Світлана Талан

Інт: Пані Світлане, можете сказати своє повне ім'я, прізвище і побатькові, і ще своє жіноче прізвище? 

Талант Світлана Олегівна. Жіноча - Скидоненко.

Інт.: Дякую. А ще, скажіть, будь ласка, дату та місце народження? 

7 березня 60-го року. Сумська область. Глухівський район. Село Слоут. 

Інт.: Дякую. А ще, скажіть, будь ласка, прізвище, ім'я і побатькові своєї матері?  І дату і місце народження? 

Скидоненко Софія Олександрівна. Дата народження 8 лютого 1936-го року. Так само Слоут.

А батько? Так же саме ім'я, прізвище, побатькові і місце народження? 

Скидоненко Олег Романович. Рік народження 36-й, 25-го грудня. 

Інт.: Ще дуже хочу з вами поговорити про такі загальні питання. Можете трошки розповісти про своє дитинство взагалі, що ви пам'ятаєте про свої перші роки життя, якісь яскраві спогади з дитинства, щось з таким? Ну, наприклад, про свій перший рік життя, якісь яскраві спогади з дитинства, щось з таким.

Ну, для мене, найяскравіші спогади — це з дитинства до семи років, поки я пішла до школи. Я жила у бабусі в селі Слоут. Практично нас виховували, як усіх тоді дітей, у селі вулиця. На вулиці було багато дітей. І, що цікаво, моя бабуся не вміла читати.

У нас не було книжок у хаті, не було тоді, звичайно, телевізора. Так. Але я любила дівчатам, своїм подружкам розповідати про те, як я була принцесою.

Я не знаю, звідки я це брала.  І я малювала на піску паличкою, як я була принцесою, який в мене був одяг. І дівчата починали розпитувати, які були сукні. Я розповідала, якого кольору, і все це фантазувала.  Бо моя бабуся людям шила одяг на швидкій машинці. І, напевно, такі в мене були фантазії. Тобто, напевно, мої перші твори були написані на рідній батьківщині на піску. 

Інт.: А трошки можете ще розказати про школу? Чи вам подобалося вчитися?  І взагалі, які ви мріяли стати, коли були дитиною?  Чи ви одразу планували стати менеджером?

Перший клас я пішла у сім років, як тоді всі діти. Це було в Чернігівській області.  Куди направили моїх батьків, за направленням вони вчителювали. Школа була російська. Вона була на кордоні з Росією. А я розмовляла українською.  І мене змушували розмовляти російською.

І ось одного разу вчителька у першому класі приносить картинки  і показує там зображення ляльки.  Викликає мене. Вона каже, що це таке? Я кажу, що це лялька.  Вона каже, що це кукла. Я кажу, яка вона кукла, коли це лялька?

І вона мене залишила після уроків, змушувала сказати, що це кукла. Ну, я ж то знаю, ми ляльками гралися.  І для мене це була лялька, ніяк не кукла.  Я не могла зрозуміти. І вона мене довго тримала.  І врешті-решт я надулась. Я опиралася, і я не сказала, що це кукла. Для мене вона залишилася лялькою. І не могла зрозуміти, чому вчителька така тупа. Невже вона не розуміє, що то лялька? 

А потім я навчилася читати. Нас повели в бібліотеку, я записалась.  Нам бібліотекар давала по 5 книжок. Я швидко читала, і наступного дня приносила, щоб обміняти.  Все для мене такий світ новий відкрився.  І бібліотекар каже, я тобі не буду давати по 5 книжок. Ти береш 5 книжок, бо ти дивишся малюнки, ти їх не читаєш. Я кажу, ні, я читаю. Вона каже, ні, я тобі не вірю. Мені так було образливо. Дала вона мені 3 книжки.

Я йду додому і думаю, коли я виросту,  я буду писати книжки.  Я напишу книжки, намалюю малюнки. І цій бібліотекарщі я жодної книжки своєї не дам. Напевно, ворота Божі були відкриті на той час, що минуло багато років.

І так я стала писати книжки. І не дали книжки бібліотеку. Ну, правильно. Така дитяча помста була.

Інт.: Можете ще трошки розказати про свої студентські роки? От, можливо, про що ви диплом писали і хто ви за освітою? 

Ну, що студентські роки. Ви розумієте, я вступила на очне навчання.  Потім я вийшла заміж, я перевелась на заочне. І незабаром у мене дитина народилась.

І то були 3 рази на рік поїздки з Луганщини на Сумщину  у Глухівський педагогічний інститут, де я навчалася.  І, скажімо, це були такі дуже напружені роки. Коли мала дитина, коли навчання. Сказати, що щось таке яскраве запам'ятала з цих студентських років, то я не можу, ми всі були такі. Знаєте, я одна з немолодших була, бо в основному навчалися вчителі, які закінчили педучилище і змусили вступити до вузів. І вони були лише стурбовані тим, щоб закінчити це навчання,  отримати той диплом.

Інт.: А таке вже трошки питання тяжче.  Чи ви стикалися з якимось ідеологічним утиском, політичним утиском на своєму життєвому шляху? Щось таке яскраве, коли от вас... От ви, наприклад, один раз навели приклад в школі з російською і українською мовою.  А чи, в принципі, от, наприклад, як там взагалі жилося при комунізмі? Чи ви належали, вкладали до комуністичної партії?  Чи були якісь утиски з цього приводу? 

Ні, ви знаєте, я не була жодного разу у ніякій партії. І не збиралася бути. Тому я була вільною людиною. Мені подобалось це. Наразі я лише член Просвіти, але це не партія. Ось секретар Луганської Просвіти. І уже у наші часи, за час її незалежності, коли підходить час виборів, то обов'язково хтось з якоїсь партії пропонує вступити в їхню партію. Я відмовляюсь під різними приводами. А потім проходять вибори, вони знову забувають до наступних виборів.  Пропозиція вже не дійсна до наступних виборів.

Інт.: А якісь от утиски були там з якихось там... От вас, як письменницю, можете щось таке згадати? От, що ви почали писати українські твори.

Ну, з боку українців не було. З боку сепаратистів, яких я не вважаю українцями, то звичайно були. Це починаючи з 2015 року, коли вийшов роман «Голений нерв»,  де насправді у хронологічному порядку, але в художній формі викладені всі події, які відбувалися в Сєвєродонецьку, починаючи від підготовки до псевдореферендуму, потім окупація міста, звільнення міста. Там немає жодної вигадки.

Але це було одразу сприйнято тією частиною мешканців нашої країни, які дивляться у бок Росії, як негативне. І ще до того, я впевнена, що багато з них і не читали ту книжку, але вже була занесена одразу в розстрільні списки у так званій ЛНР.  Цього здалося мало.

Минув деякий час, кілька місяців, здається.  І в одній із груп місцевих, закрита група, я в тій групі не була, але мені знайома прислала. Я вклала скриншоти, де почали обговорювати питання "пока нашиє рєбята вернуться", треба з нею щось зробити.  Ну, "нашиє ребята", це зрозуміло. І вони виставили на голосування, що з нею зробити, чому чекати. Почалося голосування, і ви не повірите, що в нас зараз найбільше голосів видали за таку смерть, як спалити на її книжках. Це в наш час люди проголосували за таку смерть.

Ну, потім було звичайно, що намагалися виманити з будинку, виманити у той час, коли пізно, у якийсь віддалений куточок міста, під приводом якогось заходу патріотичного і так далі.  Але я коли писала, що я сама не прийду,  я прийду з великою групою підтримки молоді, то такі пропозиції відпадали одразу.  Було зрозуміло, чому я була там потрібна. 

Інт.: І ви завжди ще досі знаходитеся в цих списках?

Ну, звичайно, звичайно.  І ви знаєте, Остапе, коли почалося повномасштабне вторгнення, то вже за кілька днів знайомий мене відповів,  він мені зателефонував і каже, що заїжджав на тимчасово окуповану нашу територію Луганщини і на блокпосту побачив два знайомих прізвища. Прямо висіли списки, яких одразу затримати, виконати наказ можна. Ну, моє прізвище ще однієї людини, яку я знаю з Лисичанська. Там уже прізвища були готові.

Інт.: Угу. Трошки зараз ще хочу вас питати про ці вже події,  тобто, які стосуються 22 року, 24 лютого 2022 року. Але ще перед тим я хотів вас питати, як ви взагалі пам'ятаєте День здобуття України і Незалежності?  Тобто, де ви були в цей момент?  Як ви взагалі на цей процес відреагували? Як на цей процес відреагували ваші оточення, ваші колеги? 

Я пам'ятаю той час.  Хоча вже пам'ять трошки стирає. Стирається з пам'яті.  Я не можу сказати, що була якась тоді, займала громадянсько-активну позицію. Я була звичайним вчителем. Працювала. Я сама виховувала дитину. Але то було справді відчуття свободи.  Ось таке, знаєте, відчуття польоту, відчуття свободи. Хоча я не знала, чи буде важко.  Як ми сприймемо ту свободу? Чи ми її оцінимо її по-справжньому? Але, так, окрім відчуття свободи, була така якась ефорія, можна сказати. 

Інт.: А от ще хочу трошки спитати про ваші традиції в сім'ї. Можете сказати, от, як ви, в принципі, які от у вас є в вашому регіоні традиції? Там, на Різдво, наприклад, на Пасху, щось можливо таке, щось. Іменно в вашій сім'ї.

І з цим у нас дуже важко. І ці традиції збереглися більше на Західній Україні. Навіть на Центральній їх також, ну от я Сумщину беру, також вони мало збереглися.  І з ними я вже почала знайомитись, як почала в 2013 році. Перша приїхала на Західну Україну, і з того часу я вже почала знайомитись з цими традиціями.

І взагалі, ті традиції, які, дякуючи Західній Україні, які збереглися, вони почали до нас приходити після того, як був звільнений з Сєвєродонецьку у 2014 році. Тоді почався якийсь такий обмін досвідом. Коли дітей вперше повезли на екскурсії, до Львова привезли, до Івано-Франківська, на Закарпаття. Їздили дорослі, ну тобто такий вже взаємовідомий пішов. І ті традиції вже приїхали в Сєвєродонець, були перші такі заходи, які проводили. Не запозичення, а вже привезення звідси. 

Інт.: І зараз як? Ви змінився ваш побут? Ви щось почали додавати, якісь традиції до свого? Не знаю. У мене є знайомий отець, він зараз виїхав.  Він зараз виїхав. Він зараз виїхав. Він зараз виїхав. Але от він теж виїхав в Донецьк з місією. І як от взагалі з релігійним життям? Чи якось є якісь зрушення позитивні? Чи ви помітили? Ну от не тільки ваша сім'я.

Ну, я зараз тісно контактую з директором місцевого музею Уляни Кравченко, Миколи Устияновича, яка мені розповідає про всі ці традиції і намагається долучити, кудись повезти, щоб щось побачити. І так, якщо я можу. Так, я поступово трошки вхожу у курс. І ще щось цікаве. Зараз я проживаю у Львівській області. І тут в неділю ніхто не працює. Сусіди одразу попередили. Навіть якщо щось робите, навіть білизну на вулиці не вивішуйте, щоб сусіди не бачили.  Неділю не можна нічого робити. І на свята. А як визначити, як дізнатися свята? От церковний календар має там багато свят різних визначених. В якийсь день можна щось робити, в інший не можна. Я цього не знаю. 

А потім я зрозуміла, як мені визначати. Сусіди будують будинок. Якщо зранку, восьмій ранку, почали люди працювати, значить, свята немає. Якщо зранку тихо я послухала, значить, або свята, або неділя. Бо, наприклад, була здивована там на Спаса. Є три Спаси. Один день йду до церкви працювати не можна, визначають. Два інші тут не визначають свята. Тобто важко мені війти в курс, коли що можна, коли не можна.

Але я намагаюсь зрозуміти і дізнатися щось нове. Принаймні, для себе. 

Інт.: Я вам дізнаюся теж. Я почав вчитися, коли в католицькому університеті.  У нас теж, якби чи не кожне релігійне свято, то є вихідний. І я чисто так ці всі релігійні свята почав вчити по вихідних.  Хоча я із Західної України, народився в Івано-Франківську. Але мені ще запам'ятати всі ці дати, всі ці свята, це ще дуже складно.  Я собі уявляю, а по селах там теж таких дуже люди святкують.  Трошки більші місця, то це, в принципі, так. А де ви зараз саме проживаєте? У Львівській області? 

Так, у Львівській області. Місто Миколаїв. Миколаїв.

Інт.: Трошки ще зараз хочу вас запитати про сучасність.  Про початок такого повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Взагалі, як ви спочатку відреагували на оце скупчення військ біля кордонів?  Чи ви взагалі вірили? Що війна почнеться? Чи ви не вірили?  І який був, у вас взагалі, емоційний стан напередодні цього?

Ну, враховуючи мій досвід, більше восьми років волонтерства, коли я їздила на першу лінію оборони, до наших бійців, то я за ці роки бачила, як зміцнюються наші позиції,  як замінюється техніка на нову і так далі. І хлопці були впевнені і мене запевняли, що вони стримують наступ, якщо буде. І вони, і я чекали, що наступ однозначно буде на Луганську та Донецьку області. Коли це буде, невідомо. Але щоб повномасштабний наступ на Донецьку область.

Ну, цього, напевно, ніхто не припускав.  А те, що буде в Луганську та Донецьку, то так.  І я вам більше скажу. Десь 19 лютого, уже росіяни зайняли територію з тимчасово окупованої території Луганщини. Вони пішли на нашу територію неокуповану. І вони вже пройшли кілька міст і сіл. І люди вже з тих, з цієї місцевості не могли евакуюватися, їх не випускали. Ну, і навіть тоді мені вірилося в те, що, ну, це тимчасово, вони прорвалися там, пройшли, скажімо, кілометрів 50 чи 70 з кілометрів.

І думаю, що наші хлопці їх все-таки відтиснуть назад. Не вірилося, що це війна.

Хоча я вважаю, що, напевно, потрібно було про це ще 19 лютого сповістити, а не 24-го.Коли вже російські війська були за кілька кілометрів від Сєвродонецька і одразу почали обстріл міста. Там кілька кілометрів всього відділяло від нашого міста. 

Ін.: Таке до вас особисто від мене запитання, як історика, як людини, яка вивчала плюси і мінуси взагалі української тактики,  от ви спілкувалися з військом. Як ви взагалі оцінюєте українську підготовку до війни?

Бо я просто читав з деяких джерел, що, в принципі, ми десь от за пів року ще до початку війни, ми вже, ну, не війни, а таке повномасштабне нововторнення, бо воно почалося у 2014 році. А повномасштабне нововторнення ми вже знали давно. Тобто нам про це розвитка США повідомила. І дуже багато людей зараз, навіть в Тік-Тоці, така соціальна мережа є, от люди постійно виставляють позиції, ми мали слід ще підготуватися.

Оці люди, які були на кордоні, вони не були готові, вони не знали і просто так загинули. Як ви оцінюєте українську підготовку до такого повномасштабного вторгнення? Чи ми були готові до цього? Чи все-таки нам бракували підготовки, бракували інформації? Як ви можете оцінити? 

Ну, знаєте, ті 8 років, що я їздила, мені здавалося, що підготовка йде по-молодшому.  Я вже про це наголошувала,  що і новітнє зброя з'являлась, і так далі, і так далі. І позиції нові там були укріплені.  Але як з'ясувалося, що, наприклад, наше місто, яке де-факто виконувало роль обласного центру,  взагалі не будувало жодне бомбосховище. У нас навіть система оповіщення за ці роки не була.

Тому ми були увімкнені, підготувані. І коли 24 почалися обстріли, то 25, скажімо, вже йшли вуличні бої, можна сказати. Місто зовсім не було укріплене. 24 виклали ще відео наші військові, що вони розклали міни по периметру навколо міста. Це не підготовка була. І я вважаю, що таке місто мало бути більш захищене. І попри все, наше місто трималося, трималося, аж до кінця червня.

Інт.: Чи Ви вважаєте, що це промах влади? Що так сталося? 

Я вважаю, напевно. Я не військова людина, не можу сказати, наскільки там були готові ці позиції до зустрічі з ворогом.  Але якщо ворог наступного дня вже за три кілометри від нас, від міста обстрілює з усього, з чого можна, то це не підготовка.

І взагалі, подивіться Луганська область, майже вся зайнята.  Є невелика частина, що залишається, яку наші хлопці боронять. То це, напевно, говорить про те, що не була достатньо підготовки. 

Інт.: Хочу Вас ще трошки спитати про конкретно цей день 24 лютого. В принципі, з ким Ви були? Які були Ваші думки, які Ви зрозуміли, що вже все почалося? Як от взагалі на це була реакція Вашого оточення, Ваших близьких? Особисто Ваші думки. 

Ну, по-перше, я до третєї ночі спілкувалася з подругою. Ми дивились телевізор, чекали виступ нашого президента. Уже таке напруження було ще далі нікуди, потім не дочекалася, заснула.

А коли вранці прокинулася, то мені чоловік сказав, що прокидайся, почалася війна.  Я сказала, та яка там війна? Все одно в мене навіть тоді була думка про те, що це в небезпеці лише Луганська і Донецька області, але не повномасштабно.

І хоча передавали ж по телебаченню всі новини, я це не повірила. Я поїхала до лікарні, мені потрібно було, і тільки я зайшла в кабінет лікаря, там аналізи я здала, потрібно результати було дізнатись. Ось почалися обстріли нашого аеропорту.  Лікарі, медсестри, медперсонал сказали спуститися у підвал.

Я сказала, та нікуди я не піду. Нічого цікавого, я лікаря запитала. Так. А коли мені за аналізами прийти? Вона мені посміхнулася і каже, коли закінчиться війна? Я пішла додому, в той час аеропорту обстріляли.  І ви знаєте, я біля свого під'їзду зробила фото. Я сфотографувалась, ніби відчувала, що то, напевно, останнє у своєму дворі біля свого під'їзду.

І інформації дуже багато поступало на місцевих сайтах, дзвінки були.  І спілкувалися, і всі казали, та не може бути, що війна.  Та яка там війна? Нам сказали на роботу йти.

Хоча одразу школярів зі школи відправили додому. І кажуть, наше керівництво, каже, ніякої війни не буде. Це все паніка. Ти що вибухи? Ну, ми звикли до вибухи за ці роки.  20-25 кілометрів по прямій до лінії фронту, то вибухи. Ми щодня чули.

Тому в перший день ще якось не вірилася. Не сприймала свідомість, що це війна.

А вже наступного дня, коли обстріли доволі так і були сильні, коли вже почалися влучання у багатоповерхівки, коли почали закриватися аптеки, магазини, і почалася паніка щось купити.

Бо ми знали, що таке окупація в 2014 році, коли майже три місяці у нас не було ні харчів, ні ліків, нічого.  Взагалі місто не заводилось. Люди це знали. Кинулися в магазини. Магазини і аптеки відчинялися, коли обстрілів нема.  Їх не було. Ну, по кілька годин на день не було. Я сама попала в таку ситуацію, що в мене не було.  Інсуліну в мене був. У мене не було голок. І я просила сина купити. Він днів два чи три бігав по всіх аптеках, стояв у чергах, попав під обстріл. І голок ніде не було. А що з ним робити? З тим інсуліном?

І тоді один знайомий мені з села за 25 кілометрів, він під обстрілами їхав на велосипеді, і він привіз мені ті голки, 20 штук, я пам'ятаю досі.

Інт.: А не було якихось там, ну, я не знаю, якісь волонтери з ліками ніяк не допомагали?

Ну, перші дні взагалі нічого не було. Були черги, я просто не можу сказати, які то кілометрові черги були.

Скільки там було людей, це не передати. Навіть, ви знаєте, такий випадок був,  коли людям там нарахували зарплатню, вони пішли до банкомати, банкомати також черги, коли там їх заправлять, коли привезуть, її черги стоять цілими днями. І почався обстріл. Люди, жодна людина з цієї черги нікуди не зрушила.

Всі подивилися, сказали, це луплять гради по сусідньому кварталу, сюди не прилетить.  Бо вже знали, що гради луплять в один ряд. І з черги з цієї ніхто від банкомату не пішов. Така сама історія була і біля аптек. Люди просто чекали, дивились, у який квартал йдуть обстріли, і від аптек ніхто не відходив. Бо життєво необхідні ліки дуже були потрібні. 

Інт.: Можна ще розказати про засоби інформації? Ну які засоби, як змінилися, можливо, пошук якоїсь інформації? Тому що під час війни дуже з цим проблематично. І як от ви почали шукати якісь ресурси інформації, що ви читаєте? Які джерела?

Тоді у Сєвєродонецьку до мого виїзду ще був інтернет. І можна було телебачення дивитись, можна було по інтернету новини дізнаватись.

Ось. У 2014 році, коли ми були в окупації, то ми взагалі відрізані від усього світу були. І лише оце сепаратистське телебачення Anna News називалось. Ми могли бачити, а інформацію повну почерпнути було дуже важко. У 2022 році до мого виїзду ще були інтернет і мобільний зв'язок. Хоча переривалося, але можна було все дізнатись і побачити. 

Інт.: Розкажіть, як ви виїхали? От як от це був процес? Тобто чи де ви були на початку війни? Чи ви були на Сході? Чи ви вже були на Заході України?

Ні, спочатку я не збиралась взагалі нікуди виїжджати. Сказала, що я зі свого міста нікуди не поїду.  Так, як і багато сєвєродончан. Майже ніхто не виїхав у перші дні.  Так, як і багато сєвєродончан. Майже ніхто не виїхав у перші дні.

Всі думали, що буде так, як у 2014 році. Кілька місяців перечекати і нас звільнять. Бої стихнуть і люди залишаться у своєму місці.  Я також була впевнена, що не поїду. Але військові мені телефонували, ну їхні, скажімо, командири.  Кілька людей зранку вернулися. Вони сказали, що нікуди не треба виїжджати, все буде добре, ми тримаємо місто, трошки потерпіть, побережіться і так далі.

І раптом в один день усі ці чотири людини мені зателефонували і сказали, що ви негайно маєте виїхати з міста. Готуються росіяни до великого штурму, щоб взяти місто.  Будуть запеклі бої. І заради безпеки вам потрібно виїхати. І заради безпеки вам потрібно виїхати. Я була проти хоча розуміла що уже частина міста на той час була зруйнована і люди з тих районів, які були дуже обстріляні, там дев'ятиповерхівки з них там уже нічого не залишилось, вони перебиралися у підвали подалі від того. І дійшло вже до нашого місця.

І уже на той час це було 3 березня військові стояли в центрі міста. Тобто, де я жила. І було зрозуміло, що якщо вони вже відсунуті до центра міста. Стояла САУ, "Гвоздика" навпроти будинку стояла з іншої сторони там ще одне САУ стояло, то було зрозуміло що сюди будуть наші стріляють. Значить буде ответка.

І тоді таке, я була проти, тоді прийшов син, сказав, що ми вже зібралися. Я вже зібрався, збираємось і негайно виїжджаємо. У мене були зібрані документи у нас 14-го року завжди в пакеті готові речі було речі були в двох сумках. Я почала з однієї все викидати. Сказала я беру тільки два светри двоє штанів я більш нічого не беру, щоб швидко повернутися. Я їду з такою умовою на один тиждень.

Все я залишила, всі речі, я нічого не забрала. Я не забрала коштовні речі, я не забрала дорогі речі, які мені по справді дорого це фотографії старі своїх предків. Не навіть свого життя. Нічого не взяла і коли вже ми їхали позаду наш квартал був уже повністю обстріляний градами і сонцепеком. Через один будинок від нашого у п'ятиповерхівці була бібліотека на першому поверсі. Цей будинок він ще згорів. Я вже тоді відео дивилась, що таке сонцепйок, коли не залишається навіть металу.

Ось ми їхали, позаду гради лупили. Мені вже було все одно. Я в такому відчаї була, ми їхали до Львівської області 5 днів. Це було була найдовша дорога.

Я почала писати оповідання про цю найдовшу дорогу. І ви знаєте, вже стільки часу минуло, просто згадувати дуже важко... Їхали зі швидкістю 2 км/год, стояли в корках там по кілька годин по 3 по 4 години. На блокпостах у нас перевіряли і документи, і телефони кожного з нас перевіряли. Просили не робити записи на відеореєстраторі і так далі. І це було насправді жахливо розумієте і де є колона кілька рядів машин права сторона залишена для військових і для швидкої та для спецслужб. Бо як їздили військові, а ми в кілька рядів і зупинитися десь неможливо, бо якщо ти зупинишся, ти не потрапиш знову в цю колону.

Дуже-дуже багато майже кожній машині діти. Вивозили автобусами дітей дуже багато дітей. Це напевно сиротинці я так думаю. І прийомні сім'ї виїжджали з дітьми.

Купити щось або заправитися ніде не було. За всю дорогу до Вінниці ніде, вірніше до Кропивницького, ніде не було нічого на заправках, ні води не було. Туалети зачинені були. Заправитися був або газ або деінде був дизель, а бензину не було на заправках. Поїсти, попити ніде не було можна купити. Всі магазини, які були траплялися вони всі були порожні. Ніде вже нічого не залишилось. Ну їдь як хочеш і багато людей губилися. Хтось встав піти в туалет десь там шукаючи якісь посадки чи щось. Посадки всі вже такий час вони голі були людина кудись далі відходила колона рушила і все людина не може найти свою машину.

Я пам'ятаю як цілий день ми їхали з такою маленькою швидкістю і один чоловік шукав свою дружину. Вона вийшла і все. Він не знав чи вона обігнала колону пішки. Ну пішки звичайно можна було обігнати з такою швидкістю. Чи вона попереду. Бігав і ми його зустрічали кілька разів. Він бігав і питав чи ви не бачили дружини в зеленій курточці. Він не міг її знайти. Понад дорогою стояли часто дитячі речі, які забули. Вивели там дитину у туалет, залишалися іграшки, термоси, дитяче взуття.

Звичайно це якби можна було фотографувати для історії, але фотографувати нічого не можна було. І ми доїхали до якогось міста я не пам'ятаю назву. Знайшли телефони волонтерського центру, який був у шкільному спортзалі, щоб там переночувати, бо на вулиці був мороз і такий льодяний дощ пішов.

Було холодно. Нам сказали до десятої години маєте встигнути або комендантська година починається. Ми доїжджаємо до міста уже була десь 10-20. Ми телефонуємо, нам сказали ми закрили центр, ми вас не пустимо і ми ночували в машині де замерзла вода. Я ніколи в житті так не промерзала. Потім уже в Вінниці ми зупинилися в моєї знайомої. Трошки відігрілися, поїли. І рушили. І так до місця свого призначення ми їхали 8 діб, ой 5 діб, 5 діб і 8 березня 22-го року ми приїхали і де живемо зараз на це місце.

Інт.: Можете трошки розказати зараз про свою теперішню діяльність? Як зараз з роботою з якимись вашими новими книжками, проектами? Чи щось плануються чи щось пишеться?

Ну приїхавши сюди ви знаєте почалися нові випробування, які я мала пережити. Це по-перше у червні у березні ми приїхали стан мій погіршиться по здоров'ю Мені потрібна була операція але показники не давали і зробити доводилося приводити себе до ладу.

На початку червня мене прооперували. Потім пішли ускладнення ще раз прооперували. А потім, коли я повернулася додому, мала пройти довгу реабілітацію, бо це була складна операція на хребті.

Вийшло так, що моя сім'я розпалася, ми розлучилися з чоловіком.

Але й на цьому не закінчилось. На операцію люди допомагали зібрати кошти, бо це знаєте коштовна операція. Я б стільки сама ніколи не заробила і не зібрала. Залишалися трохи коштів на реабілітацію і я в чатбуці отримую, хотіла отримати електронний підпис мені для роботи потрібно було і в цей час не вклинюється туди якийсь шахрай він знімає останні кошти в мене.

Я залишаюся в чужому місці прооперованв зовсім без коштів. У мене в гаманці було 25 гривень. Ну здавалося б що можна там упасти в інше, але я знала, що у найтяжчі хвилини мене рятує творчість. Я тоді дала оголошення на Фейсбуці, що мені потрібен столик для лежачих, щоб під ноутбук, щоб працювати. Мені також допомогли мої її читачі. Я придбала цей столик, ставила його на груди і почала дописувати той роман, який почався почала писати в Северодонецьку. Я його настукала дуже незручно було, написала один. Потім почали працювати далі. І далі. І зараз якщо мені важко, то я сідаю за роботу.

Ось і зараз виникла така ідея написати роман про Северодонецьк. Я думала сама і збирала матеріал. А потім прийшла ідея щоб цей роман написали люди, які северодончани, які були в Северодонецьку на 20 на 24 лютого.

Я попросила, дала оголошення, попросила надсилати свої розповіді ось тобто на ювілей Северодонецька, який буде наступного року, мені дуже хочеться зібрати таких розповідей на цілу книгу.

І ще я хочу сказати, що я задоволена сама собою, тим що я написала книгу, яку ще збиралася написати. В Северодонецьку був зібраний матеріал про мою землячку з Сумщини жінку-легенду, яка входить у 50 відомих жінок світу. А вона з моєї батьківщини - Сумщини. Про неї нема жодної художньої книги про неї мало хто знає у свій час знала Європа. І знали за кордоном і знали в Україні, а зараз про неї забули але вклад її дійсно великий.

Матеріал то зібраний залишився архівний з архівної справи залишився в Северодонецьку. Мені довелося звертатися знову до знайомих, які надсилали цей матеріал, по-новому його опрацьовувати. Я писала доволі довго цю книгу, дуже хвилювалась, бо історичні книги для мене писати важко. А вона художня художня історична. Написавши я звернулася з проханням переглянути, знайти можливо ляпи щось додати до двох істориків із Сумщини. Один викладач у нашому інституті, де я навчалась. І ви знаєте така радість була, коли вони мені відповіли вони були у захваті від цієї книги. Вони сказали що я поринула в ту епоху, я зуміла її передати і погляд це погляд знаєте не на жінку-науковця, історика, етнографа, етнографиню. А це погляд на жінку, що Вона відчувала як їй вдалося будучи заміжньою за тираном чоловіком, за не любим чоловіком народити 10 дітей дати їм освіту і стати такою успішною.

Вони написали передмову до цієї книги і 1 лютого Я чекаю на вихід і тепер їх хвилююся як сприймуть читачі цю книгу.

Інт.: А ще хочу вас запитати як ви зараз от в цій даній ситуації себе почуваєте Чи Ви часто замислюєтеся що от що з вами трапилося оці всі події?

Було важко перші чотири місяці це взагалі сприйняти те що у тебе відібрали все не тільки матеріальні не тільки житло у тебе відібрали твоє минуле позбавили всього і ти у пенсійному віці залишається з мінімальною пенсією в чужому краї. Як далі жити просто з голови не йшла ця думка що моє життя закінчиться біля сміттєвих баків.

Ось іншої думки не йшло. Я відкидала цю думку, вона знову йшла мені в голову. Потім я рятувалася творчістю і з за чотири місяці я сприйняла те, що я не можу змінити то треба сприйняти ситуацію. Змінити ситуацію, яка склалася своїми силами нічого не зміню. Надія на наших хлопців які бережуть нашу країну і на Бога.

Тому я просто живу, радію кожному дню. Я працюю. Іноді звичайно важко буває. Якась депресія находить, що все так дуже сумно. Тим більше знаєте звикнути жити у такому тихому містечку, де в основному приватні будинки людей я бачу мало. Вночі собаки навколо одні гавкають і все після такого шумного міста як Северодонецьк звикнути до такого життя зовсім протилежного важкувато було.

Хочеться, коли навколо тебе вирує життя, коли ворушиться люди, машини їздять то й ти сам швидше рухаєшся тут ніби завмираєш.

Але особисто я ставлю плани, коли я маю що зробити, коли написати, коли закінчити і так і живу. А що буде далі я не знаю.

Зараз ми всі живемо напевно одним днем і далекоглядні плани не будуємо. Хоча мріяти ніхто не забороняє. Мрії залишаються.