Ім'я та прізвище приховано

Інт.: Спершу розкажіть, будь ласка, про себе. Звідки ви родом, чим займаєтесь?

Родом я з Вінницької області, працюю в Житомирській області з 2008 року лікарем-травматологом, в районній лікарні спочатку працював, з 2012, по-моєму, вже 10 років працюю в Першій міській лікарні міста Житомира.

Інт.: Чи проходили військову службу, можливо навчалися на військовій кафедрі?

Кафедра, в нас буда військова кафедра, Вінницький національний медичний університет. Там була кафедра військова, звання - молодший лейтенант медичної служби.

Інт.: Як ви відреагували на новини про скупчення російських військ біля кордонів України у січні-лютому 2022 року та вторгнення?

Як відреагував? Я навіть не можу дати відповіді, ну як відреагував? Це було трохи неочікувано, правда, всі зібрались на роботі, планували, що далі робити, тому що ж потім почали поступлення людей цивільних поранених, в принципі не будо часу думати про все інше.

Інт.: Спочатку ви працювали з пораненими в Житомирі, а згодом приєдналися до Першого добровольчого мобільного шпиталю. Розкажіть, як ви готувалися до відправки, коли приєдналася до шпиталю?

Приєднався я в грудні 2022 року. На місяць ми їздили. Як приєднався? Заяву подавав, підписував документи, збирав речі всі ті, що потрібні, перелік був. На місяць ми поїхали в бік сходу, під Бахмут, там жили і там працювали.

Інт.: Коли повернулися з ротації?

Через місяць, під Новий рік, ми 30 грудня вертались.

Інт.: Розкажіть, будь ласка, як працює стабілізаційний пункт?

Як працює стабпункт: саму лінію зіткнення тримає декілька батальйонів, ці батальйони формують стабілізаційний пункт. Що це означає: в кожного батальйону є медики, які працюють на стабпункті, їхня задача: стабілізувати, щоб вижив хворий, потім доправити на госпіталь. От він безпосередньо між фактично нулем і самим шпиталем, десь посередині у цьому проміжку.

Інт.: В яких умовах там працюють лікарі, як надається допомога?

Ми працювали тоді, коли йшли бої в самому Бахмуті. В самій лікарні на 1 поверсі, світло за рахунок генератора, з опаленням теж щось самі придумували, медикаменти доставляли волонтери. Лікарі-анестезіологи, хірурги, молодший персонал працювали згуртовано, тобто були 2-3 кімнатки, в які заносили пацієнтів, надавали допомогу тоді на евак і до шпиталів розвозили. Якщо це важкі поранення, то їх стабілізували, інтубували і в стабільному стані вже тоді везли до шпиталів. Сама лінія зіткнення, вона може бути далі/ближче, тобто стаблункт - це така нестабільна структура. Якщо вже лінія зіткнення близько підходила, стабпункт відходив на 2 позицію, переїжджали, тобто це таке тимчасове, скажімо, місце для надання допомоги. Спочатку в Бахмуті були в міській лікарні, а потім в дитячу лікарню переїхали, коли підійшли ближче до Бахмута. Кожна бригада формує свій стабпункт, або дві-три разом можуть формувати один спільний. Вони своїх хлопців стабілізують і відправляють далі. 

Інт.: Чи змінилися ви після пережитого, і якщо так, то як саме? 

Та що змінюватись, люди не міняються, вони завжди однакові залишаються. Так що це які зміни? Думаю, що ні. Скажімо так, особливо не змінився, я так вважаю, Люди не міняються по своєму характеру, вони можуть помінятися в душі, якесь сприйняття змінити, а характер лишається той же.

Інт.: Як відрізняються принципи роботи медика цивільного та військового?

Там дуже цікаво все, нема такого поняття «медсестра», «санітарка» чи ще хтось, там всі працюють однаково: той пише, той мотає, прибрати коли треба – всі разом прибирають. Ти працюєш, доробив, за собою прибрав. Немає такого як в нас, що хірург доробив, а санітарка чи молодший медичний персонал прибирає, там всі разом помили, зібрали, підготували, шприци набрали, медикаменти підготували, все повинне бути тепле, набране і під руками. Щоб все раз-раз, в долі секунди зробити. Медикаменти всі вже в шприцах повинні бути, розчини готові і теж повинні бути теплі, ковдри розстелені, підлогу тернути, помити, бо там болото таке на Донбасі, що його не віддереш від рук. Так що всі працюють разом, самі помили, поприбирали, позабирали, коли свободно є. Там буває, ну не те щоби, потік постійний, але бувають проміжки, що нікого не привозять, за цей час можна набрати медикаменти, помити підлогу, поприбирати, там не зовсім все чисто, санітарно, тому що в болоті їх привозять. Тому все попідготавлювали і ждуть, буває часом, що немає коли голову підняти.

Інт.: З якими травмами доводилось зіштовхуватись найчастіше? 

Саме погане – це черепушки, черепно-мозкові травми, їх забирав Краматорськ. Животи не дуже добре тоже, коли кишки зверху – таке собі удовольствіє. В основному переломи, якщо великі, масивні – це на стегнах, голенях переломи. Руки чогось не пам’ятаю, менше руки, в основному ноги, такі відкриті. Торакальні травми теж дуже погані, що це означає, осколок попадає в легені і викликає гемо- чи пневмоторакс. Таких теж дуже багато було хлопців. Було таке кілька разів, що кров переливали. Контузії – у стабпункті є палата, де дуже важкі, типу реанімація, одна була для лежачих, там теж був апарат дихальний, анестезіолог, ну і кілька койок було, щоб посадити сидячих хлопців. І була окрема кімнатка ще для контузій, контузії також були різні, були такі, що не бачили або не чули нічого. Так що так. Як правило, хтось привозить, бойовий медик чи хлопці свої ж, які з пораненим служать. Основне правило було знімати броню надворі, бо в стабпункт мають вони занестися без броні, штани, куртка там лишаються, чого, бо гранатки там можуть бути чи ще щось. Так як занесуть, як зірветься всередині в стабпункті, то будуть всім лози. Вони напихали ці патрони ледь не в трусах були ці патрони, ну і окремо кімната була для озброєння, окремо зберігали, наприклад він без свідомості чи в свідомості, але його поклали, або її забирали побратими, бо зброю треба було десь списати і це така штука, що кажуть, що краще померти, ніж калаша того згубити. А патронів вони показували в усіх карманах: тут, і тут, і тут патрони, тут, тут (показує) і спальника з собою приніс і в спальнику патрони. «Нащо?» - питаю, каже: «Хай буде, хай буде».

Інт.: Після повернення ви продовжували надавати допомогу пораненим військовим? 

Так, ми вже працювали в першій міській і вже на місці, якщо є евакуаційні поїзди, то надаємо допомогу. 

Інт.: Розкажіть як працює відділення зараз. Як надається допомога тут?

Як надається…

Інт.: Це наступний етап після евакуації?

Так, дивіться,  перший етап - надання бойовим медиком допомоги на полі бою, що там можуть зробити, джгут обовʼязково, туга повʼязка, знеболюючі інколи буває, якщо є час,  і евакуюють його дальше чи гусеничною технікою, чи джип, коротше в кожного підрозділу є своя техніка, яка вивозить з поля бою. Ну виносять з поля бою до місця евакуації, потім ця техніка підвозить на стабпункт і тут вже далі на стабункті хворого роздягають, дивляться, що і як з ним, стабілізують, перемотують, знеболюють, все роблять для того, щоб він досить часу мав для того, щоб його завезли до госпіталю. Далі завозять його на госпіталь, далі переправлялись на Дніпро, в Дніпрі вже формувався евакуаційний поїзд, де їх завантажували у великій кількості, цих хлопців, і вже по всій Україні розводяться військові поранені. От така приблизно схема.

Інт.: Вже в лікарні в Житомирі ви їх повторно оперуєте?

Як правило, да, це вторинні хірургічні обробки для того, щоб зупинити інфекцію, стабілізація. Фактично ми працюємо тут з кінцівками: стабілізація якась додаткова, потім заміна методу фіксації Вже на подальше лікування та реабілітацію відправляємо на реабілітацію.

Інт.: Що би Ви хотіли сказати майбутнім слухачам своїх спогадів?

Своїх, так? Я не знаю що сказати. Що то все дуже погано, те, що робиться. І хто того не бачив, то дуже добре, що не бачили, тому що воно все таке, в деякій мірі важко, психологічно важко більше всього, хоч ми в медицині і маємо багато практики, але якщо там попрацювати на передовій - то трохи важко. Але там життя своє, там люди привикають, якось живуть по-своєму, специфічне життя, скажу так. В деякому випадку і цікаве, якось там люди виживають, радіють життю по-своєму там на передовій. Але морально, звичайно, дуже важко. Привикнути до такого дуже важко. На стабпункті в принципі за сутки мінімум сорок-пʼятдесят чоловік поступає, це в хороший, прекрасний день. А так може і до трьохсот за сутки поранених. Ну тому як надивитися за день, всякі є важкі хворі, не всіх завжди спасаєш. Немає шо розказувати, воно потім лишається для тебе. А так в принципі, я ж кажу, люди ті, що там працюють, якось більше відкриті, свободні, і вони собі там живуть своїм життям. До речі, добре бахмутське сало там було.

Інт.: Вам цивільні передавали?

Так, коли ми приїхали. Кожна бригада готує їсти, цю їжу привозять раз на день на стабпункт. Ну тобто там перше, друге, третє, в принципі там дуже смачно готують. Хлопці ті, що там працювали, ходили там недалеко, біля обласної дитячої артемівської лікарні був невеликий базарчик, там в Бахмуті продавали сало, купили сало. Хотілось саме їм дуже, але це таке.

Там все розбите вже, але якось воно так не вʼяжеться все. Тут бухкає, а там вони сало купили, так колись було. Але в принципі смачно готували їсти. Кожна бригада хоче луче щось зварити. До речі, з Житомира були, я не знаю, мужчина був. Вони приїжджали з Житомира, казав сам він, привозили там каву, якісь печенюшки. Вони стояли біля стабіка волонтерили. Приїжджали, я не пам'ятаю їх там, звідки вони і що, я знаю, що житомирські, було незвично.

Люди там відкриті, але було важко. Ми жили в Часовому Ярі і їздили на день на стабік, на ніч вертались. На другий день я був на еваці, там в машину сідали і везли важких хворих, тих, що треба було на апараті зі стабпункта на госпіталь. 

Інт.: Чи є ще щось таке, що б ви хотіли розповісти, що ще не було згадано?

Та це я не знаю, це треба по воно може сповнитись тоді, коли десь якась ситуація буде. Так якось немає що казати.

Інт.: Дякую Вам.