Уляна Сайкевич
1933 р. с. Синьків Радехівського повіту Тернопільського воєводства
Очевидиця
Біограма
Народилася 1933 року в селі Синьків Радехівського повіту Тернопільського воєводства (нині Червоноградського району Львівської області) в родині Павла (1898 р. н.) та Стефанії (1912 р. н.) Патан. Старший брат Ярослав, 1923 р. н. від попереднього шлюбу батька.
Сім’я була заможною, володіла понад 10 гектарами землі. Батько Уляни впродовж 5 років керував осередком товариства "Просвіта" у Синькові, ставив аматорські вистави, керував гуртком хору, очолював товариство "Сокіл". Два батькових брати, Федір та Йосип воювали у Легіоні Січових Стрільців. Павло Патан також був членом ОУН. В 1940 році його заарештували та утримували в тюрмі міста Лопатин, згодом у Золочівській тюрмі. У зв'язку з початком німецько-радянської війни чоловікові вдалось вийти на волю. Під час Другої світової війни він потрапив у німецький полон в Італії.
Брат Уляни, Ярослав, також був членом Організації українських націоналістів. Заарештований у 1939 році, утримувався в тюрмі міста Лопатин, а згодом у "Тюрмі на Лонцького" у Львові, де був замордований 26 червня 1941 року.
Родина пані Уляни була двічі "розкуркулена": спершу відразу після війни, 2 липня 1945 року, тоді членів родини утримували в тюрмі міста Лопатин. Завдяки зв’язкам батька вдалось уникнути вивезення на Сибір. Повернулись з ув’язнення 4 січня 1946 року. У 1947 році родину "розкуркулили" ще раз, після цього у 1949 році вони були змушені вступити до колгоспу.
В перші роки незалежності України Уляна Сайкевич була головою Радехівського осередку громадської організації "Союз Українок".
Спогади
| Оповідач: | Уляна Сайкевич |
| Місце запису: | с. Синьків Червоноградського району Львівської області |
| Дата інтерв'ю: | 18 вересня 2015 р. |
| Інтерв'юер: | Марія Гілевич |
| Транскрипція: | Марія Гілевич |
| Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
В нас було так якби село ділилось на три категорії, на чотири можна сказати. Були поляки, були жиди, але поляки собі були поляки, а були кацапи, то кацапи, був такий який, називався кацап, то яка держава прийшла, він тому служив, то називався кацап, а москвофіли, то які за москалями дуже обставали, а українців дуже мало було, але я кажу, поляки собі своє українці собі своє.
Інтерв'юери: А кооперативи не було?
Була
Інтерв'юери: А хто мав ту кооперативу?
То були восьдево такі Гнати, вони були старі, бездітні, він був братчиком в церкві. Вони колись мали хлопця малого, він їм вмер і потім вже були старі, вони вже дітей не мали. Він мав хату і хатину і ту хату давав на ту кооперативу.
Інтерв'юери: То ще за Польщі було?
То було за Польщі, так
Інтерв'юери: Як він звався?
Гнат
Інтерв'юери: А фамілія?
Павлюк, Павлюк Гнат, а вона звалася Тодорка
Інтерв'юери: А що там в тій кооперативі було?
Ну всьо мали, привозили всьо вони мали. То була українська кооператива. Но була ще така державна, то таяк поляки тримали, а то була така українська кооператива. Казали наперід, що гет до того польського магазину не йти, а до кооперативи, давати витогр своїм. бо ще давали якийсь процент на ту Рідну школу з теї кооперативи.
Інтерв'юери: А доки та Рідна школа була, не знаєте?
Но була знать доки москалі не прийшли і розігнали. От йшли з колядою, хто кине там якусь копійку, хто не кине, тато добудуть свої, бо був великий багач, мав збіжжя, мав з чого продати. Добудуть 10-15 злотих занесуть і будь то зібрали з цілого села.
Ну з виставів, то вже як вистави грали, то складали таже трохи відсилали на ту Рідню школу. То та Рідня школа, тілько існувала з тих українців, що давали на ту школу. А та Рідня школа, то називалася, бо була суто українська, самі українські діти-сироти, хто батьків не мали, хто були дуже бідні не мали з чого вчити, ото такі, то називалося Рідня школа.
А ше раз був такий великий здвиг, я не знаю в якім то році було, но я вже мала зо 5 літ. Робили на вигоні в Радехові, такий священик Бучко його фамілія була. То тато все Бучко, Бучко, зі Львова приїжджав.
І там поставили таке піддашша, вони там правили на тім вигоні Службу Божу, робили таке українське весілля і така трибуна дуже була і ті вправи робили, ті соколи виступали. З Нивиць дівчата робили віночками, а наші робили серпами синьківчани, але з’єдналися докупи, а хлопці сокирками. Но і то така парада була, я вже мала певні 5 літ, я була в такім вишитім дуже вбрані і мала прапорця синьо-жовтого і мене на ту трибуну висаджували, на тім вигоні і я вірші говорила. Я дуже вірші говорила і мене обкидали цукерками і дуже мені плескали, пам’ятаю як нині. Мала фотографію, але як нас вивозили, то всьо забрали.
