Марія Шемелюк

Шемелюк Марія Степанівна, з села Мшана родом, проживаю у Львові, з 50-го року народження. Так щось з малої дитини мене вічно тягнуло збирати всі фотографії, збирати всю свою рідню велику, бо то було в моїх прадідів 10-ро діток і всі вони порозходилися і нас дуже багато.

Інт.: То ви ваш тато і Михайло Сивенький... Скільки там в сім'ї було дітей?

Там де вони були, де їх було 10 тих дітей, то мій тато стоїть біля нього (Михайла Сивенького). Тому що там в родині так було, найстарший син був Михайло, який загинув під Вінницею ще при Січових Стрільцях, він був з ними, а там холера дуже лютувала. І він там помер, ми не знаємо ні де його могила, ні нічого. Скільки ми що не вияснювали, ніхто нічого не знає. Потім в них народився... Там їх було тих діток дев'ять, потім знову народився маленький хлопчик. Його назвали в честь там того Михайла і так вийшло що вже мій тато, як племінник тої всоьї родини і та дитина, що вони вже майже однолітки. Тато мій з 28-го року, Михайло був з 24-го. Тато мені розказував ціле життя за нього, бо вони практично обидва бавилися, вони однолітки. А потім вже коли він підріс, він поступив в Політехніку Львівську і закінчував економічний факультет.

Інт.: Ваш тато?

Ні, то вже Михайло, то Михайло. Тато не вчився не хотів до школи ходити і там скандал був в сім'ї. Зато Михайло, на Головацького колись була управа хлопців поліцаїв, Михайло був комендантом поліції на вулиці Головацького. Там під час війни то було. Він носив такий перстень, тато казав на тому перстені... Я його зблизька не бачила, той перстень, він десь є там в музеї на Мшані. Тато каже, що то була відзнака така, що то він належав до командатури УПА.

Ну потім вони там їх направили, як хлопців давали там в сотні. Він опинився в Старосамбірському районі, в селі Біличі. Він весь час вів записи, весь час записи - що, коли, куда, як, де вони були, з якими боями, кого вони там десь знищили, ще щось. І от в неділю, після Пасхи, він, чи то була середа... Він сидів під лісом, там гора Свенчір називається, вони там на тій горі розквартирували, хлопці там були. І він там сидів і той коло нього другий Михайло, то його колега, він з ним товаришував. Вони там сиділи під лісом, а тут їхали москалі, збирали контингент. Там гора, а внизу дорога є від села Біличі до села Стрільбичі, а вони на горі були. І десь на бінокль стягнув москаль, і їх обох там положили. Тут було дуже багато версій, я записувала різні, які тільки довідувалася в тому селі. Я питалася, хто, де. Там вчитель історії приложився дуже багато і люди, я то все ще записувала. І ми вже як то сказали що там є його могила, ми дуже довго шукали. І я кажу, найбільше приложився до пошуку той голова "Меморіалу" Адам Гащишин. Збирав той Гащишин то все і ми хотіли з тим Гащишиним там виступити на могилі, розказати як то було, як він збирав ті всі дані. Він то все писав татові, ото в тому листі і коли тую статтю надрукували в газеті, то прочитала в Трускавці медсестра, яка там жила. Я не знаю чи вона ще живе. В той час вона не могла приїхати туди на ті збори, що нам робили, бо вона впала і зламала ногу і дуже шкодувала. Написала, що не може пережити, що вона би свідчила, як то дійсності було. Ото з її розповідей, то ми вже знали як насправді сталося. Бо ще з нею була одна медсестра, яка теж змогла вибратися, втікнути, але відсиділа теж.

Інт.: А вона, та медсестра вона сама ж Біличів, так?

Ні, та медсестра була до них закріплена, звідки вона була родом я не знаю, но була прикріплена до сотні, як сестра. Коли ми поїхали, як вже підтвердилося то в що той Гащишин нам написав, що я впевнений 99%, що то ті хлопці обидва там, спочивають і ми поїхали з батьками туда, то вилазили на ту гору, тотє дуже високо. Ну що, я молодша 15 років тому, я молодша ще була, ну тяжко було дуже вилізти. Коли ми прийшли до тої могили, вона глибоко в лісі. Ми думаємо собі, чого так глибоко в лісі. Виявляється то просто ліс виріс і тому вони опинилися вже в лісі. Коли ми прийшли на могилі їхній, була ота фотографія, якогось чужого чоловіка. Виявляється що хтось, я не знаю кому там закортіло, зібрали якусь родину з Жовкви, я потім дзвонила, маю всі телефони. Вони сказали що то їхній боєць там лежить. Тому вже потім робили екзгумацію, знаєте, щоб не сваритись за чуже тіло, якщо то дійсно так. І вже коли в університеті зробили екзгумації, то все підтвердили що то є його тіло і того Павлишина, що там з ним був.

Тоді в селі Стрілки я покажу вам фотографії, є дуже багато, такі дві величезні могили насипні і зроблений такий каркас з бетону. Там виписані всі люди, які загинули зі всіх навколишніх сіл, яких москалі стратили. А тим хлопцям і там решти, ще зробили окрему могилу. Вони є обидва в одній могилі. І то кожного року ми з швагром і нас чотири сестри, ми всі їздимо туда в Стрілки на його могилу. Могила біля самої станції, там 10 м колія вже залізнична. То ми так або як нам виходить, або на День Незалежності, або на Покрови то ми завжди там. Там дуже гарно організовують, такий концерт дають відповідний. Ну наперед служба Божа правиться, все, потім такий концерт до Дня Незалежності, дуже гарно там є зроблено. Мені здавалося, що то далеко таке село, що тут так нема, що вони так не вміють, а вони дуже гарно організували, дуже гарно. Я їм дуже вдячна.

Інт.:А ви знаєте про нього, яке в нього було псевдо? Яка була сотня?

Так, тут все описує тая медсестра. Один із них, той що Сивенький мав псевдо "Сизий", а там той мав, що коло нього "Голуб", так що вони були "Сизий" "Голуб". Так обидва тут, все вона пише.

Інт.: Але там в тій фотографії з Мшани там пише... Що ви знаєте про нього? Що він належав до "Соколу" наприклад в Мшані? Коли він приєднався до УПА?

Такого ніколи тато не розказував, тато так ну розказував за нього. Там як вони, як то в селі, але щоб він десь вступив в якусь організацію...

Інт.: Наприклад чи там "Пласт" чи "Сокіл" не згадував ніколи?

Я не можу такого сказати.

Інт.: А ви кажете він належав до УПА, той капелан. А ще хтось з цих 10-ти дітей, хтось ще належав? Може якісь зв'язкові були, чи то тільки його була така ініціатива?

Окремо його. Ну ті всі решта діти не були задіяні до того, вони всі. При церкві Юра існувала "Школа труду" і ті всі діти практично позакінчували ту "Школу труду".

Інт.: А той був склад і оцей Михайло, він належав до УПА, не було репресій проти сім'ї? Не приходили москалі там висиляти щось таке?

Москалі приходили але знаєте як то, люди вчилися на місці брехати. Казали що він десь там пішов, десь до Львова, там зв'язався з компаніями та й більше його не бачили. Так викручувалися каждий як міг. Потім дід сидів дуже довго в Янові, в Івано-Франковому сидів в тюрмі, за то що там переховував той склад з медикаментами. Діда досить били, тим що він був колись в Березі Картузькій. І там поляки мали такі ті ручки з ланцюгом і канчуки такі. І дід мав так повириване тіло, так знаєте такі ями.

Інт.: Це дід Петро, так?

Так, дід вже Степан, вже Степан, брат вже Михайло. От і діда забрали з тої господарки, туда Івано-Франкове, він там від сидів щось пару місяців, нічого не признався і пустили бо доказів не було. Тут тепер би напевно стерли з лиця землі та й ніхто би не знав хто й де є.

Інт.: А в Березі картузькій ві чому сидів, він такий був як націоналіст чи чого?

Вони з його вибивали, як вони йому пояснювали, вибивали з нього українця. Енциклопедія України видавництва 67-го року, там є в ній згадка про нього. Але мені гидко її було брати, вона настільки совєтська і брехлива. Бо дід був в Березі Картузький і було написано що Модла, той що навпроти Люлькових, що той Модла там помер в Березі Картузькій. Неправда, бо я його пам'ятаю ще як до школи ходила. Він жив і Дудів, той за тим озером, знаєш? Штангрет, там тоже написано було що він там загинув. Неправда, бо той дід теж жив і і мені то відкинуло, я її не купила в тої енциклопедії, бо вона брехлива.

Інт.: А загалом Мшана така була патріотична? Село на той час, на міжвоєнний період?

То було дуже патріотичне село. Знаєте, завдячувати треба в тому селі... В нас був священником в першу чергу був Микола Хмільовський, то була людина, яка керувала Західною управою УГВР - Українська головна визвольна рада. Він такий був він зі шкіри вилазив щоб всі вчилися, все виходив і казав - "Агій до науки, агій до науки". Що ви тут робите? Міг серед служби Божої вийти поза церквою подивитися, хто на цвинтарі курить, як знаєте хлопи, як хлопи, вони не дуже хотіли там бути, завжди батьки то розказували. Ну я його пам'ятаю, я пам'ятаю отця Хмільовського. Він дуже доложився до того, щоб діти вчилися. В нас коли прийшли москалі перші, казали що вони дуже добрі були, бо зараз пішли. То зробили таку могилу 28 хлопцям, які десь вчилися. В нас дуже багато хлопців вчилося в Празі, в Кракові, в Відні, десь так знаєте були. І то власне що родини поарештували тих хто десь вчився і тут стратили на Лонцького в тюрмі. Ірена та Чурова вся її рідня, мама і три сестри, всі тут загинули. Село було дуже патріотичне, коли вже потім насипали тим хлопцям могилу, то робили як німці тут були. То мій тато і дід возили фірою землю насипали таку величезну могилу, вимурували чотири такі стійки і написали таблицю, що тут в тій могилі символічно похоронені хлопці, наша інтелігенція села і така табличка була вилита з міді, дуже гарна. Але прийшли москалі і як вже москалі наступали, тато мій з дідом видерли тую табличку і вона 49 років пролежала закопана в діда на городі. А вже тепер коли за свободи знов... А могилу знищили, знищили зрівне (в радянський час). І на Зелені свята як то знищили, то все люди приходили на Зелені свята і на те місце клали квіти, їх то бісило вони сі казили. І там ще лишився кусок бетону з тої могили, з тої стійки. Прийшли Зелені свята і люди знов засипали квітами той кусок бетону, вони на самі Зелені свята взяли трактор, погрузили і десь кинули в якесь озеро.