Олекса Кушнір
1922 р. с. Романів Перемишлянського повіту Львівського воєводства
29 жовтня 2016 р. с. Романів Львівського району Львівської області
Кулеметник УПА, сотні "Сіроманці", псевдо "Пімста", політв'язень
Біограма
Народився 1922 року у багатодітній сім’ї в селі Романів Перемишлянського повіту Львівського воєводства (нині Львівського району Львівської області). Батько Михайло, 1888 р. н., воював на Першій світовій війні в австрійській армії. Мама - Марія, 1881 р. н. (з дому - Гринівець).
Олекса навчався в п'ятикласній сільській школі. В 14 років вступив до “Зеленого Юнацтва”. Згодом став членом ОУН. Під час нацистської окупації був мобілізований до “Баудінсту” для примусової праці в село Бродки. Здійснив втечу, деякий час переховувався у рідному селі.
1943 року приєднався до відділу УПА командира “Вільхи”, з яким потрапив на вишкіл в Карпати. Став кулеметником сотні особливого призначення УПА “Сіроманці”, якою командував Дмитро Карпенко “Яструб”. Сотня “Сіроманці” входила до складу ВО-3 "Лисоня". Отримав псевдо “Пімста” (“Помста”). Через проблеми зі здоров’ям (запалення легенів) Олексу відпустили додому для лікування. Після одужання впродовж трьох місяців належав до романівської боївки ОУН, якою керував “Зорян”.
Під час спроби повернутися в село був затриманий та заарештований органами НКВС. Утримувався в слідчому ізоляторі (“Тюрма на Лонцького”) у Львові. 27 травня 1946 року засуджений Військовим Трибуналом військ МВС Львівської області на 10 років виправно-трудових таборів з обмеженням у правах на 5 років та конфіскацією всього майна.
Спочатку відбував покарання у таборі в місті Печора (Комі АРСР), згодом – працював за спецнарядом на роботах СКМ-1 (“строительно-мостовая контора”), будував річкові мости на Уралі. Пізніше етапований у Мінеральний виправно-трудовий табір (також в Комі АРСР).
26 вересня 1954 року звільнений з табору і направлений на спецпоселення, звідки був звільнений 24 квітня 1956 року. Одружився з колишньою учасницею українського націоналістичного підпілля, бранкою ГУЛАГу Пелагією Гриців, родом з сусіднього села Селиська.
Упродовж наступних трьох років проживав та працював у Новомиколаївському районі Запорізької області. Після цього повернувся до рідного села Романів, де жив до кінця життя.
Помер 29 жовтня 2016 року на 95-му році життя.
Спогади
| Оповідач: | Олекса Кушнір |
| Місце запису: | с. Романів Львівського району Львівської області |
| Дата інтерв'ю: | 3 жовтня 2013 р. |
| Інтерв'юер: | Андрій Шиманський |
| Транскрипція: | Павло Артимишин |
| Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
Прийшли в село, розумієте, тут я вже від німців. Гестапо раз приїздило, другий раз приїздило за мною, розумієте, Ту бандитова поліція приїздила, розумієте, Десь шваґер мій, мої сестри чоловік, був при поліції у Львові. Він мав псевдо “Ґонта” підпільне. І він тоді приїхав був на неділю. Ми з Олексою пішли до него, розумієте, з ружьом. Він тоді каже: “Знаєте шо, приїдете на Смолькі оден, я там дістану довідку і я вас відправлю в Броди на вишкіл українських поліцаїв”. Так ми всьо.
Ми прийшли, приїхали туда, піщли на Смолькі, він якраз вийшов від начальніка кабінету, і нас туда взяв, розумієте, Він подивився на нас, розумієте, і каже: “Ну всьо, добре є”. Дав справку, всьо. Каже: “Завтра, шоб ви прийшли зі штурком і в поїзд відправляют”. Безплатний поїзд наш був. Вони дали таку довідку, шо ми не платили за поїзд, а він тойво. А Олекса відлучився і пішов туда до того, до начальніка станції, він ше не знав, розумієте. Він каже: “Та шо ж, – каже, – Ви ж задурно їдете і всьо”. А тут (нерозбірливо) поліція мене хапнула. Він якраз заходив – мене злапали, розумієте. Я йому кажу, так туво рукою махнув, виривайсь звідси і всьо, розумієте. І мене злапали, злапали, завели на Жовтневу вулицю, там колись кавалєрія стояла, улани польські.
І мене заперли на самий стрих, розумієте, на гору, замкнули і пішли, розумієте. І я тоді так думаю шо робити, холєра. А тут подивився, виліз на дах, там було вікно, подивився – ага, відси-во від того глуха стіна від дороги, де ходить, трамваї ходят. І, довго не думаючи, – раз на драбину, зліз, а якраз “шістка” підходит. Я кашкет скинув, і хустинку взєв положив, бо штангенки були вострі, я тільки встав – брик – і відразу в трамвай шурнув, поїхали додому, розумієте. Приїхав я додому – тут поліція ходе, розумієте, вже українська поліція шукає мене. Я в місті сиджу розумієте. Я приходжу, приходе неділя, я довідався, що він взнавав, приїхав, кажу: “Слухай, є таке діло”. Він каже: “Я знаю, шо ти попався так, ну шо ж, – каже, – я тебе відправлю”. Прийшов, розумієте, зв’язковий, з Любешки, же “сотня відходе в Карпати, в Вільхи, і ти поїдеш з ними”. Я шо, зібрався і поїхав і все, розумієте. І так почалося моє таке військове життя, розумієте.
