Олекса Мельник

-      Вітаю, Олексо! Я можу тебе представити читачам, зважаючи на наше тривале знайомство, проте хочу почути від тебе як ти себе представляєш. У якому означенні тобі комфортно – письменник, журналіст чи військовослужбовець?

-      Вітаю, Анно! Я представляюсь як диктор – позивний, покликання, пристрасть всього життя. Тому – диктор. Одне слово, і воно достатньо ємкісне. Це все моє життя.

-      Звісно, хочу оминути тему війни і поспілкуватись виключно на тему письменництва, твоєї книги та творчих планів. Логічно, зважаючи на те, що інтерв’ю записуємо у той момент, коли ти у зоні бойових дій, а я в тилу, у Коломиї, не можу дозволити не згадати тему війни. Як ти потрапив на військову службу? Це відбулось у зв’язку з мобілізацією чи це вибір – стати добровольцем?

-       Ти коли йдеш рвати зуб – це добровільно? Це треба зробити інакше ти можеш вмерти через дурнуватий зуб. Тому я пішов у військомат у 22 році, коли почалось повномасштабне. Відтоді я на службі.

-      Як би ти охарактеризував себе до 2022 року, до повномасштабного вторгнення, і тепер, коли ти кілька років постіль служиш? Що змінилось у твоєму житті?

-      Це настільки широке питання. Тут мова не що саме змінилось. Тут змінилось саме життя. Розуміння себе, розуміння свого народу, світобудови. Все змінилось. Зовсім. Змінився побут. Єдине, що не змінилось – дозвілля, адже я як грався у відеоігри так і граюсь. Єдине, що на разі не добрався до S.T.A.L.K.E.R 2.

-      Від чого тобі довелось відмовитись як чоловіку і як письменнику у зв’язку зі службою?

-      Як письменник я не відмовився ні від чого. Як письменник я продовжую творити. Мене нічого не обмежує. Можливо, завдяки військовій службі, завдяки досвіду, знайомству з людьми, з якими за звичайних обставин я б ніколи не познайомився, я отримав достатньо багато матеріалу аби писати не одну книжку надалі. Як чоловік – я відмовився від сім’ї. Це найбільше втрата. Я не маю сім’ї. Не маю про кого піклуватись. Компенсую це турботою про солдатів, але це не те, що потрібно.

-      Уточни, будь ласка, для читачів яке у тебе звання і в яких військах ти служиш?

-      Я солдат (сміється). Я в прикарпатській територіальній обороні у зводі безпілотних авіаційних комплексів. Керую дронами і скеровую їх на голови ворогам.

-      Що тебе найбільше дратує у службі?

-      (довга пауза і сміх) Особиста гігієна. І низькі стелі. Це те, що створює найбільший дискомфорт. У нас можливість помитись є раз на тиждень. У бліндажах завжди низькі стелі. Чи в підвалах, чи в хатах, де ми зараз розташовуємось теж низькі стелі. Голова постійно в шишках через те, що вдаряємось в одвірки.

-      Ти пов’язуєш ці незручності з специфікою будівництва на місцевості, де ти зараз?

-      У мемуарах писав, що радянський союз досі б’є нас по голові. Бо низькі стелі – це спадщина радянської доби. Не від того, що так конструкційно правильно чи економічно вигідно. Люди були затиснуті радянським союзом. І зараз, коли ми намагаємось жити у цих покинутих українцями хатах, досі відчуваємо наскільки жахливою була катівня народів.

-      Ти зазначав , що все життя помінялось від моменту, коли ти почав служити. Що у розумінні нації та України змінилось за час служби?

-      Я не втратив любови до українського народу. Бо насамперед я і є український народ. Але виробив в собі багато відрази до багатьох рис. Хоча я розумію, що ці моменти не є особливістю лише українського народу. Таким, мабуть, є будь-який народ чи маса людей. Все стало сприйматись гостріше. Я захоплююсь тим як ми гуртуємось, як приходимо на допомогу одне одному. Я постійно відчуваю підтримку цивільних. Хоч бува зневажливо називаю певну категорію цивільних «цивілами». Бо правильні цивільні надають нам всебічну підтримку. Коли є моменти відпочинку і я граюсь з ними у відеоігри по мережі – це теж значна допомога. Я побачив масштаби українського народу. Каталізував процеси у засвоєнні інформації про свій народ, історію. Зрозумів, що ми завжди існували у контексті світової історії, навіть тоді, коли були поневолені іншими державами. І розумію, що продовжуємо бути у контексті світової історії і творимо її. Ми не були «малими». Ми завжди бути великими. Як і будь-який народ. Ми не особливі, не «богомобрані». Але ми маємо свої «приколи», які можемо транслювати на весь світ. Сам під час служби побачив скільки класного ми можемо робити. Разом з тим, як і всі інші люди ми робимо багато «не класного».

-      Чого тобі найбільше не вистачає?

-      Протічної води.

-      Життєво і прозаїчно. Поговорімо про творчість загалом і твою зокрема. На твою думку, яка роль творчості під час військових дій? І що для тебе, як для письменника, означає бути письменником-військовим?

-      Війна – це камінь, який кинули в озеро історії, а хвилі від цього жбурляння йдуть до берега. Цими хвилями напевно і є наша творчість і будь-яка спроба осмислити те, що відбувається, незалежно від того чи людина, яка воює, пише про війну. Людина пише під враженнями і образи, які навіяні пережитим досвідом і які залишаються з нею. Творчість надзвичайно важлива. Мене дратує, коли кажуть «о, дивіться – це солдат. Він грає на скрипці. Подивіться! Він пише! Яка дивина!». Люди чомусь забувають, що ті, хто прийшли на службу – це ті самі люди і громадяни. Їх відрізняє лише колір одягу. Ми не відрізняємось від цивільних людей. І завтра той з цивільних, хто тішиться такими історіями з фронту, може бути таким самим військовим.

-      Як ти ставишся до феномену «культурний фронт»? Чи все-таки фронт один – реальний, де зона бойових дій?

-      Людям треба виправдовувати себе. Якщо їм так легше – та нехай! Мені цей культурний фронт потрібен. Але не знаю чи варто називати таке явище «фронтом». Економічна складова держави в умовах війни важливіша, ніж за мирного часу. Це запорука виживання. Культурна складова – це робота на довготермінову перспективу. Вона завжди «на часі». Все у культурному житті – концерти, фестивалі – важливо. Це не принижує внесок військових та не паплюжить пам'ять про загиблих. Некоректно називати ті явища «фронтами», бо все ж реальний фронт важливий. Але наша обороноздатність залежить від того наскільки в нас все добре в тилу.

-      Ти відносно нещодавно презентував книгу у рідній Коломиї.  Розкажи більше про що вона?

-      Це фантастична художня література, яка розповідає про альтернативне минуле, де люди не змогли винайти інтернет. Натомість все суспільство світу спить і в снах проживає життя. А реальне, фізичне життя занепадає. У цих умовах мої персонажі відкривають нові можливості мережі снів і починають боротьбу за панування у новому віртуальному світі. Це рефлексії на нашу спадщину. Історії про те як ми переживати на вихід з радянського союзу. Це реакції на мою службу. Не повністю, але там є трішки бойових сцен.

-      Як служба вплинула на написання роману?

-      Вона сприяла. Я написав книжку за чотири місяці. Як

Хемінгуей, писав стоячи. Я не намагався його наслідувати. Просто такими були умови. У бліндажі писав на телефон, клав його на свою другу полицю, під’єднував бездротову клавіатуру, стояв і писав. Коли чергував, дивився в темряву і сподівався, що там не покажеться ворог. І поки туди дивився, мозок генерував життя персонажів. Я приходив з чергування і записував. Саму ідею виношував давно. З 2008 року у мене з’явився головний поганець роману, який за сумісництвом є головним героєм.

-      Яка твоя письменницька рутина під час служби?

-      Я вправляюсь у письменництві у мемуарах. Раніше старався робити записи щодня – щоденник, рефлексії. Доки служив у піхоті, писав як мене все бісить і як погано. Коли перевівся у безпілотні, то різко покращилось оточення і умови, відповідно розуміння свого місця у війні змінилось. Я став писати менше, але більш конструктивно. Рутина наступна: я заступаю на чергування, і там раз чи двічі на тиждень пишу сторінку тексту, де розповідаю про те, що зробили, реагую на новини. З художнього я лише готуюсь, збираю інформацію. Хочу, щоб було фантастичне, але достовірне.

-      Тобто це не буде продовження роману? Чи нова історія?

-      І так, і ні. Я задумав нову історію у тому ж світі. Роман «І порву буття сукно» - самодостатній. Історія сама в собі, яка має вичерпний фінал.

-      Ти зараз працюєш більше над мемуарами? Сама праця над мемуарами відрізняється від художньої творчості. Чи комфортно бути в ролі документаліста?

-      Перш за все, мемуари – це не документалістика. Мемуари навіть не можуть розглядатись як джерело історичної інформації. Я свідомий того, що спогади, які записую, далекі від дійсності, бо я в один день описую те, що відбулось, наприклад, за тиждень, а в процесі добрехав чи придумав. Мемуари – це запис переживань. Це тренування, як вправи для тіла.

-      Цікаво поговорити про процес видання книги. Бо одна справа видати книгу, коли ти цивільна людина. Інша – коли на службі. Бо війна змінила порядок спілкування з видавцем, презентації чи продаж. Який твій досвід від моменту останньої крапки до моменту отримання першого примірника?

-      Я продав книгу на етапі концепції, коли ще нічого не написав. Мав лиш ідею, яку описав видавцеві Видавництва 333, яке спеціалізується на виданні авторів, пов’язаних з війною – і про війну, і авторів-військовослужбовців. Я потрапив у число таких авторів. У цивільному житті видати книгу було значно важче. Це давалось з болем. Тебе ніхто не знає, тебе не підтримують. А зараз, коли «цивіли» люблять дивитись на «мавпочок з окопів», які пишуть букви, значно легше продати творчість, написану військовими. Але я не люблю наголошувати на тому, що я автор-військовий.

-      Як щодо презентацій? Адже тобі важко вирватись, наприклад, на фестиваль і там показати свою книгу.

-      Був дуже зворушливий момент, коли стало відомо коли вийде книга і почались розмови, що було б непогано відпустити мене у відпустку. Але річ у тім, що я нещодавно вже був у відпустці. І один з побратимів, мій командир, поступився своїм місцем на відпустку, щоб я встиг на презентацію. Ми запланували три презентації – у Коломиї, у Львові, у Києві на фестивалі «Книжкова країна». В межах легальної відпустки я встиг презентувати і навіть продати першу партію. Хоча мені відомі випадки, коли «цивіли» буквально переслідують військових на культурних заходах, бо очікують лише сидіння в окопі, обмороження, життя на межі. І жити цим життям – стражденницьким.

-      Щоб були мучениками?

-      Так. Але ми не хочемо мучитись. Ми хочемо жити. І живемо.

-      Ти згадував три міста, де презентував роман. Як щодо відгуків чи публіки? Де прийняли тепло? Де, можливо, не зрозуміли?

-      Найкраще презентувались у Києві. Київ завжди показував себе активним та відкритим. Легше дається комунікація. Львів доволі… Не хочу нікого образити. Хочу сказати гарно.

-      Все ж варто сказати як є

-      Львів… Доволі стриманий, місцями зверхній, навіть зарозумілий. У Коломиї презентували на старшу шкільну аудиторію, хоч це не є цільова аудиторія роману. Але так організатори на місці задумали. Тим не менш, презентація пройшла тепло. Цей захід став для них не стільки рекламою книги, як демонстрацією живого письменника. Було багато дівчат і це була нагода поговорити з ними про сильних жінок-персонажів, яких мені страшенно не вистачає у культурі, через що складається враження, що цікаві пригоди стаються з людьми, в яких є пеніс. У своєму романі я намагався показати, що жінки – активні, з ними стається цікаве, вони приймають рішення, впливають на загальну картину.

-      Може, це рудимент радянської влади – безвольна жінка?

-      Це, і християнство. Це значно глибше. Це патріархальний лад. Але ж ми вважаємо себе істотами культурними. Тож мала б бути рівність статей та можливостей.

-      Чи є щось, що бракує у літературному житті як письменнику?

-      Мені хотілось би, подібно до героїв, про яких читав у книжках, їздити на розвідки і збирати інформацію. Хотів би скласти маршрутний лист, проїхатись по фахівцях, які мені треба для написання книги. Ось цього не вистачає. Ще я надивися на роботу письменника у одній грі, де у героя є фізична дошка, на якій він прописує сюжетні арки. Я робив щось схоже на гаджеті, коли писав «І порву буття сукно». Проте якби я міг розгорнути таку дошку в реалі, то це було б зручніше. Але я уявив собі, що після служби реалізую це. А моя дружина, позаяк вона є активним учасником моєї творчості, сиділа б на дивані, а я б розпатланим волоссям бігав і показував все, що придумав. А вона затверджувала б або критикувала.

-      Чи тобі важливо тобі як письменнику мати нагороди у царині літератури?

-      Позаяк я диктор, озвучував письменника-невдаху у серіалі «Містичний квест». Цей образ мені дуже сподобався. Цей персонаж здобув Неб’юлу за один з романів, який написав у ранній молодості. Я б хотів Неб’юлу. Але не через визнання, а через бажання більше поріднитись з персонажем, якого озвучував.

-      На твою думку, кенселінг «великої російської культури» зараз потрібний для України?

-      Однозначно. Вчора, позавчора, століття тому, зараз, навіть потім. Російське має бути викоріненим. Воно має бути настільки чужорідним, щоб в людини починалась панічна атака при наближенні до російського. Ми маємо повністю відхрестись від всього. Навіть від абетки.

-      Які кроки може робити кожен конкретний громадянин, щоб відхреститись?

-      Щонайменше налаштувати гаджети так, щоб російського не було. Почати шукати інформацію українською мовою. Нарешті написати власні імена українською мовою. Я знаю чимало прикарпатців, які досі чомусь у фейсбуці підписані російською. Це мінімум. А далі – почати вчити англійську мову і там відкрити широчезний простір, який наповнений усім. Російський простір нам цього дати не може, бо він викривлює, пльондрує, знищує.

-      Чи плануєш поширювати книгу на закордонний ринок? Чи з видавцем плануєте переклад?

-      Я хотів би, що моя книга була у кожного в хаті по всій планеті (сміється). Але це залежить від видавця. Зараз ми фантазуємо про повний продаж накладу, щоб видати наступний. Я знаю, що Видавництво 333 працює з закордонним ринком, тому певні шанси потрапити є.

-      Яку пораду ти дав би письменникам на шляху до першої книги?

-      Якщо ви не можете не писати – пишіть. Якщо можете не писати – не пишіть. Письменництво… Та й взагалі все, що робить людина, має бути пристрасне. Людина має горіти. Коли щось сильно любиш – то інші приходять почерпнути цієї любови. Вони хочуть цієї пристрасті. Пишіть, якщо це саме те, чим ви дихаєте. Майстерність прийде. Бо звідки по-іншому їй взятись, якщо ви не пишете і не розвиваєтесь?

-      Чим ти найбільше пишаєшся?

-      Донькою.

-      Дай настанову для майбутніх поколінь письменників

-      Нічого не бійтесь.