Юрій Ломіковський

Інт.: Вітання, мене звати Анастасія Магера, сьогодні 18 листопада 2024 року. Ми зараз знаходимося у місті Львів, у будівлі Ратуші. Юра, дякую, що погодився на цю розмову. Це інтерв’ю є частиною мого завдання для проєкту «Усна історія: практики документування». У першу чергу наше завдання полягає в тому, аби зберегти і задокументувати особисті історії і досвід, дослідити те, як вони формують колективну пам’ять і відображають суспільні зміни.

В першу чергу хотіла би тебе попросити трішки розповісти про себе. Скільки тобі років? Де ти народився?

Мене звати Юрко Ломіковський. Мені 22 роки. Я народився і все своє життя прожив у місті Львів.

Інт.: Скажи, будь ласка, де ти навчався?

Я спочатку навчався в ліцеї №93 на Сихові. Після ліцею я вступив в Український католицький університет на програму Етика-Політика-Економіка. Завершив бакалаврат там і з минулого року навчаюся на магістратурі з публічного управління та врядування. Програма - Public Policy and Governance в Київській школі економіки у Києві.

Інт.: Гарно. Чи брав ти участь у якомусь студентському самоврядуванні? Чи писав ти якісь дослідження? Чи мав ти якісь студентські проєкти?

Я не брав участі в студентському самоврядуванні, але коли почався COVID ми з друзями з групи нашої, з ЕПЕ, створили студентську організацію "Політклуб УКУ". Це була популярна організація, вона вигравала приз від студентського самоврядування на базарі. Наша ідея була, що ми хотіли розповідати молоді доступно про політику і показувати, що це не брудна справа. Проєкт, з якого ми почали, це проєкт "Зміни НАУ". Це серія зустрічей зі змінотворцями, де молодь, яка брала участь, могла розпитувати, як відбувалися їхні реформи. Нашими гостями були Володимир Гройсман, Валерія Гонтарева, Артем Ситник, Катя Декайло і багато-багато інших українських реформаторів. Далі ми запустили подкасти. У нас був "Політ-подкаст" і різні його випуски. Ми теж мали багато інфоконтенту в соцмережах, проводили моделі, брали участь в якихось публічних панельних дискусіях.

Загалом робили багато класних речей, поки був COVID. І ми якраз тоді застрибнули в нішу онлайн-івентів. Тоді вони ще були популярні. Це була, мабуть, така основна моя студентська, волонтерська зайнятість. І паралельно при цьому я пластував і пластував активно. Але просто так склалося, що з кінця навчання у школі я працював на фултайм-роботі паралельно з навчанням. Тому, більше, ніж це, вже не було часу.

Інт.: Гарно. Ти згадав, що ти пластував. І хотіла би трішки повернутися до цього. Скажи, будь ласка, як ти дізнався про Пласт і що стало твоєю мотивацією приєднатися?

Цікаво. В Пласті є таке… Кожен пластун стає пластуном з малечку. Я став пластуном в 12 років. Мій друг з будинку, по суті, він активно пластував в новацькому рої. Новацький рій — це ніби етап пластування, коли тобі від 6 до 11 років. І далі, коли вони переходили в юнацтво, мені сказали, що є в принципі місце. І моя мама, в принципі, прийняла рішення теж саме. Я, звичайно, був не проти. Але такої мотивації тоді не було, не знаючи в дітей в 12 років буває мотивація щось робити, крім їсти солодке.

Але насправді далі воно все розвинулось і мотивація... Спочатку було зовсім нелегко. Пласт — це велике випробування, особливо пластовий табір, коли ти там 10 днів без мами в наметі з доволі жорстким графіком, з фізичними навантаженнями, з мозковими навантаженнями. Ти незразу розумієш суть пластування. І насправді мені здається, що мотивація до пласту приходить в років 15-16. Коли ти вже щось досягаєш, ти вже не наймолодший в своєму пластовому курені. Курінь — це ніби об'єднання, така основа пласту. Пласт об’єднується в курені, хлоп’ячі або дівочі. І коли ти вже не наймолодший, коли ти вже якийсь другий, третій, раз переїжджаєш на пластовий табір, тоді ти розумієш, що вже несеш якусь відповідальність. Ти робиш проєкти, ти знайомишся з дівчатами, іншими, з іншими хлопцями, ви тусуєтесь, їздите на різні акції. Далі тобі відкривається така змога, як крайові табори. Коли ми говоримо про курінь, то курінь організовує щорічно літній табір, але для свого куреня. Тобто це тих самих 40 людей. І можливо, він теж може бути з іншим куренем. А от після того, коли ти здаєш певну... певну відповідність критеріям. Це в пласті називається проба. І ти можеш їздити на всеукраїнські табори. Вони мають цікаві спеціалізації.

Тоді ти відкриваєш для себе в повній мірі чар пластування. І він зі мною досі. І мотивація основна зараз. Раніше була в тому, що це найкраща нагода ростити себе, так би мовити, ставати кращим, а зараз це, крім того, що це перебування з, я вважаю, найкращими людьми в цьому світі, так би не пафосно говорячи, хоча вийшло пафосно. Оце теж нагода допомагати зростати іншим, молодшим поколінням, передавати якісь свої навички, свої вміння, трохи своїх ранніх пластових травм, але все докупи, воно формує класну особистість.

І я вважаю, що на Пласті багато що тримається в Україні, і тому я завдячую багато чому, що в мене зараз є в житті Пласту, і тому дуже люблю пласт, і він мене мотивує далі в ньому залишатися, саме завдяки неймовірній спільноті.

Інт.: Клас. От по тому, як ти про це розповідаєш, я помітила, що для тебе це був такий доволі важливий етап в житті, в якому ти багато чого міг навчитися. Ти можеш виділити основні ті риси, які тобі допоміг виховати в собі Пласт?

Я думаю, що перше, що в мені виховав пласт — це якесь таке вміння робити через себе. Пластові табори, вони не найліпші. Це не просто там відпочинок і все. Це певна відповідальність, така накопичувальна. Інколи ти би там хотів поспати, інколи ти би хотів ще щось, але ти йдеш там в дощі, не знаю, шукати дрова, палити вогонь, готувати їсти на польовій кухні. І оце, типу, робити більше, ніж ти можеш, і там самому розуміти, наскільки ти можеш. Я думаю, що це перша важлива річ, яку мені дав Пласт.

Друга важлива річ — це робота в команді. Можна працювати в класному офісі, бути таким "білим комірцем", розпланувати все в Asana і думати, що ви неймовірна команда. А насправді це команда, яка не проживає справжніх викликів. Мені здається, що справжні команди зараз гуртуються на фронті. Але пласт точно не мілітарна організація. Але він створював такі виклики, які можна було долати тільки командами, розподіляти ролі командними. Це від cтійки вночі до якихось класних командних квестів, "Теренових ігор", ми їх називаємо в Пласті. І от здатність будувати команду, лідити команду, але в той же час бути відповідним своєму лідеру.

І взагалі взаємодіяти з людьми — це така класна навичка Пласту. І третє, я думаю, що пласт навчив мене теж реалізовувати багато проєктів. Такі класні проєкти, які я почав впроваджувати, вони багато в чому починалися з Пласту. Вишколи, сходини для наших новаків. І це така навичка, звичайно, вона розвинулася в професійному плані, але пласт задав цю здатність робити проєкти, в них критично мислити, зберігати холодний розум. Це теж, мені здається, дуже важливо для зростання молодої людини навичка.

Інт.: Дуже гарно. Ось ти сказав про те, що Пласт — це був таким початком того, що ти почав робити проєкти, і в цілому ти дуже багато працював вже одразу після школи. І якимось чином поєднував з навчанням. Ти можеш, будь ласка, розповісти про свою першу роботу або ж про свій перший проєкт? В чому він полягав і які були основні складнощі, виклики і досягнення?

Я не знаю, який був мій перший проєкт, але я дуже добре пам’ятаю свою першу повноцінну роботу. Це було в червні після складання ЗНО. Я ще тоді якраз прогуляв ЗНО з географії, бо щось в мене не було настрою на нього і воно мені не дуже було потрібне вже. Це був якраз 2019 рік, якщо я не помиляюся. Це був період виборів парламентських. І моя мама тоді така каже мені: "Юра, тут у нас там партія є одна, може тобі буде щось цікаво, поспілкуйся з ними". У моїх батьків був план, бо я тоді вже вибирав між двома університетами, між вступом на юрфак в Могилянку і між вступом на ЕПЕ в УКУ. І мої батьки потім мені, звичайно, вже зізналися про це, але вони дуже хотіли, щоб я все ще залишився у Львові в цей період. У батьків була така стратегія, вони там подумали "вибори, політика, тут політика". Значить, їхній соціальний конструктивізм спрацював і він спрацював. Не лише їхній. І для мене це було дуже цікаве відкриття. Я прийшов, познайомився, мене познайомили з головою штабу одного з кандидатів, мажоритарників від однієї з партій. Залишимо партію осторонь.

Хоча я, звичайно, точно не цураюсь роботи з ними. Я радий, що кандидат пройшов і зараз є народним депутатом. Але просто, щоб не політизувати, мабуть, розмову. Коли я прийшов, в перший день, на мене ставили ставку, що я буду роздавати газети. Це базова функція молодих людей на виборчих кампаніях. Але дуже цікаво, бо в той день, коли я прийшов, вони ще не привезли газети. І я сидів в штабі, і мені дали роботу: щось інтелектуальне. І коли я її зробив, вони такі: "Ого, ти, типу, прямо файно зробив її, як на те, що ти тільки школу закінчив". І ми дуже швидко налагодили контакт. І в результаті я вже координував агітаторів на третій день нашої діяльності. Тобто в мене було дуже таке активне завдання, максимальна діяльність. Я був максимально включений в діяльність штабу, в планування всіх активностей. Я займався там з другом координацією, там, мабуть, більше 50 різних агітаторів. Планування, вибори — це завжди дуже такі цікаві технології.

Це не тільки, як всі думають, постити рекламу в соцмережах, вішати білборди. Це щоденна роздача агітпродукції, участь в різних заходах. Це така кампанія від дверей до дверей, коли агітатори ходять. Колись з кандидатом, інколи без. Від дверей до дверей в під’їздах. І це все для мене було дуже цікаво, бо це новий досвід, який так звалився з неба на мене — школяра ще зовсім недавно. І якраз дуже класно було, бо вибори закінчилися до вступу в університет. Я пам’ятаю, що ми працювали тоді з 8 ранку до 10 вечора. Це моя перша заробітна плата. І це насправді були неймовірні емоції. Їх дуже важко описати. Але я думаю, що від цього часу у мене ніколи не було настільки вмотивованої команди, яка мала єдину, одну ціль. Ось. Навіть на місцевих виборах потім, де я теж працював. Тому для мене це такий дуже незабутній досвід, який теж дуже-дуже багато мені дав, бо це був якийсь такий шалений ріст. Коли всі просто, не знаю, далі грали в футбол, то я вже тут ходив, працював. І так воно і далі поїхало.

Інт.: Гарно, гарно. А що було після цієї виборчої кампанії?

Після виборчої кампанії були ці інші наступні роботи. Було навчання в УКУ. Я працював далі в політичній партії. Ми готувалися до місцевих виборів. На жаль, не пройшли в міську раду. Після того ми створили з колегами громадську організацію «Центр розвитку громади UA», яка займалася наданням різних консультаційних послуг для територіальних громад. В Україні в 2020 році якраз завершився такий важливий етап децентралізації, коли всі громади були сформовані, об'єднані. І багато депутатів від партій, з якої ми, зокрема, працювали, пройшли в менші місцеві ради. І ми допомагали їм, писали стратегії. Ось далі почалося повномасштабне вторгнення, життя перевернулося знову.

Інт.: Розкажи, будь ласка, що трапилося після того, як почалося повномасштабне вторгнення? Як змінилася твоя кар'єра, і як змінилися твої пріоритети, погляди?

Я думаю, що так як в кожного українця разом взятих, і як і в кожного українця дуже індивідуально, вторгнення для мене було відкриттям. Точніше неочікуваним. Звичайно, після мотиваційної промови президента все було більш-менш зрозуміло. Але мені як політологу, ми обговорювали це з нашими викладачами, і, мабуть, всі політологи тоді потрапили в оцю пастку таких надмірно миролюбивих теорій в політиці, в міжнародних відносинах, які з’явились після Другої світової війни. Віру в раціональність російського диктатора і якусь адекватність російського народу, якої абсолютно немає. Тому так, вторгнення було неочікуваним, але я пам’ятаю, як це все відбулося. Коли перші ракети полетіли на територію України, то мене збудила мама фразою: "Син, вставай, почалась війна". Це така дуже дивна фраза, від якої ти не очікуєш, що та може прокинутись. Але далі все було дуже цікаво. Я люблю альтернативну каву і роблю собі кожен ранок якусь "вешку". І так само я вирішив почати ранок того часу. Насправді, ми ще ввечері чи за кілька днів до зібрали ці тривожні рюкзаки, ніби щось обговорювали. І поки всі в сім’ї метались, чи ми виїжджаємо, чи ми не виїжджаємо, чи ми їдемо в село, чи не їдемо в село, я собі спокійно зробив каву. Написав друзям, знайомим, куди йти волонтерити, і за три години вже пішов волонтерити, переглядаючи постійно ці новини. Ще десь між тим я встиг купити ще якихось консерв додому. Такий десь був план.

Але найцікавіше, я пам’ятаю, найсмішніше, якась іронія долі в повномасштабному вторгненні була в тому, що саме в той день, 24 лютого, мало пройти засідання сесії Новороздільської міської ради. Ми якраз рік працювали з ними над розробкою їхньої стратегії розвитку. І ми її напрацювали ще десь в грудні. Ну, вона вже була готова до прийняття. Але громада тягнула, бо в них почався бюджетний процес, і вони вирішили це трохи перенести. І ми десь раніше з ними домовилися, що все, 24 числа, давайте нам документ, ми їдемо приймати його. І дуже смішно було те, що ми радилися з колегами, і колега мені така каже: "Юро, слухай!", а це було там в листопаді чи в грудні. Давайте викинемо зі SWOT аналізу, а SWOT аналіз — це там сильні, слабкі сторони, загрози і можливості. Давайте викинемо загрозу війни, бо то вже не можна писати війну". А кажу "Та давай". І ми забули це. І, звичайно, ми там не повертались до цього документу, і дуже прозаїчно було, що 24 лютого ми мали би їхати, приймати стратегію, в якій війна не була загрозою. От, слава Богу, ми не поїхали. Ми потім переписали цю стратегію, врахували там воєнний контекст і прийняли її трохи пізніше того року. Але, от, десь так було.

Якщо говорити про вплив на кар'єру подалі, то насправді був такий там два місяці абсолютного волонтерства. Я мав кілька цікавих підробітків, бо робота зі стратегіями стала неактуальна. А далі я потрапив в Інститут міста, де працюю і досі.

Інт.: Клас. Насправді, наскільки я знаю, в Інституті міста в тебе є доволі багато цікавих проєктів і, я би навіть сказала, особистих досягнень. Чи міг би ти розказати про найяскравіші особисті досягнення, які ти зміг отримати під час роботи в Інституті міста?

Я думаю, що вони дуже різні. Першим проєктом, за який я взявся, коли прийшов сюди, це програма волонтерства. Ми розробляли її тоді. Це був дуже випадковий проєкт. І більш стратегічний проєкт. Ми робили звіт про реалізацію у Львові цілей сталого розвитку. Це перші два проєкти, які я теж відповідно закінчив. Ми дуже багато зробили, мені здається, без використання бюджетних коштів для розвитку волонтерства в громаді. Для мене цей проєкт є дуже цінним, тому що він був повністю зроблений в співпраці з різними ГО. Різні організації допомагали й надавали якісь свої послуги навколо. І, по суті, громадський сектор підтримує волонтерів Львова, міська рада це фасилітує. Це був гарний проєкт.

Ми також дописали цей огляд про реалізацію цілей сталого розвитку. Це перший в Україні такий документ. Ми навіть зараз плануємо поїздку в Берлін, де ми будемо представляти наш досвід. Це перший огляд міста, яке було в війні, в стані повномасштабної війни, яке робило подібний огляд. І це був дуже теж складний, непростий процес взаємодії з різними міжнародними організаціями. Це були цінні речі. І я думаю, що третій проєкт, який... Мав найбільший вплив — це створення «IRON Львів Техкластер».

Інститут міста доклався до об’єднання спільноти виробників різних хардвер-продуктів з великим фокусом на саме мілітарні продукти. І теж до місця того, щоб ми від міської ради впровадили ряд ваучерних програм, які підтримують розвиток мілітарі тех-компаній. Я думаю, що це такий значимий проєкт в плані впливу і на посилення обороноздатності, бо дуже важливо, будучи тиловою громадою, допомагати фронту. І я думаю, що Львів робить багато для підтримки українського війська. Львів, як населення Львова, яке представляє не тільки львівською міською радою, але також там багато львів'ян. І для мене було важливо бути в цьому теж дотичним.

Інт.: Гарно. Ти згадував про те, що ми написали звіт про цілі сталого розвитку. Ти згадував про те, що ви зіткнулися з певними труднощами під час роботи з іншими міжнародними організаціями. Чи можете описати цей досвід? З якими саме труднощами ви зіткнулися?

Ми писали документ, який нічим не регламентований і ніколи в Україні не був раніше розписаний, але був написаний в інших містах. Тому перша трудність була зрозуміти, як акумулювати цей досвід Львова, вибудовувати свою методологію, провести локалізацію цілей сталого розвитку. Це такий основний процес в рамках розробки цього звіту. Далі ми працювали з цікавими доволі експертами з UNDP, в яких багато досвіду, які дуже формально до цього підходили, і ми інколи там могли сперечатися за коми, крапки. Ночами, редагувати ці звіти. Це теж був такий цікавий виклик, бо він не мав сенсу. Від того, чи ми там напишемо це так, чи по-іншому, ніби логіка не змінюється, але є міжнародна форма, яка зобов’язує писати тебе саме так. Ось, і це було теж цікаво. Але найбільший, мабуть, виклик був в кінці, коли ми мали його опублікувати. Ми, насправді, працювали над звітом майже рік, бо там багато індикаторів, багато вкладено, ну, різних зусиль. Це не єдиний мій проєкт, над яким я працював і в день, коли ми збиралися його опублікувати, підірвали каховську ГЕС росіяни, а ООН привітало весь світ з днем російської мови. Це була, мабуть, одна з пікових точок ненависті до ООН, яка дуже виправдана. Не повністю, але в цій частині дуже виправдана. І тоді ніхто не хотів, всі малювали на машинах "он юзлес", оці речі відбувалися. І ми зі своїм звітом, який про реалізацію цілеї сталого розвитку ООН, який написаний за програмою "Розвитку ООН", тоді наша пресслужба завернула нам повністю наш прес-анонс. Ми це все відклали, хоча ми довго до цього готувалися, партнери з UNDP мали це публікувати. О, це було теж так, бо це вже було останнє, ніби останнє місце, ми його публікуємо, і Рубикон перейдено, і це все відклалося, теж такий цікавий виклик був.

Не знаю, але просто треба дихати і змиритися з тим, що не все у тебе залежить, і якось воно-то і буде. От і воно сталося, ми там опублікували його два тижні, і все гаразд.

Інт.: Деякий час тому, здається, місяць тому, ти лише повернувся з Нью-Йорку. Ти був молоделегатом в ООН якраз таки. Ти можеш, будь ласка, розказати, як трапилось так, що ти став молоделегатом?

Мій хороший друг Кирило був минулорічним молодіжним делегатом. І якось ми з ним бачилися. Він військовослужбовець Збройних Сил. Ми десь зустрілися в Києві, коли він був в дислокації тимчасовій. І він такий: "Юра, дивись, є така програма від Фонду Гаврилішина, чому тобі не податися?" Я кажу: "Та добре. Я люблю там, ну, в мене є звичка подаватись на різні речі, а потім розбиратись. Я, якщо чесно, не думав, що я там кудись далеко дойду". Але все думав, ну, подамся, то подамся. Я також розумію, що я ніколи не працював сфокусовано з молодіжною дипломатією чи з молодіжною політикою над міру. Але ми вже розробляли молодіжну стратегію. Львів буде молодіжною столицею в 2025 році. Тобто, дотичність до цього було, багато міжнародних проєктів теж було, політологічна освіта теж була. І я подумав, що, в принципі, чому б і ні. І було таке розуміння, що можна зробити, ставши молодіжним делегатом. Десь цією думкою я заповнив заявку.

Юрко Ломіковський, 24:05 Я не скажу, що я покладав на неї великі надії. Але потім, крок за кроком, мене відібрали до другого етапу. Я зробив кейс, мене відібрали на співбесіду. І вже на співбесідах, я пам’ятаю, ми сидимо всі в онлайн, обговорюємо, там всі представляються. Бо там одного когось запрошували на співбесіду, а всі інші 9 людей були ніби в Zoom, щоб там були умовно рівні умови. І всі представляють, і всі такі мастодонти молодіжної політики, насправді. Тобто там реально в когось був хороший досвід, хтось просто гарно говорив. Але я таки думаю, ну це точно не моє, ну все, добре. Я дійшов до третього етапу, це більше на два етапи, ніж я очікував. І дуже було незвично, коли назвали в фіналі моє ім’я. І я такий, ого, приїхали. Але, насправді, дуже радий тому, що це сталося. Бо це дуже гарна нагода, поїздка в Нью-Йорк.

Це дуже непересічний досвід в моєму житті. Дуже гарна і відповідальна можливість адвокатувати інтереси України. І я вдячний фонду родини Богдана Гаврилішина, Міністерству закордонних справ, Міністерству молоді і спорту за якусь певну довіру. І я сподіваюся, що продовж цього року вдасться її виправдати.

Інт.: Гарно. Ти згадав про адвокацію інтересів України. Після того, як тебе обрали молоделегатом, який основний меседж ти хотів донести як представник в ООН від України?

Насправді, це був один з найважчих етапів підготовки. Розуміти, що тобі треба сфокусуватися на одному меседжу. В мене їх було кілька. Я розумів, що я працюю десь з громадами, що моя ціль глобально... Ми коли знайомилися з іншими молоделегатами, ми ділилися, з якими цілями сталого розвитку працюємо. Я сказав, що я працюю з ціллю №11. Юрко Ломіковський, 26:03 Це сталий розвиток міст і громад. Так ось, я довго думав, про що ж варто говорити, враховуючи, що я молодіжний делегат, і з країни, яка перебуває в війні з країною-агресором, яка окуповує місце постійного члена Ради безпеки. І було багато різних ідей, багато різних маніфестацій. Одна з ідей, яка, на жаль, не вдалась, принаймні, поки що, це була ідея про український Нью-Йорк, у великому Нью-Йорку, я думаю, що ви знаєте, є містечко Нью-Йорк на Донеччині, по якому проходила майже лінія розмежування, яке перейменували. Завдяки ініціативним депутатам Верховної Ради,у нього була радянська русифікована назва, йому відновили стару назву Нью-Йорк. І була ідея говорити до великого Нью-Йорка крізь призму маленького Нью-Йорка. Але в результаті, я думаю, що ми сфокусувалися, я сфокусувався особисто на двох важливих для мене темах. Перша тема — це порушення прав молодих людей в Україні. І не лише на території, яка підконтрольована українському уряду. Але, в першу чергу, на тимчасово окупованих територіях, де відбувається індоктринація українських дітей і молоді, і вивезення рекрутів у російську армію. Уже є випадки вбивства та, по суті, смерті українців, яких завербували в російську армію і відправили на фронт, і вони загинули у війні. Ось, що повністю порушує абсолютно будь-які норми міжнародного права, Женевські конвенції, статут ООН, Декларацію прав людини і все інше.

Але і друга тема, паралельно з цим, була показувати і говорити про стійкість української молоді, в чому вона базується, який корінь, підґрунтя. Ось, це були дві фокусні теми, якими я старався комунікувати і про що доносити інформацію.

Інт.: Добре. Скажи, будь ласка, як зазвичай проходив твій день у ролі молодделегата? Які в тебе були основні завдання?

Насправді ми були майже як дипломати. В нас було багато роботи, пов'язаної з допомогою українській місії, бо ми приїхали в найцікавіший період в Нью-Йорк. Це період хай-левел-вік, тобто у нас був Саміт за майбутнє. Далі були дебати високого рівня. Тобто це найважливіший період, коли з'їжджаються всі лідери держав світу. В тому числі велика українська делегація на чолі з президентом. І наша місія була дуже занята, тому ми брали участь в дебатах, робили звіти, працювали. Тобто це була дуже велика частина роботи постійно впродовж місяця часу. Але крім того в нас була роль представницького мандату. Ми ходили на сайд-івенти до інших молодіжних делегатів, організовували свій сайд-івент спільно з делегацією Європейського Союзу до ООН на тему молодіжної стійкості. Ми, звичайно, мали якусь комунікаційну частину. Ми бачилися з студентами в Колумбійському університеті. Потім в мене було невелике відрядження до Вашингтона, то ми теж бачилися з студентами університету Джорджтауна, Американського університету, Джон Гопкінс університету. Багато такого теж публічної дипломатії. Звичайно, це гарна нагода була поспілкуватися з різними структурами ООН, зрозуміти, як працює ООН всередині. Як воно все влаштоване, чому воно так влаштоване, чому і він підтримки України такий, який він є, і не вищий, і не нижчий. Загалом, тому дуже багато такої різної діяльності впродовж дня. В нас майже не було вихідних, але в той же час це був такий дуже шалений потік. Потік, в якому живе весь Нью-Йорк, як на мене, і дуже цікавий такий досвід дипломатії ми, по суті, отримали.

Інт.: Гарно. Ти зазначив так, що коли ти прибув до Нью-Йорку, то у вас був такий доволі піковий період, коли у всіх було вкрай багато роботи. Чи можеш ти пригадати, що тобі запам’яталося найбільше, і що ти для себе особисто найціннішого виніс з цього досвіду?

Я пам’ятаю, ми прийшли лише знайомитись в місті, і це було за день до початку "Action Days", тобто десь за три дні до приїзду президента. І ні в кого з дипломатів не було достатньо часу нам щось розповісти. Я пригадую, як нам зробили екскурсію будівлею ООН. Це була пробіжка будівлею ООН. І дипломат, який з нами ходив, він просто йшов, він на фоні встигав щось там розповідати. Але найцікавіше було в тому, що загалом будівлю ООН, якщо в тебе є бейджик-пас, ти можеш пройти і ходити по ній вільно. За винятком цього тижня, коли відбуваються дебати високого рівня. В цей момент тобі треба мати там мільйон різних перепусток, щоб попасти в окремі зали, куди тобі треба. І ти не знаєш, де будуть, ну тобто дипломати, які це вже робили кілька років, знають. А так ти не знаєш, ти не можеш це візуалізувати собі в голові. Коли ти перший раз бігаєш по величезній будівлі, я не знаю скільки там площі, не знаю, може там до 10 тисяч квадратних метрів, якщо не більше, хоча мабуть більше. І власне це дуже такий цікавий досвід, тому що ми просто пройшли ООН. І він в кінці нас питається, ну ви ж запам’ятали? І ми просто киваємо головою, бо ми в шоці. Бо ми бачили це все, воно все реально величне, там зала Ради безпеки, зала Генеральної асамблеї, але вже ж ми нічого не запам’ятали. Але від слова нічого. І потім ще мільйон разів проти них поверталися і йшли не туди. Але це був такий цікавий досвід, коли ти розумієш, що, по-перше, українські дипломати отак от живуть своє життя, вони бігають, а не ходять. Правило, яке нам сказав дипломат, коли ми йшли, Мангеттен, він поділений на квартали дуже чіткі, і він каже, що правильна дорога до ООН — це та, де зелене світло. Коли ти бачиш зелене світло, ти йдеш туди, і ти так чи інакше дійдеш. Але в нас немає часу стояти на червоному світлі. Ось...

Але, крім цього, те, що ми зрозуміли, це те, що з нами ніхто не буде бавитися, що з дипломатами не бавляться. Ми тут не пуп землі, а приїхали допомагати, і треба щоденно включатися. Це був такий дуже зрозумілий урок нам про те, як рухатися далі. Ось.

Інт.: Добре. Мені здається, це такий доволі цікавий досвід, оскільки потім змушує тебе дуже акумулювати сили. Ти сказав про те, що якраз таки приходили дебати високого рівня. Чи мав змогу ти бути свідком таких дебатів?

Так, так. Насправді, на ці дебати треба мати найвищий бейджик для входу. І нам казали, що цих бейджиків дуже мало, а в нас величезна делегація, і, ймовірно, ми не зможемо потрапити. В результаті ми там просиділи, мабуть, сумарно кожен, я і моя ко-делегатка провела там, мабуть, годин 20, продовж цих дебатів. І так, це захоплювало до певної межі. Бо ти розумієш, що там перед тобою, переді мною виступала Роберта Мелоні особисто. Ми теж були на виступі нашого президента. Правда, не за табличкою нашої місії, а вже на балконі, бо за табличкою місії були міністри. І це дуже таке цікаве. Але цікавий факт в тому, що з одного боку ти розумієш, що 100 лідерів держав, найвпливовіші лідери в цьому світі, умовно кажучи, говорять з трибуни і ти ще слухаєш вживу. Але з іншого боку ти розумієш, що ніхто їх не слухає. І те, що вони скажуть, потім все одно просто оцифрується в якийсь певний звіт і буде використовуватись. Але глобально там немає взагалі жодної взаємодії. Вони говорять, їм ніхто не ставить питання, вони виходять. І це так відбувалося тиждень часу. Ну, нехай 5 чи 6 днів. І це про ООН. Це про місце, де всі говорять, але ніхто не слухає і ніхто не відповідає. Тобто про місце, де, насправді, формально мав би відбуватися діалог, полілог, а його немає. І, принаймні, на таких високих рівнях. Звичайно, всі ці лідери мали двосторонні чи там кількасторонні зустрічі індивідуальні, і, мабуть, там вирішували важливі речі про співпрацю держав. Їх там відбувалося, напевне, сотні за час Генеральної асамблеї. Але при цьому ти розумієш, що наскільки, ніби, з одного боку все високорівневе відповідальне, а з іншого, наскільки воно не має жодної цінності і є просто формальністю.

Інт.: Так. Ти також казав про сайд-івенти з іншими молодалагатами, хотіла тебе запитати, чи зустрічався ти з представниками Росії і яке до них було ставлення інших молоделегатів?

Від Росії не було молодіжних делегатів, як і від жодної іншої авторитарної країни. В них немає молоді, яка може представляти інтереси молоді, бо в них немає інтересів громадян. Є лише інтереси правлячої верхівки. Але ми мали нагоду кілька разів проходити повз Небензю, поспреда Росії про ООН, і його колег. Звичайно, вони беруть активну участь в усіх делегаціях. Просто для розуміння, їхня місія має десь приблизно 140 людей в ООН, а наша має лише 12 для порівняння об’єму роботи і тієї свого роду війни, яку ми намагаємося там вести.

Але окремий досвід був, коли Лавров виступав на Генеральній асамблеї, і так випала черга моя сидіти під час його виступу, робити звіт. Це теж дуже цікаво, коли ти вживу чуєш, як тебе називають, неонацистським режимом твою країну і цю іншу дурню, яку він зазвичай несе. З цікавих факторів, що в тебе атрофується якесь відчуття огиди, ти до цього ставишся як до роботи. Ще цікавіше те, що наші дипломати можуть там майже дослівно відтворювати їхні виступи, тому що вони завжди говорять одну і ту саму шарманку, і вони вже настільки звикли її слухати. Що вони її просто знають дослівно і інколи собі піджартовують цим. Там в місії ми мали таких кілька раз випадків. Але в той же час ти розумієш, що Росія має шалений вплив, ми його недооцінюємо, але це країна, яку підтримує багато держав, і ця підтримка... Нам навіть хтось сказав, але це треба звичайно перевірити, що ти розумієш, що Україну підтримує менша частина цього світу. Більша частина цього світу стоїть або в якійсь нейтральній стороні, або на стороні Росії. Дійсно, бо ні Китай, ні Індія, які там з собою встановлюють скільки вже відсотків населення світу не визнають, ну тобто дуже займають нейтральні позиції, і точно не збираються там вставати в активну підтримку України. Тому інші дипломати ставляться до них позитивно, розуміючи, що це все ще великий партнер. І тому Росія старається не заторкнути надмірно участь теми війни своєї в Україні, тому що там вона дійсно програє. Але в глобальній західній підтримці багато країн того, що вони називають глобальним півднем, входять в один клубок всі країни Африки, Південної Америки, Азії. І тут в них є велика підтримка в цьому. Ну і, звичайно, в них є така кор-підтримка з таких самих країн-терористів, як Венесуела, Нікарагуа, Сирія, Іран і Північна Корея. Ось, це їхні найкращі друзі в ООН, і вони там завжди дуже солідарні в позиціях. Але, звичайно, молодіжні делегати не підтримують Росію. Вони, як я вже казав, з демократичних країн, солідарні з Україною. Тож, я вважаю, що великим нашим здобутком було, що ми все-таки змотивували їх думати про Україну, публікувати якісь сторіз про війну в Україні, щось розповідати. Чи то тема індоктринації українських дітей, чи то тема, не знаю, ударів по цивільній інфраструктурі. Але мені здається, що ми старалися максимально підняти цю тему, і це справедливо.

Інт.: Добре. Ти також згадував про сайд-івенти. Можеш розповісти про той, який запам’ятався тобі найбільше? З молоделегатами з якої країни у вас склалися найтепліші стосунки?

Я думаю, що в нас найкращі стосунки були з молодими делегатами з Європейського Союзу, бо вони одразу активно з нами взаємодіяли першими. З Джулією ми робили разом сайд-івент, зробили подкаст, який, до речі, був сьогодні опублікований на тему молодіжної стійкості. Ми мали таку гарну взаємодію, і ЄС дуже активно підтримує Україну. Також в нас були чудові стосунки з молодими делегатами з Балтійських країн, і це дуже відповідає духу нашої міжнародної підтримки. Хай це маленькі держави, але ми дуже солідарні з ними. І я вважаю, що набагато солідарніші, ніж з Польщею чи іншими країнами Східної Європи. Наша міждержавна солідарність з країнами Балтії якось автоматично або синхронізувалася, або пройшла в дуже хороший зв’язок з їхніми делегатами. Я думаю, що просто вдалося вибудувати особистий зв’язок з італійськими молодими делегатами. Можливо, ми зійшлися з характерами, з їхніми представниками, то ми тут теж класно взаємодіяли. Всі молодіжні делегати були максимально дружні між собою.

Ми дуже гарно взаємодіяли з делегатами з Німеччини, з Австрії, з Ірландії, з північних країн. І, загалом, мені здається, що всі молодіжні делегати дуже солідарні в повазі до спільних цінностей, в повазі до прав людини, в повазі до статуту ООН, в бажанні миру, але справедливого миру. І тому нам легко було будувати взаємодії, бо це були люди спільних цінностей, і ми дійсно гарно з ними взаємодіяли.

Інт.: Гарно. Ти сказав про те, що ви всі були люди спільних цінностей. Чи можете виділити саме ті цінності, які були об’єднуваними між вами всіма?

Так, ну, власне, як я казав, я думаю, що… Це повага до прав людини і до rule of law, до верховенства права, зокрема міжнародного права. Це повага до суверенітету держав і миру, такого тривалого, стабільного миру, якого хочемо і ми, і країни Європи, і країни Африки. Це теж розуміння цінності молодіжної участі, включності молодих людей, можливостей молодих людей. Ми всі були активними молодими людьми з різних країн, які розділяють подібні проблеми, попри те, що в нас вони набагато жорсткіші, ніж десь в Європі. І це, звичайно, були там певні цінності, які ми розділяли з іншими країнами. Наприклад, з молодіжними делегатами від Африки було цікаво говорити, наприклад, про наші постколоніальні минуле і пояснювати, що Росія веде зараз колоніальну війну. Це не просто війна агресії, це колоніальна війна проти незалежної держави. Це те, що ви пережили колись, і це, наприклад, нас об’єднувало з ними. Ну і, звичайно, якісь просто базові речі, що ми… Я думаю, що така незабутня доволі історія була, яка мені здається… Ми якось пішли в караоке після якогось вкотре насиченого робочого дня. І така пісня, яку ми всі дуже в унісон співали — це пісня "Pink", яка грала, мені здається, в мультфільмі "Крижане серце", якщо я не помиляюся. І там є пісня... A Million Dreams for the World We Gonna Make. І вона дуже нас об’єднувала про мільйон мрій, які ми збираємося зробити для світу. І я думаю, що в цьому ми були спільні.

Інт.: Клас. Ти був дотичний до львівської молодіжної стратегії і ти фасилітував дуже багато зустрічей. Отже, я можу тебе навіть назвати такою людиною, яка добре знає, хто така українська молодь і також може дуже добре уявити молодь багатьох різних країн. Чи можеш ти, будь ласка, описати ті риси української молоді, які є найбільш характерними? Який є портрет української молоді сьогодні?

Я думаю, що українська молодь, насправді, це дуже не єдина група людей. І це важливо розуміти. Як би це не було, є молодь українського Львова і українського Дніпра, Харкова, Донецької, Луганської областей. Є молодь українського тилу і молодь українського фронту, військові, які, будучи молоддю, захищають нас там. Є молодь української спільноти за кордоном, людей, які виїхали з різних міркувань, чи бо батьки так вирішили, але вони там. Є, звичайно, молодь міст і сіл, молодь віруючих і невіруючих, молодь заможних, заможніша молодь і менш заможна. І тому українська молодь — дуже така диференційована група. Але я впевнений, що ту українську молодь, якій пасує прикметник "українська", вона поєднує в собі певну любов до України. І що дуже важливо, ця любов до України, вона така, мені здається, що, на відміну від старшого покоління, вона не затмарена гидкою ностальгією до Радянського Союзу. І вони не знали іншого, і вони знають інше, як концентрація гіркого досвіду, пережитих їхніми родичами Голодомору, двох війн, репресії, розстріляних Відродження і всього іншого. І тому це така дуже… Незаляпана в цю радянську травму прямо і група людей, яка хоче будувати незалежну країну.Мені здається, що рівень підтримки незалежності, євроінтеграції, вступу в НАТО серед молодих людей набагато вищий. Крім того, це така все-таки група людей об’єднаного інформаційного суспільства. Які вірять у горизонтальні зв’язки, які вміють будувати спільноти, розвивати спільноти, які вміють домовлятися, і які, я сподіваюся, менш насичені імпативізмом, який дуже домінує в українському суспільстві. Я впевнений, що це молодь, яка бачить Україну вільною, незалежною, європейською державою. І, мабуть, в цьому іншому ми будемо розходитись. Хтось буде бачити більш націоналістичну країну, хтось менш, хтось більш ліберальну. Хтось підтримує ЛГБТ-людей, хтось ні. Хтось вважає, що, не знаю, ми мусимо рухатись більше в соціальну державу, хтось переконаний в результатах вільного ринку. Але в тому ж час ми всі об’єднані у цю ідею, що ми хочемо творити цю країну. І найважливіше розрізнення, яке буде проходити, я переконаний, між українською молоддю, це тих, хто готовий грати за старими правилами, брати і давати хабарі, десь домовлятися, незважаючи на свої принципи, і тих, хто ні. Основне, що ми маємо виправити і куди ми маємо цілитись, і це те, для чого ми писали "Молодіжну стратегію", аби показати молоді, що, по-перше, все в її руках. По-друге, їм треба спробувати помилитися, але зрозуміти, як працює цей складний дорослий світ, зокрема, політика, місцеве управління і так далі. І по-третє, що ми хочемо, щоб ви будували нову Україну, в першу чергу, вибудовуючи нові принципи і підходи в самому собі, а не намагаючись винити всіх інших навколо. І моло-стратегія вона про це, і вона буде масштабована не як наш документ, а як інші документи в інші громади, коли прийде 25-й рік. Мені здається, що вона про те, що найбільше зараз загрожує Україні, це те, що молоді українці, які знають англійську, які розуміють, як працює комп'ютер, і які набагато кмітливіші й креативніші, можуть знайти непогану роботу за кордоном. Не ту роботу, яка гідна них, але чомусь вони думають, що краще життя.

Все, як в пісні «Скрябіна». Моло-стратегія розроблялась для того, щоб дати можливість українцям залишитись тут. Для нас це залишитись львів’янам у Львові. Можливо, щоб Львів’ян стало більше, але все-таки, щоб зберегти молодь вдома.

Інт.: Гарно. Юра, ми вже трішки вибиваємося у часі. Я б тобі дуже хотіла подякувати за цю розмову. У нас було дуже багато цікавих інсайтів. І на кінець я б просто тебе хотіла запитати, чи є ще щось важливе, чим би ти хотів поділитися. Однак ми не встигли його обговорити.

Я думаю, що говорити можна багато про все, але якісь такі важливі, цінні речі ми точно покрили. От дуже дякую тобі теж за запрошення. Цікаво було самому подивитися якось ретроспективно на себе. В мене відчувається, що ти структурувала моє життя краще, як моє CV. Тому я теж буду дякувати на цьому, а додати якесь немає що.