Ольга Кінаш
1 листопада 1931 р. с. Береги Самбірського повіту Львівського воєводства
Репресована
Біограма
Народилася 1 листопада 1931 року в селі Береги Самбірського повіту Львівського воєводства (нині Самбірського району Львівської області) у сім'ї Михайла (1899 р. н.) та Фрузини (Єфросинія, 1909 р. н.) Концевичів. Батько закінчив гімназію, мав намір вступати до духовної семінарії. В сім'ї було п'ятеро дітей (окрім Ольги: Омелян, 1933 р. н., Михайло, 1935 р. н., Павліна, 1938 р. н. і Віра 1948 р. н.).
У жовтні 1949 року Ольгу разом з сім'єю депортували до Хабаровського краю, РРФСР, за звинуваченням у співпраці з членами українського націоналістичного підпілля. Батько перевіз з собою на спецпоселення маленького тризуба зашитого в подушку. Все майно сім'ї конфіскували.
Будинок родини Концевичів знаходився в самому центрі села, тому після депортації представники місцевої влади використали його як магазин.
Спочатку родину Концевичів привезли на пересильний пункт в місто Борислав. Далі після сформування ешелону етапували до віддалених районів СРСР. Найменша сестра Віра померла в дорозі. Після прибуття на станцію Інн репресованих призначали на роботи.
Сім'ю Ольги направили на роботу в місцевий колгосп, поселили в пошкоджений будинок, який розділили з багатодітною сім'єю депортованої німкені. Через важкі умови проживання та голод Ользі з братами та сестрою доводилося ходити на додатковий підробіток в колгоспі. Працювали на лісоповалі й будівництві доріг, в денні й нічні зміни.
У 1958 році родину Ольги було амністовано. Брат Михайло залишився жити в Читі. Решта сім'ї повернулися додому, відбудували нове житло.
[Інтерв'ю оцифровано в рамках проєкту "Жіночі голоси Другої світової війни" за підтримки Європейського Союзу за програмою "House of Europe"].
Спогади
| Оповідач: | Ольга Кінаш |
| Місце запису: | с. Береги Самбірського району Львівської області |
| Дата інтерв'ю: | 12 липня 2016 р. |
| Інтерв'юер: | Інна Березніцька, Віталій Ляска |
| Джерело: | Архів проєкту "Локальна історія" |
Інт.: А москалі то за бандерами шукали облави? А хлопці в УПА чи ОУН, то вже за німців йшли, правда?
Так. То он то вже при німцях було. То тут не було, на Волині, то вони вже зародилися скоріше, а тут ні.
Інт.: А тут коли зародилася?
А тут уже як прийшли ту той москалі, то вже вони шкодили, вже там групами під поїзд. А тут був, коли нас ми самі в центрі села жили. Господи милосердний, стрілянина страшна. Наш з такої бідної сім'ї був тим стрібком. І на нього полювали. Казали же, він видавав люди. Ну, але хто то знає, чи то так. Ви не знаєте, то могло бути і брехня. І чуєте, і вночі стрілянину, а ми так близько дороги жили. Не так, як далеко магазина, ближче. Так, як забор того і той. І ми з такою, служниця була, спимо на ліжку. А вона говорить: "Йо, ой, Оля, гільза" і ми скоренько залізли під ліжко. Ту вісім гільз було, а вони той кулемет поставили, знаєте, такий ручний кулемет в городі на напротив вікон на дорогу і завели його. Отакий мужчина був волос кучерявий, дуже гарний. Та й все, та й погиб, ні за що і ні про що.
Інт.: А хто з берегів пішов в УПА? Може знаєте когось?
Знаю. Касій такий. А той не знаю, як фамілія була. Дечик Василь Михайлович. Як той Білик писався? Ванівський Іван. Ну, а остальних я не знаю, бо вони скоріше пішли. Я була в Дрогобичі.
Інт.: А то ті хлопці з якого року були?
Е-е, ну, той, е, "Залізний" був старший. Він міг бути десь 22-го.
Інт.: А то "Залізний" то хто?
А то був так, як як їхній начальник.
Інт.: А не знаєте його прізвища? Він не був з Берегів?
Так, Касій.
Інт.: А то Касій?
То Касій був. Він був старший, найстарший. А той Іванівський Іван то, напевно був десь 25-го. Той Одецик Василь, він певно був 28-го. Так.
Інт.: То що з ними сталося?
Десь загинули, чи загинули їх не то в Берегах загинули, чи десь, хто його знає. Казали що ніби того Іванівського зловили же ніби судили, потім привозили ніби сюда, але нас не було, то не при нас було, але то точно ніхто не знає. Думаю що йому вже, його випустили було таке вредне, Господи.
Інт.: А той "Залізний" приходив до вашого тата радитися? А як то було? Розкажіть, може щось таке пам'ятаєте.
Ну, радився. Кажуть: "От слухай, Михайле, слухай, от так і так, он донос був на таку людину. Як ти думаєш, то може бути правда чи ні?". А а мій тато казав: "Ти хочеш знати правду? Я тобі скажу, то наклеп, то не могла...", там на таку стару жінку же, вона ніби криївку видала. Тато каже: "То видав той, каже, а підставляє ту жінку. Де вона стара баба? Вона нігде не ходить. Де вона донесла? До кого донесла?". -" Видиш, каже, Михайло, була би загинула невинна людина". І так от що-небудь. Як ранений було, приїжджали, забирали коні Ранені в живіт. Мама подушку дитині з колиски витягнула, приложила, щоби кров не капала, щоби по сліду не знали. На коня і то на коні везли. А мама простиралом обв'язала, а коня, аж за три дні прийшов кінь. Хто знає, де повезли. Бо то якщо ранений був в руку, в ногу, то отут була от в тій в сусідній старій хаті при дорозі, в тих сусідів жила така фельдшер, Нечепоренко Галя, то дуже розумна фельдшерка була, то вона давала допомогу. А якщо в живіт ранений, то вони забирали, бо то явно смерть. Ой, так я знаю, якби то ще був хтось старший за мене, а тут нікого нема. Вже по 25-го року вже вимерли. Мужчин нема ні одного. А хоть був один, то він він нічого не знав.
Інт.: А пам'ятаєте, як облави було? Як то виглядало?
Ой, як були облави, Матінко Божа, воно що хотіло забирало в шафи. О, хата закрита, замок зірвали, зайшли до хати і що хотіли, то робили. Як була горілка, яка горілка, самогонка, забирали. А так, щоб когось найшли при облавах, тут не було. І, наприклад, як криївку ту як була криївка, то пуста. А так ж ви знаєте, щоб когось забрали з криївки, то ні. То хлопці старалися, а не здаватися. Було, по других селах було, що накривали. Вони відстрілювались поки могли, а потім самі себе побили та й все.
Інт.: А криївок багато було в Берегах?
Ну, та, наскільки я знаю, було дві. Та в нас тоже викопали, але не скористалися, бо то в центрі села, ви знаєте. Ой, ті, що колгосп зав'язували. Прийшов такий був Козаков, каже до мами, що буде ночувати тут. Вже він прийде вечором. Прийшов вечором. Мама каже: "Боже, гризота". Мама взяла вікно (відчинила), каже: "Я вікно не закриваю, якщо в случаї чого. А там в нас там городи були в центрі зараз за нашою хатою і втіче подальше від гріха". Але такого не було ніколи. Вони старалися, вони знали, що до нас ніхто не піде, бо то в центрі. І так милував Господь.
Інт.: Але кріївку викопали все-таки у вас?
Викопали, викопали, але ніхто в ній не (був).
Інт.: А то де її зробили?
А як вам сказати? У нас так була хата, коров'яча стайня при хаті, а коні, шопа ззовні коні були, друга стайня так півперек стояла. Ту стайню тато мусив перегородити, посунути стайню до шопи, а ту перегородити і тут викопати криївку. Але то в центрі села і вони не скористалися. І тато каже до "Залізного", "Чого буде стояти?". І тато розбив, як нас забирали вже там ніц не було. Боялися...
Інт.: А як ви, до речі, називали, "бандерівці"?
Так, так, так. Так називали, як москалі називали - "бандеровиці" або "нічні". Нічні, так.
Інт.: А сестра, що ваша померла?
Ага. Віра. Віра називалася. Віра, Віра маленька, а така кучерява, як баранчик була. Моя мама покійна розказувала, що її тато, дід Андрій був такий кучерявий. І вітер, кучерики... Так вагони стоять, а тут купи шутру, коли вагонів. І так мама винесла той трупик, поставила на ту купу шутру, а вітер кучериками так розвивав. І ми поїхали дальше.
Інт.: Не ховали?
Ні. Хто ховав? Що ви говорите? Як вони до вагона води не дали.