Данило Кравець

Кравець Данило Назарович, 11 березня 2001 року народження. Народився у Львові. До війни був студентом. Також працював продавцем в магазині туристичного спорядження. Коли почалася війна, приєднався до сил оборони. Близько двох місяців був у складі ДРГ. Потім місяць в складі добровольчого батальйону "Госпітальєри", а після того вже офіційно мобілізувався у Збройні Сили. Воював у складі 92-ї бригади.

Посада була у мене старший розвідник, звання солдат. Воював у Бахмуті, Торецьку, Нью-Йорк, Вугледар. Саме там, біля Вугледару, потрапив в полон. На даний момент вже звільнений з полону, очевидно. Проходжу службу далі. Вже встиг стати сержантом. Ось конкретно зараз служу у відділі супроводу, займаємося саме реінтеграцією звільнених з полону військовослужбовців Збройних Сил України.

Інт.: Чудово! Про це розпитаю тебе трошки пізніше. Дозволь уточнити, то ти був добровольцем? І розкажи, будь ласка, конкретніше, коли ти вже мобілізувався? Як довго ти перебував на цій добровольчій службі?

Мобілізувався… ну здається, одразу, 22-го числа.. 26-го я вже був у військкоматі, але тоді не було потреби в недосвідчених людях. Мене записали в якісь там списки територіальної оборони як резерв якийсь, напевно. Тривалий час, близько тижня, напевно, обіцяли, що от-от.. заберуть.. Нічого. Поки чекав, то ми з моєю дівчиною Діаною і багато наших друзів (всі в організації української молоді "Спадщина") займались волонтерством. Часу не гаяв, допомагав, де була потреба. Тоді був такий трошки хаос. І 8 березня знайшлась машина, яка погодилась відвезти мене в Київ. Їхав туди з надією, що мобілізуюсь. Було навіть місце. Але як приїхав, виявилося, що якийсь чувак переді мною зайняв моє місце. Ось я пішов сумний додому. Прийшов додому і якось я не пам'ятаю чому, але мені знайшли місце в якомусь підрозділі. Я на наступний день туди приїхав. Виявилось, що це де? В ТГ? Ну але нічого, хоча дають зброю і вже на тому добре. От це був березень. Ми там були. Ну, майже вже закінчились бойові дії під Києвом. Оформлення? Документів як таких немає. І всі почали шукати шляхи, де стати офіційно військовослужбовцем. Ну бо все-таки це соціальні гарантії і так далі.

І однією з наших задач це була охорона штабу «Госпітальєрів». Ми там їм і допомагали, і охороняли. І відповідно, нам дозволяли приходити на їхні курси з такмеду. І тоді в них була така схема, що люди, які пройшли цей курс, їм пропонують потім доєднатися до Госпітальєрів. Так, вже під Києвом активних бойових дій не було. Почався активний пошук військовослужбоців, то ми з побратимами вирішили, що спробуємо доєднатися до п'ятого екіпажу Чеки, до речі, яка нещодавно загинула. І з нею виїхали в Донецьку область. До речі, дуже близько до Вугледару були. Потім там в полон взяли. Якось так вийшло “весело”. Ось ми виїхали туди на тиждень. Здається, в нас був заїзд, ротація, ми мали підмінити групу, а потім виїжджали. Ну, словом, там якісь їхні внутрішні були штуки. Дві групи одночасно були. Там треба було на тиждень заїхати, підмінити і потім вже міняли на місяць, бо в них зазвичай ротація місяць часу триває. Ось ми заїхали туди, повернулися назад і, здається, ще один побратим вже запропонував варіант мобілізуватися в 12-ту бригаду розвідки. На що я, звісно, погодився. Це був десь травень місяць. По термінах, то з восьмого березня до 10 травня можна вважати, що я був добровольцем без будь-якого оформлення. 10 травня 2022 року мобілізували вже офіційно до Збройних сил України.

Інт.: Зрозуміло, таке трохи банальне питання, але без нього, чомусь, важко уявити інтерв'ю. Повертаючись до подій напередодні 24 лютого 2022 року, чи розумів ти, що має відбутися? Бо очевидно, що в тебе було бажання воювати, захищати країну. Я вже зрозуміла, що втікати ти точно не збирався. Розкажи, чим ти керувався. Бо, я думаю, у всіх нас був страх. Але це логічно, це про базове виживання, про інстинкти. Але як ти долав свій страх? Чи можеш ти про це розповісти? Що було сильніше за той страх у перші дні повномасштабного вторгнення?

Тут треба трошки зайти ззаду. Насправді ж очевидно, що війна почалася в 2014-ому році. Ми тоді ще були дітками. Але моя мама, я не знаю, чи вона мала чуйку, чи що. Але от в чотирнадцятому році я взагалі був на Майдані. Я завжди був такий… Ну, виховали, по-перше. По-друге, “Спадщина” виховувала постійно. Був цей дух, такий патріотичний. От спочатку був Майдан, я постійно просився туди. Два рази катався туди, постійно сумував, що не попадаю на якісь двіжу, де можна бити лице. Та і в 1991 році, коли анексувала Крим, почалося АТО, мама почала мене заганяти на різні військові курси, вишколи. І на одному з цих курсів, їх організовував такий військовий волонтер Віталій Дячук, він ще й альпініст досить відомий. Ось він їх організовував тоді і там ми з ним познайомились. З ним я був, здається, на трьох таких вишколах. Потім ще закінчив теоретичний курс школи снайперів “Дике поле”. Ще там на якісь навчання їздив. Словом, мені завжди була цікава ця військова тематика. Але суть тут не в цьому. А в тому, що в 2020 році так склалося, що я поїхав підніматися на Казбек. Це гора в Грузії. І організатором цієї всієї двіжухи був якраз цей Віталій Дячук. І з ним там ще в складі нашої групи був такий собі Олексій Кушнір. У Твіттері досить відомий. І чому я вирішив, власне, що треба йти? Бо вже після сходження ми сиділи в базовому таборі, десь вони знайшли чашу, і в нас зайшла розмова про військову службу.

Зрозумів, що час вирішувати: строкова служба чи кафедра, бо вони питались про це. Якщо Олексія я бачив перший раз, то Віталій для мене був таким певним авторитетом. Він мене багато чого навчив. Я їм тоді двом сказав, що наразі я не розглядаю варіанту просто йти на службу, тому що сама війна була не активною. А сидіти три роки, по контракту, в окопах було не дуже корисно. Корисніше буде, якщо я піду десь навчуся і булу в цьому напрямку працювати. Але тоді я сказав таку фразу, що якщо я буду потрібен – я піду. Тепер ми переносимося в 21-й рік. Воно було очевидно. Я пам'ятаю, що навіть влітку 2010-го року ми їздили на Херсонщину. І тоді одній подрузі батько казав, що я не хочу тебе відпускати туди близько до Криму. Щось я тоді не розумів всієї цієї паніки. Та насправді до 24-го лютого я теж не розумів паніки. Мені було очевидно, що я маю зробити. Я дав слово людям. Мене так виховали. Ні, в мене варіантів немає. Ким я буду, якщо не піду? Тоді получається, що я брехав самому собі, в першу чергу. Я завжди казав, що буде війна, будемо воювати. Не знаю, варіантів більше нема. Ще десь от буквально перед війною, за пару днів я виїхав в гори. Сходив на Параску. Пам'ятаю, їхав звідти. Якраз тоді Путін вже визнав республіки. Мені мама подзвонила, сказала: “Буде війна, а ти в горах так і лишишся. Що ти робиш?”

Я думаю, типу, ну що буде, то буде. Саме з 19 на 20 до мене прийшли друзі з Політехніки і ми щось сиділи собі файно до годинки третьої. Ну і єдина тема для розмови була: “А якщо війна?” Там писали тоді, що десь там третя четверта година має все початися. Я їх випровадив додому. Подивився на годинник. Третя ночі. “Завтра на роботу,” - думаю. - “Посиджу ще годинку почекаю. Раптом почнеться щось.” Я просидів ту годину, нічого не почалося. Пішов спати, а зранку встав. Бачу багато пропущених від мами. Не розумію, що ж я вчинив. Помічаю безліч сповіщень громадського, якісь вибухи, ще щось, якась фігня відбувається. Але мама страшніша за купу новин. Дзвоню до мами, і вона мені якраз і сказала, що почалася війна. Я що, все проспав? А мама сказала, що я так все життя просплю.

Інт.: А інтуїція в тебе добре розвинена. Ти знав, коли чекати вторгнення.

Так. Ну, я ще пам'ятаю, думав ну ідіоти якісь, нащо вмикати сирени так рано? Ну просто в мене часто в районі протягом життя включалися сирени, багато військових частин поруч. Ну я звик, що це постійно тренування, а тут гудять заважають. Мені голова болить, спати хочу. От мама мені каже, що війна. Чесно, я не пам'ятаю, які в мене були відчуття. Я їх можу описати, але це буде некрасиво для архіву. Думаю, ти в принципі уявляєш, яке там було слово.

Інт.: Так-так.

Потім я почитав новини офіцерів, що Івано-Франківськ вже обстріляний. Думаю, блін, близько до Львова. Далі подзвонив людям, почитав робочі чати. Ну, словом, важливим своїм людям. Далі запитав, який порядок дій на роботі. Сказали, хто хоче - нехай виходить, хто не хоче - не виходить. Вирішив виходити на роботу, бо все-таки туристичний магазин. Туди точно зараз підуть люди. Я маю бути корисний. Йду поки туди, а далі подивимось по ситуації. Перший день відпрацював. На другий день, пам'ятаю, нам всім видали зарплату завчасно. Здається, одразу половину зарплати я витратив на всяку їжу туристичну і дорогою відніс в якийсь волонтерський штаб. Я вже не пам'ятаю який. І в той же день я сказав директору магазину, що типу я вас дуже люблю, але вибачте, прийняв рішення, що завтра йду в ТЦК. Тому, якщо говорити про почуття, то мене готували до цього рішення. В принципі, "Спадщина" готувала дуже добре. Було багато всяких вишколів. Навіть якщо це були дитячі табори, не з мілітарним нахилом. Потім батьки мене готували. Та й я любив це. Це було моє. Я просто розумів, що треба закінчувати роботу, коли побачив, що всі нормально справляються, гроші видали. Значить, треба йти. Та й пішов. Що поробиш, треба йти по обраному шляху до кінця.

Інт.: Тепер зрозуміло, що все-таки виховання, цінності як націоналіста, і чесність перед собою, скерували тебе. Хочу поставити тобі наступне питання. За твоїми власними спостереженнями, наскільки була готова наша держава та армія до повномасштабного вторгнення у перші місяці Великої війни?

Мої оцінки.. Ну, що я скажу? Скажу, що насправді, ми дуже багато чого не знаємо напевно, але підготовка була. Я як справжній сторітелер, телепортуюсь поки в майбайтнє. У полоні я сидів з одним лейтенантом. Він став мені взагалі дуже близьким другом, надзвичайно близьким. Ну і він недавній випускник нашої Львівської академії. І він мені розказував, що вони вчили загалом. Ось він поділився таким терміном, як маневрована оборона. А суть полягає в тому, що ми робили в 22-му році під Києвом. Розтягувати, атакувати, відтягувати, виснажувати противника. Саме ця тактика і була використана, і її вчили всіх наших військових. Тому казати, що ніякої підготовки не було – некоректно. Ні, вона була, і ми це довели під Києвом. Ми це довели потім в Харкові, ми це довели в Херсоні. Професійна армія в нас була дійсно хороша, і вони зробили дуже багато. Противник просто недооцінив нас. Щодо фортифікації і так далі, я не знаю. Думаю, це можна було організувати краще. Але чи була в цьому доцільність? Як би воно впливало? Ну, ми не можемо про це судити.

Зараз воно вже відбулося і воно відбулося на краще. Я не знаю, чи ми були спроможні зупинити їх на кордонах. Швидше ні, ніж так. Очевидно, що ні, ніж так. Тому все склалося так, як має бути. Факт є фактом, що наразі жоден обласний центр не захоплений. Державність є, підтримка є. Загалом ця війна пішла на плюс Україні. Про нас почули всюди. Населення не панікувало, а навпаки згуртувалося. Можливо, через те, що нам до останнього не казали, що таке планується, тому що очевидно, що всі знали про це. Хтозна, як би воно получилося. Зараз є розуміння, що це було правильне рішення. А може, через два роки я буду сидіти і говорити, що все було не так? Треба було робити інакше? В тому й сенс, що зараз про це треба говорити, але треба ще потім з ретроспективи подивитися на це все. Загалом, все треба аналізувати і розуміти свої помилки. Підготовка була, і вона дала нам змогу вести війну досі. Ми були готовими, можна бул й краще, але вчимось потрохи.

Інт.:Так, критикувати є за що, але правда. Сам факт того, що ми, як ти кажеш, досі існуємо, і досі зберегли цю державність – вже багато про що говорить. І що ми досі можемо сидіти у Львові чи Києві і спілкуватись українською мовою, що найважливіше.

Важливо.