто нагадує не листя, не нічого. Просто вони спеціально спалюють, і це такий трупний запах, який дере в горлі. І все це відбувалося щоночі. Просто вночі закривали вікна і спали таким чином.

А зараз сестра каже, що там просто жахіття. І вночі приходять, перевіряють, і гупають, і стріляють для забави по вікнах. У неї стояли пост був біля вікна і вона прийшла, а в неї постріляні рами в євровікнах по кутах. Вона спить в іншій частині будинку. А коли прийшла отак - дирки від пуль. Каже, така в них просто забава в них така була.

Б'ють, випитують. Пости, які ми проїжджали. Коли перевізник мене віз четверо чоловіків було, то їх, звичайно, перевіряли: і одяг, і документи, і по списку дивились, чи вони не атовці. Нас, звичайно, з донькою пропустили і жінок. Навіть не брали документи до рук, телефон не брали.

Блокпостів там їх величезна кількість. Скільки їм ще треба звільняти там? Бідні хлопці.

Інт.: Що найтяжче було для вас за час повномасштабного вторгнення?

Те, що мене відрізали. За своє життя я дуже рідко виїжджала за межі Херсонської області. Я там народилась, там народились мої батьки, ми корінні, це моє місце.

Я дуже рідко так… Я там працювала, я в Херсоні навчалася. Ми виїжджали відпочивати на море, але ж наше море, Генічеське море. 

Я весь час мріяла побачити Львів. Дуже історичне це місто. І ось так, за цих обставин, я змушена була сюди виїхати.

Боялася, щоб ті відчуття відрізали від головної частини. І боялася понад усе, що наша влада залишить напризволяще, так як це було в 2014 році. Адже ми не переймалися. В 2014 році війна відбувалася, але ми продовжували жити. Дуже багато односельчан служили, захищали…

Але тут, які ми прожили в цей час окупації, відрізані. Я думаю, як залишать? А жити в окупації? Ні. І бажання виїхати. Можливість була виїхати за кордон, наприклад, з дитиною. Але ні, бажання в мене не було. Я української позиції і з високо піднятою головою я буду ходити.

Інт.: Які зміни відбулися в соціальному оточенні: у родині, серед друзів, знайомих?

Ну, оточення звичайно змінилося, де я приїхала до Львова тільки я з донькою і все. А там залишились мої рідні на Херсонщині. І всі, хто знайомі колеги повиїжджали, то вони по всій Україні.

Інт.: Як Вам було інтегровуватися? Чи відчували Ви, що Вам це дається тяжко, чи, можливо, що десь Вас не приймали?

Звичайно, треба було знайти роботу, бо без роботи неможливо було існувати. І тому, думаючи, якщо я не знайду місце роботи, то я змушена тоді просто була і виїхати за кордон.

Інт.: Галицька ідентичність, "Свята Галичина" це доволі навіть не про закриту спільноту, але про щось об'єднане навколо чогось свого. Чи були якісь проблеми влитися в цю ідентичність?

Ні. Я виросла в набожній сім'ї. Мене тато і мама були набожними людьми. У нас в селі храм величезний, дійсно храм. Не приміщення віддане під церкву, а храм величезний, який побудований наприкінці ще 19 століття. Але, звичайно, як південь України, він був московського патріархату.

Але храм, люди набожні, з молоком матері я саме усвідомила себе українкою. Нічого ми спільного не мали з росіянами… Ну, можливо, десь в нас і є. Я бачу набожність, більше до Бога тут звертаються тут, так. Більше люди не закриті у своєму просторі.

Але я тут зустрічала також і хороших людей, і, скажемо так, м'яко кажучи, не дуже. Вони чомусь думають, що якщо ми приїхали з півдня, то ми їх запросили, росіян. Ні, ми нікого не запрошували, може на сході там і більше росіян, тому що може дійсно вірять, і там коли переселяли, то більше росіян було саме на сході.

А в нас ні, нас корінне сільське населення, яке не вірило в щасливе минуле, саме завдяки Росії. Так, Україна велика, регіони докорінно відрізняються за своїми звичаями, традиціями, але ми теж там були, вірили, підтримували свята, звичаї, традиції.

Інт.: Чи змінилося Ваше ставлення до подій 2014 року?

Звісно, зараз все змінилося. Тепер я розумію, як переживали люди, коли ми, звісно, продовжували після 2014 року своє буденне життя. Тепер, після повномасштабного вторгнення, перейнялися біженцями, які втрачають своє житло, а вони дійсно зруйновані. І це ще село моє так не постраждало, воно не лежить в руїнах.

Але ми бачимо, що на Лівобережжі вже наші воїни зайшли, і тепер поступово вони скидають авіабомби, як сестра в Новій Каховці говорить, що потім пишуть у новинах "це укронацисти роблять". І ось, і ГЕС так само зірвали. Теж "укронацисти". І в цілому, звісно, змінилося. Тепер від орків чого завгодно можна чекати у будь-який момент.

Інт.: Якими Ви бачите причини події 24 лютого 22 року?

Причини... Ми миролюбна країна. У нас немає зброї. І це чудово вони розуміли. Ось попередня наша влада. Чого тільки вартий Янукович. Але я з піднятою головою можу сказати, що, слава Богу, я не голосувала за президента-зека, тому що я його не бачила президентом. Я просто не бачила президента, який мав судимість.

Чому у миролюбної країни не повинно бути зброї? Тому що українці за все життя не напали на жодну країну світу.

І тому причин можна говорити безліч. Але це комусь вигідно. Хтось заробляє на війні, а хтось…

Інт.: Чи змінилося ваше ставлення до росіян, до російської держави, культури?

Так, змінилося. Досить змінилося. І, перш за все, я перейнята ненавистю, скажімо, я відкрито кажу. А найбільше, навіть не до росіян зараз, а до тих своїх односельчан, жителів, які зараз з ними пішли на співпрацю, тісно. Оці колаборанти мене більше хвилюють. 

Росіянам ще там промивають мізки і неправдиву інформацію показують, фашизм, нацизм і так далі. А вони ж жителі мого села, вони знали, де вони живуть і як вони живуть. Але вони пішли чомусь зараз нині на співпрацю.