Іван Сич

Народився 17 січня 1924 року у селі Войславичі Сокальського повіту Львівського воєводства (нині Червоноградського району Львівської області) у сім’ї Марії (з дому Дак) та Григорія Сича.

Іван Сич став очевидцем ворожнечі між українцями та поляками, що проживали у Войславичах, був свідком пацифікації та утисків українців польською владою.У 1939 році приєднався до ОУН в рідному селі, що нараховувала вже 70 членів. Йому навіть довелося відвідати з’їзд ОУН, що відбувся в лютому 1940 року у місті Белз. 

У липні 1944 року Іван Сич з кількома односельцями приєднався до лав УПА та потрапив до сотні “Романа”. Юнак пройшов військовий вишкіл у селі Гільче. Згодом сотня “Романа” та ще декілька сотень приєдналися до новосформованого куреня “Гайдамаки” під проводом Василя Левочка (“Юрченка”). 

Наприкінці серпня 1944 р. брав участь у невдалій переправі куреня через річку Західний Буг на вишкіл у Порицькі ліси, що на Волині. Повстанці потрапили в оточення загонів НКВС. Після кількаденних боїв курінь розбили, сотня "Касіяна" вирвалася з оточення і повернулась додому. Пізніше виявилося, що командир куреня УПА Василь Левочко-"Юрченко" – окружний референт ОУН Холмщини – завербований агент НКВС. У серпні 1945 року упівці його вбили. Вдома Іван Сич продовжував підпільну діяльність в організаційній сітці ОУН: копав бункери, заготовляв харчі. 

Під час облави солдатів Війська Польського 18 січня 1946 року був схоплений у рідному селі Войславичі. Івана Сича утримували в тюрмах Варяжа, Грубешева, Холма. Вдома залишилась дружина і син.

Після кількох місяців допитів і тортур польська комуністична влада засудила його за участь у національно-визвольній боротьбі на 15 років ув’язнення (згодом термін було зменшено до 10 років). Відбував покарання у тюрмах Любліна та Щецина.

Вийшов на волю 1956 року. Після звільнення проживав у Польщі. 1986 року написав спогади, які надіслав до Українського архіву у Варшаві. Працю відзначили головна управа Об'єднання українців у Польщі, редакція тамтешньої газети "Наше слово", Літературний інститут у Парижі.

У квітні 1987 року повернувся у ще радянську Україну. Працював на заводі хімічного волокна в Сокалі. Одружився з медсестрою Валентиною, молодшою на 7 років. У 1990-х роках вони разом брали активну участь у національному відродженні: перепоховання загиблих упівців, освячення могил воїнів УПА, відновлених повстанських криївок. Написав і видав власним коштом книгу спогадів "Трагічне і правдиве". Помер 8 січня 2017 року.