Ім'я та прізвище приховано

Я народилась у місті Маріуполь і проживала там до 16 березня 2022 року. Я б ніколи нікуди б не поїхала зі свого міста, бо дуже його любила, дуже була прив'язана до нього. Але так трапилось, що почалась війна, місто окупували та нам довелось виїхати. Що я пам'ятаю з дитинства… Маріуполь був завжди російськомовним містом. Там так історично склалось, що було багато росіян. Вони приїхали ще у 30-ті роки на будівництво металургійних заводів. Проживали українці, греки ну й інші національності. Ну, я не пам'ятаю, щоб там були якісь сварки з приводу національності. Всі жили, спілкувалися між собою російською мовою. Але, що я хочу сказати? Пам'ятаю своє дитинство, це був кінець 60-х, мабуть, початок 70-х років. В школу я пішла у 1971-му році, а це значить було 1969-1970 рік. Так ось вивіски в нашому місті ще були українською мовою, хоча це був Радянський Союз. Я пам'ятаю, що ми жили та поряд з нами була крамниця, якось ми їхали з мамою в трамваї і я прочитала її, було написано "перукарня". Я тоді питала у мами, що це означає… вона мені перекладала і казала, що це написано українською мовою. А ще вона мені казала: що я вона, мій батько, мої бабусі — всі ми українці. Часто моя мама пропонувала нам вдома розмовляти українською мовою. Мені це дуже не подобалось. Я опиралась і казала, що я не хочу розмовляти мовою “колгоспників”. На що мені мама відповідала — що колгоспники теж люди, це по-перше. А по-друге, вона завжди казала, що твої прадідусь і прабабуся завжди розмовляли українською мовою. Вони не були колгоспниками ніколи, розмовляли українською і лише радянська влада змусила їх говорити російською.

Я пішла в російську школу. Мені здається, що в Маріуполі на той час українських шкіл і не було. А може, була десь одна… я не знаю нікого, хто навчався в такій. Всі навчалися в російських школах. Розмовляли ми з друзями, однокласниками, сусідами в сім'ї — російською. Коли я навчалась у десятому класі, пам'ятаю, в школу прийшов лист від дівчини з Литви. Там було написано: "Любому учню 10-А класу". Тоді ніхто не захотів брати цей лист, а я взяла, і ми почали спілкуватись. Ми з нею спілкувалися протягом десь 4-5-ти років і їздили в гості один до одного. Вона мені ставила такі запитання: хто я по національності? Хто там вчиться в класі та питала, якою мовою я розмовляю вдома? І коли вона чула, що я розмовляю російською, її це дуже дивувало. Ще я запам'ятала, що вона питала в мене: які книжки читаю, яку музику слухаю. Бо, як виявилось — вони російських авторів в той час вже не читали, тільки знали. Читали тільки те, що проходили в середній школі. І коли я була в неї в гостях, я дійсно побачила, що в сімейній бібліотеці не було ніяких російських авторів типу Толстого, Лермонтова, Пушкіна, а в них був Шекспір, Дікенс, я пам'ятаю, дуже багато там всіляких книг про Чурльоніса — це їх композитор…

Після закінчення школи я поступила ***. Навчалася російською мовою. У 1991-му році переїхала до свого рідного міста.

Ну в 1991-му році я голосувала за незалежність України. Також хочу сказати, що першим президентом я бачила Чорновола. Я не знаю, як це пояснити. Може, це чула розмови батьків, може, якось це вплинуло на мене... на цей час я не дуже цікавилася політикою, ходила на роботу, ростила дочку. Підтримувала Помаранчеву революцію. Від уряду нового очікувала якихось там дій… ну, це так продовжувалось до 2014-го року.

Інт: Чому, на вашу думку, в Маріуполі не було конфліктів на національному ґрунті? Чи можливо це через багатонаціональнысть Маріуполя… тому що там проживали українці і греки, і татари, і євреї, і це було тим що боролось проти радянських конфліктів, які вони хотіли, щоб були в Маріуполі історично. Тобто, оцей міф, що схід України це лише шахти, чоловіки, робоча сила, робочі люди і там немає інших національностей — ц лише як би одна культура. І вони завжди хотіли приховувати, взагалі навіть не казали, що там є й інші національності. Чи якось ось ця багатокультурність сформулювала, можливо, цю вашу таку ідентичність?

Я народилась, коли ще писали національність в паспорті та у свідоцтві про народження. Я не знаю… вдома в нас не було таких розмов, це тільки мама наполягала на тому, щоб ми розмовляли українською. Вона мені казала: "Ти українка". Мені навіть хотілося бути руською на той момент, бо я пам'ятаю, у дитячому садочку там танцювали танці народні, руські та українські. Казали, що руські це — старший брат, українці — це молодший брат. Мені завжди хотілося бути старшим братом чомусь. А у дитячому садочку народні танці коли ми танцювали, мені чомусь завжди давали танцювати українські. Я не знаю, чи це випадково, чи тому, що було написано, що я українка… і давали мені віночок. Мама вишивала завжди на заходи на кінці палички, а мені хотілося, щоб мені дали кокошник, бо я це порівнювала з короною. Мені завжди хотілося танцювати руський танець.

Інт: А як ви на цей момент оцінюєте всі зусилля вашої матері, яка постійно вам казала, що ви українка, говори українською… Чи щось це дало вам тій, яка Ви є зараз? Чи це зробило якийсь такий вплив на Вас?

Я навіть не можу сказати. Я маму зараз дуже часто згадую і дуже жалкую, що не могла розпитати більше про своїх родичів. Мені було це нецікаво. А все… у 2014- му році я зрозуміла, що я українка. Я не знаю, чи це вплив мами був, чи це я зрозуміла, що це не можна так себе поводити. Може це мікс і впливу, і ззовні такі зміни… я не знаю, чесно… Я знаю, що я не росіянка. Це твердо я знаю. І я говорю Слава Богу, що я не росіянка… Як мені це сказати?

Інт: А ви так вже і сказали. Ви ще згадували про шкільні роки та подругу. А ось ці її питання там такі провокативні: якою мовою розмовляєте, яких авторів читаєте… Як ви думаєте, вона так питала, тому що її дивувало, що ви українка і спілкуєтесь на російській? Чи навпаки, можливо ці питання якось формулювали вашу ідею там що таке українка, українська мова... Як ви думаєте?

Ну, я думаю, що її дивувало. Вона володіла російською мовою і мама, і тато, і в неї була молодша сестра — вони з акцентом доволі добре розмовляли російською. Ну і дивувало, що ми не ідентифікуємо себе як українці! От ми як просто біомаса — радянський народ і ніколи там, ну, традиції якісь не мали... От що я хочу сказати, що в моїй сім'ї не було таких традицій, які я бачу на Західній Україні. Я кажу біомаса… просто ми були, а в них все було інакше. І вона дивувалась, казала: "Ну як, Ви українці, а для чого ви українці й для чого ви розмовляєте українською? Ви що, не відчуваєте, що ви не такі?” Це було ще 1980-ий рік.

Інт: Тобто, це був такий, як “проєкт” Радянського Союзу — біомаса. Бо я сама колись читала за оцю ідею, “проєкт” і зокрема Схід України. Він дійсно так проектувався — індустріалізація така от шахтарські міста, слухняні люди. Та питання ідентичностіі не було, як би на першому плані. От ви там такі… і ви маєте робити те і те...

Ну, Маріуполь це не шахтарське місто, це більше Приазов'я, ми якби не Донбас. Але все одно, так. Ось вона українка, а я казала: “Ну і що, що я українка, а в моєму класі багато росіян і багато греків, і євреїв. І ми усі спілкуємось, для нас рідна мова російська”. Так, я їй казала — рідна мова російська, ми розуміємо тільки російську мову між собою, і нам зручно так розмовляти. І вона дивувалась моїм відповідям, а я дивувалась її запитання. Якось так.

Інт: Просто цікаво, що формує бачення… і цікаво спостерігати за тим, як змінюються різні світогляди в людини: те, що формує ті чи інші якісь передбачення, думки. Як людина змінює свою думку, чи це стається через те, що вона дорослішає, чи через те, що проходить через якісь певні життєві ситуації. Але в випадку з Україною це, звісно, війна. Тобто все рівно цікаво споглядати, навіть як ви розповідаєте, як ваші оці бачення вони змінювались.

Ну, мабуть, так. Дорослішає людина, починає більше аналізувати, читати літературу, яка була недоступна в 80-ті та 90-ті роки. Ну і зрозуміло, що всі події, починаючи з 2014-го року — вони перевернули все.

Інт: Ви згадували, що голосували за незалежність України в 1991-му році. І я думаю, що серед кола вашого спілкування Ви все рівно ви обговорювали різні політичні зміни і тим чи іншим шляхом це формувало також ваші думки. Але, як ви згадали перед тим, війна — це досвід, який багато чого змінює. Повномасштабне вторгнення в Україну розпочалося в 2022-му році. Проте чи сприймали ви події з 2022-го року як початок? Чи відчували ви, що це вплинуло на вас, на якісь ваші нові формування про себе, про Маріуполь і взагалі? Також цікаво як раптові події 2014-го року вплинули на Вас… і росія намагається захопити владу і відділити Донецьку область від України. Як ви це сприймали? Чи повномасштабне вторгнення 2022-го було для вас чимось новим чи початком... чи початок вже був тоді?

Ну, мабуть, для Донецької області війна почалась все ж таки у 2014-му. Спочатку, навесні 2014-го року були спроби відділення Донецької республіки від України. Частина населення підтримувала відділення Донецької республіки від України. Я не підтримувала! Мої друзі, я хочу сказати впевнено, теж не підтримували. Почали проводитись мітинги, встановлювати палатки — спроба захопити владу… був референдум у травні 2014-го. Я пам'ятаю, це був вихідний день, і я прокинулась від якогось гулу. Я не зрозуміла що це… побігла до вікна дивитись що трапилось. Побачила великий натовп людей, які стояли в черзі — це було декілька кілометрів, щоб ви розуміли. Люди стояли в черзі, щоб віддати голос за відділення Донбасу. Ну справді, може, це проголосувало і не так багато людей, бо на все місто було тільки чотири виборчі дільниці. Але голосування проходило, я просто бачила зі свого вікна, проходило з восьмої ранку, десь до третьої години дня —натовп був. Ну і результат був передбачений. Всі, хто прийшов — проголосували тільки "за відділення". Я не голосувала, мої батьки не голосували, мої друзі не голосували — були проти. Але, з моєї роботи було багато людей, які не тільки хотіли відділення від України, вони хотіли приєднання Донецької області до росії. Це було більше населення, яке переїхало до України у радянський час. Вони жили тут довго. Я знаю, що серед моїх колег були такі, які переїхали наприкінці 70-х на початку 80-х. Вони жили тут, ніколи не хотіли повертатись назад, але ідея від'єднатись і приєднатись до росії їм дуже подобалась. Ну місто було під окупацією недовго. В травні був референдум, а 13-го червня, 2014-го року Слава Богу, місто звільнили. Але… фронт був дуже близько, і ми весь цей час чули вибухи то частіше, то там деякий період було тихо… але неспокійно. Пам'ятаю, в січні 2015-го року, російські війська обстріляли місто Маріуполь один із районів. Це теж був вихідний день. Люди пішли до ринку, до магазинів і були випущені знаряддя з градів. Тоді загинула якась кількість людей, дуже багато було поранено… не зруйновані, але пошкоджені будинки. Пізніше Азовці змогли відтіснити російські війська на безпечну дистанцію — і в місті стало тихіше. Вибухів ми не чули, або дуже-дуже рідко і дуже-дуже далеко, а місто почали розквітати.

У 2018-му році ми відмітили 240 років міста— день народження, а до цієї дати було дуже багато зроблено в місті: відремонтували старий центр, зробили сквер біля Драматичного Театру, відреставрували старі будинки, побудували площі. Відмітили це все. Потім будівництво не зупинилося. Гроші вкладалися в місто і воно перетворювалось зі звичайного, провінційного в сучасне таке європейське... Був побудований дуже красивий пірс на морі. В старих дворах почали робити ремонти, встановлювати дитячі майданчики. Дуже багато тренажерів було встановлено в місті, де люди займались, просто там бігали і займались у своїх дворах. І глядячи на все це — ніхто не міг подумати, що почнеться повномасштабна Вйна. Ми відчували, що ми не далеко від фронту, бо в нашому місті було багато воєнних, був "Азов". Ми жили дружно, вони нас не чіпали, ми їх не чіпали, як там кажуть що військові...

Інт: А як ви думаєте, чи помічали Ви можливо, в настроях людей зміни певні після 2014го-2015го року? Чи ставало більше підтримки саме до України як нації серед мешканців? Чи оце поняття ідентичності як — українця змінилось?

Що стало помітно, так це те, що населення Маріуполя вже забуло, що воно хотіло відділитися, від України і вони стали підтримувати Україну. Вже ніхто не хотів до ДНР, бо до нас приїжджали люди з Донецька і розповідали, як там тяжко жити. В них були перебої з водою, вони приїжджали до нас не тільки получати пенсії свої, але й купувати продукти, бо казали, що там спочатку їх було мало, а потім вони були несмачні і що найсмачніші це — українські. Ну, якось всі заспокоїлися. Живемо в Україні… якось так.

Інт: Ви сказали, що місто зі звичайного провінційного перетворилось в таке сучасне європейське. На всіх територіях України почалася ця євроінтеграція. І я так розумію, що Маріуполь, також був одним з таких рушійних центрів які до цього доєднувались. Чи бачили Ви також ці зміни? Чи пам'ятаєте Ви їх?

Так, звичайно. Маріуполь став таким центром. Там… не можу сказати, не пам'ятаю, але проводились не один рік якісь форуми, приїжджали іноземні делегації. Були якісь перспективи подальшого розвитку міста. Завжди відзначався День Європи, День вишиванки. Це було українське місто!

Інт: Це насправді дуже цікаво чути і аналізувати під час всіх подій, що місто — дійсно розвивалось і все одно формувалося якась нова ідентичність. Тобто радянська спадщина вона була і її важко позбутися… але все рівно Маріуполь розвивався. І тому цікаво почути ваші думки про чутки, які почали ходити щодо вторгнення. Тому що, наскільки пам'ятаю, війська почали збиратись саме біля кордонів Східної України, і ці чутки почали поширюватися саме на теренах тієї частини. Чи чули ви щось, як Ви на це реагували? Можливо, якось готувались чи ні?

Так, чутки, мені здається, ще з'явились на початку 2021-го року і потім продовжувались. Сказати чесно, я їх не дуже серйозно сприймала. Я не вірила, що почнеться такий конфлікт. Я могла уявити, що буде якесь загострення на фронті. Що почнеться повномасштабне вторгнення —я відкидала такі думки. Ми цю тему часто обговорювали на роботі. І знаєте, це не тільки моя думка, це думка більшості населення Маріуполя — що все таки Путін не почне таку повномасштабну війну. Готуватися... ніяк не готувалися, я не готувалася. Що я можу сказати зараз? Деякі люди кажуть, що якщо б вони знали раніше, що почнеться війна — вони б виїхали за кордон, якби перевезли речі свої. Мені здається, що моє життя ніяк би не змінилося… бо я б не звільнилася з роботи, я жила з чоловіком, у мене був батько за 80-ть років. У мого чоловіка була мати якій теж було більше 80-ти років. От куди б я поїхала? От я не розумію... я ходжу на роботу, я звільнюсь... і що далі? Тому до останнього дня ми ходили і вірили, що нічого такого серйозного не буде.

Інт: А як ви дізналися про повномасштабне вторгнення? Чи можете Ви пригадати перші години… Ви були на роботі, можливо вдома?

Ну, по-перше, коли 22-го лютого Путін зробив заяву, що він приєднує Донецьку область до Російської Федерації, ми напружилися всі, бо ми не знали — Донецьку область, яка окупована чи частину Донецької області, чи всю Донецьку область включаючи Маріуполь. Ми лягли спати. А о 5:30 десь я прокинулася, мене розбудив дзвінок телефонний — це телефонувала моя колега. Я підняла слухавку, і вона сказала, що почалася війна, що бомблять там Харків і Маріуполь вже. Я нічого не зрозуміла. Я ще деякий час лежала і думала, що мені робити. Потім ми встали, включили телевізор і там побачили в новинах передавали… мені здається, що там показували Київ… і в новинах казали сидіти вдома, і нікуди не виходити якщо немає потреби. Мені на 8-му годину потрібно було їхати на роботу. Я не знала, сидіти мені вдома чи їхати. Потім в робочому чаті директорка написала, щоб ми всі приїхали. Транспорт в той день ще ходив. Я приїхала на роботу, ми там сиділи… перелякані. Вибухів ще в моєму районі не було чутно. Ні вдома я не чула, ні коли приїхали приїхала на роботу. Ну, може почались, але було це далеко, десь такі глухі вибухи. Ми сиділи там, розмовляли… потім нам роздали трудові книжки і відпустили додому. Сказали сидіти на телефонах, а завтра вранці скажуть приходити до роботи чи не приходити. Коли я йшла додому, вже така погода була пасмурна, кругом сирість така, було вже багато людей, які стояли в чергах біля банкоматів, бо незрозуміло було знімати гроші, чи не знімати. Черги були в супермаркетах, люди почали скуповувати продукти, запасатися продуктами… черги в аптеках. Я прийшла додому і ми… здається теж поїхали до супермаркету… заїхали до мого батька, загалом купили якісь продукти. В п'ятницю на роботу нам сказали не виходити. Я сиділа вдома, слухала новини. Потім ми поїхали в п'ятницю до мого батька. Я жила у центрі, біля драмтеатру, п'ятсот метрів до драмтеатру, а батько мій жив в дев'ятиповерхівці в західній частині міста. Ми приїхали до нього, запропонували їхати до нас, але він відмовився. Я говорю: "Так ти живеш на окраїні”. Він каже: “Ні, нічого". Ми поспілкувались і поїхали додому.

В суботу... ну вибухи, вибухи були регулярними. Вони були далеко, не в центрі. А в суботу мені потрібно було вести до грумера мого песика. Я не пам'ятаю, я була записана, мабуть, на 12-ту годину, а мені зателефонували раніше і запитали, чи можу я прийти на дев'яту, бо відмовилось багато людей, які жили далеко. Я взяла песика і ми побігли. І вже були вибухи такі гучні, далеко ще але так прямо чутно було дуже. Пробігала біля банку, це був вихідний день, субота та… було багато-багато людей там, я не знаю така черга стояла біля "ПУМБ" і от ці вибухи... Підстригли песика, повернулась додому і читаю новини міські, що потрібна кров, потрібно здавати кров і треба зателефонувати. Я додзвонилась. Мені сказали, що сьогодні дуже багато було людей, які погодились дати і вже не потрібно приїжджати, бо всіх не зможуть прийняти. Сказали дзвонити у понеділок. Ну а в неділю ми сиділи вдома. Слухали новини. Мені здається, що в неділю… а в неділю я вранці вирішила ще відвідати батька! Пішла, а транспорт вже не ходив, бо був замінований підземний перехід, там були військові, ну я покрутилась, повернулась додому, розповіла чоловіку, він каже: "Поїхали на машині". Ми поїхали до батька. Приїхали знову, посиділи, ми знову кажемо: "Давай поїдемо до нас". Він знову відмовляється. Тоді я… а ще, коли я збиралася їхати, я зайшла, пам'ятаю, в АТБ мені здається, і купила пляшку сухого вина, і я тоді йому залишила цю пляшку і питаю: "А як ми будемо спілкуватись з тобою, якщо ти тут а транспорт не ходить?". Він каже: "Таа, поспілкуємось". І я дістала цю пляшку і кажу: "Ну добре, тримай тоді тоді цю пляшку — вип'ємо через три дні, максимум через тиждень, відсвяткуємо перемогу". І ми сіли і поїхали. По-дорозі ще побачили аптеку — вони вже не працювали, тільки деякі і була черга. І я кажу: "Cлухай, давай купимо перев'язувальний матеріал на всякий випадок". Ми стояли в черзі, купили цей перев'язувальний матеріал, заїхали ще щось купили з продуктів… Розумієте, що я на той час не знала, що таке голод. Я... ну що я запаслася… я купила там.. у мене було, наприклад, три кілограми рису, три кілограми гречки, якісь там... консерви я не дуже полюбляю — купила там декілька баночок і все. І сир купила. Туалетний папір, там я знаю... пральні засоби. А потім думаю Господи, я так бачу, що люди ну дуже великі, знаєте, по декілька таких візків беруть, думаю: "Ой, ну для чого?". Ну, не привезуть такий рис, ну, куплю там інший. Я його там менш полюбляю... ну яка різниця — я ж не можу там всю хату завалити цими продуктами.Тоді ж не знала, що і той рис та гречка не потрібні будуть — треба було консерви купувати.

Приїхали ми додому. Ввечері директор сказала, щоб ми сиділи в понеділок на телефонах, що виходити на роботу не потрібно. Я просиділа в понеділок на телефоні, а потім я зрозуміла, що вже вона не викличе до роботи і ми поїхали до Центру переливання крові. Слухайте, місто мінялось кожен день. От ми були вчора там — воно виглядала так, а сьогодні воно виглядає вже зовсім інакше. По-перше, людей ставало з кожним днем все менше і менше. Якщо спочатку всі бігали там щось купували, щось кудись несли, то потім — поодинокі, просто тому, що вибухи, вибухи... Ну, якось так, знаєте, дуже таке становище... ну, страшно! Ми приїхали до станції переливання крові. Я зайшла — тільки я могла здавати кров, бо в мого чоловіка аутоімунні захворювання і тому я одна тільки. Я тільки зняла верхній одяг, здала його в гардеробну, мені дали обхідний лист до лікарів перед здачею пройти. І тут почався обстріл. Я так розумію, що то були гради… мабуть. Нам сказали бігти у підвал — у сховище. Ми усі побігли, людей було дуже багато і ми побігли, там сиділи деякий час, а потім, коли нам дозволили виходити, нам знову сказали, що приймуть тільки тих, хто вже пройшов медичний огляд, а хто не пройшов сказали повертатись додому. Я одяглася і ми вийшли на вулицю. А, біля лікарні працював ще ринок, не зважаючи на обстріли, деякі продавці були. Ми зайшли. Там чоловік мій хотів купити якійсь ліхтарик, запасний, у нас були… ну ще якісь ліхтарики — там посміялися і сказали, що ліхтарики вже все розкуплені, нічого не залишилось, але були батарейки. А в нас було вдома, я не пам'ятаю чи п 'ятнадцять, чи двадцять батарейок... На той момент нам здавалось, що це багато — ми дурні не купили і поїхали додому. Приїхали… ввечері, мені здається, в цей день зникло світло. А! Я ще хочу сказати, що світла нам почали вимикати ввечері з першого дня. Мабуть, сказали, щоб не видно було місто з літаків. Нам сказали закривати вікна… а потім просто вимикали, ні вуличне освітлення не працювало, вдома нас не було. А вдень як зазвичай, все було. А тут зникло світло… ну, а коли зникає світло, зникає зв'язок, ну ви ж розумієте.

Інт: А як ви комунікували?

Як ми комунікували, ну… ніяк. Ми новини… у нас вдома був старенький радіоприймач, ми його дістали і вставили батарейки. І спочатку новини слухали, користуючись цим радіоприймачем а це було десь, ну, це я забігла наперед... А значить у вівторок зникло світло, мені здається, потім його відремонтували, а потім воно зникло і все. І вже воно не з'явилось — зв'язок зник, інтернет зник, вода трохи побула і зникла… опалення зникло. А наприкінці лютого в Маріуполь повернулась справжня зима і вночі температура спускалась до семи-восьми градусів морозу, тому температура в квартирі теж знижувалася дуже швидко. Ну зв'язку не було — ми ніяк не могли комунікувати між собою. А новини дізнавались через радіоприймач, але це було десь день чи два. А потім українські хвилі почали глушити просто напросто, і скрізь були російські чи днрівські. А українські ми знаходили тільки пізно ввечері, але їх, мабуть, глушили, бо там щось шкварчало, гарчало, хвиля від'єднувалась, але все одно щось можна було почути. І так ми щось дізнавалися.

І в середу я ще раз з'їздила — ми поїхали до Центру переливання крові, це було вранці, тому що з директором я зв'язку не мала. Чому я повинна була сидіти? Ми поїхали вранці, а центр був закритий, я не знаю, мені потім казали, що він ще працював там декілька днів чи тижнів, там пару тижнів. Я не знаю чому я не змогла до нього попасти… А коли ми їхали — знову місто змінилося. Вже звичайним маршрутом ми не змогли проїхати, були встановлені протитанкові їжаки, насип якась з піску. Ми поїхали в об'їзд іншими дорогами. На жаль, я не попала, кров я не змогла здати, повернулись додому. Не пам'ятаю в цей день чи на наступний до нас... Я жила в сталінці, і в нашому домі було бомбосховище, воно було невелике таке, і з перших днів там сиділи сім'ї з дітьми з нашого будинку. Для всіх місця не було, деякі сім'ї там ховалися, а ще в нашому домі був підвал. Раніше, в 90-ті роки, там знаходився дитячий садочок, я пам'ятаю, а потім ЖЕК. На момент вторгнення — це приміщення пустувало, воно було закрите. І от у якийсь із днів приїхала міська влада, відкрила це приміщення, якось там щось облаштовували та привезли якусь кількість людей. Це були погорільці з Восточного — це район нашого міста. У людей були зруйновані будинки та їх привезли та поселили в нашому підвалі.

Ну, що я хочу сказати, що до них приїжджала поліція. Якийсь зв'язок... мабуть, міська влада і поліція мала якийсь зв'язок, бо приїжджала поліція і привозила їм продукти. Якусь гуманітарну допомогу у вигляді речей привезла, бо вони там були в резинові шапках. Я не знаю, як вони вибігали і що... і привозили їм якісь продукти. Я так розумію, що відкривали магазини чи склади і могли привезти печива, кілька пачок печива. На другий день там тільки заморожену рибу, а потім воду... Ну не те, щоб там, знаєте... щоб люди якось вижили. Води в нас теж не було... Бо в нас же пропала вода. І ми... наш міський водоканал возив бочками воду. Можна було стояти в черзі і там купувати, точніше, не купувати, а брати воду. Через черги були такі великі, що можна було простояти весь день. А в нас була машина і були шестилітрові пляшки там в гаражі у чоловіка, і ми якось вирішили поїхати до того джерела, з якого брав наш міський водоканал. Мій батько був тоді з нами. Їхали по вулиці — а вулиця була вся зруйнована. Будинків вцілілих не було. Це був приватний сектор і там будинків не залишилось і вирви великі. Ми їхали, потім заїхали до джерела і там була розвилка, можна було їхати вправо і прямо, і справа було багато машин, а прямо поїдеш — там нічого не було і ми хотіли поїхати туди. Люди перед нами вискочили і почали махати руками, казали, що напередодні був обстріл і там загинула людина, і отут попереду нас, щоб ми чисто випадково не наїхали — була розірвана міна. Ми набрали воду, повернулись додому. А взагалі це нам пощастило, бо ми жили недалеко від цього джерела і в нас була машина. А так люди ходили і гинули. Бувало, що йдуть пішки і там на снаряди потрапляють, випадки такі були. Потім випав сніг. Я пам'ятаю, коли він танув вдень ми збирали воду, щоб в нас була якась технічна вода з криші вибирали обов'язково і дуже цьому раділи. Ми не купалися... Ми не купалися, з 2-го числа от і не мили голову — це був жах. Це не тільки ми, це маріупольці так жили...

Інт: А як Ваш батько?

Ну вот мій батько був там, значить, залишився. Я вам так стисло розповідаю, він же не захотів приїжджати, коли ми були в нього. Мій батько не дивлячись на те, що йому вже 80+, він в мене такий дуже спортивний… спортом займався у свій час. І він почав почав пішки ходити до нас не зважаючи на те, що транспорт працював. Ходив, провідував нас і повертався. А 6-го березня він був у нас, ми поспілкувалися, там щось, і він пішов додому, а потім вже було темно. У нас темніло рано, в нас темніє на годину раніше, ніж у Львові. Ну і так десь, я не пам'ятаю, у 19-20-ій годині стук у двері. Я відкрила — стоїть мій батько з речима. Він коли пішов… дійшов додому, а там почався обстріл… він зібрав якісь речі… ні, це напевно пізніше було, ну ладно, це не неважливо. І прийшов до нас загалом, і з 6-го березня він був в нас. Але все рівно ходив до своєї квартири, то нас провідував, потім свою квартиру, вціліла вона чи не вціліла... і розповідав — я боялась, я дуже боялась. Я виїжджала там воду набрати. Потім якось ми ходили, намагалися зв’язок знайти бо було лише дві локації на яких можна було спіймати телефонний зв'язок. І ми якось ходили з чоловіком — я намагалась додзвонитися до своєї доньки, але я не додзвонилася, а чоловік додзвонився до свого сина, це біля церкви не дуже далеко від нас. А кращий зв'язок був біля офісу "Київстар", потім я прочитала, що приходили інженери, там генератор заводили і давали зв'язок, він там біля офісу був і в дев'ятиповерхівках, які там стояли поряд, люди ловили. Ну, це дуже далеко, туди я не ходила.

Що ще... а, 7-го березня зник газ. То ми могли хоч приготувати щось, зварити якусь кашку. Не було світла, але м'ясо якесь залишалося в морозильній камері в перші дні, як зникло світло. Потім м'ясо почало розмерзатись. Ми приготували — а вночі були морози, і ми могли виставити продукти на балкон… якось так ще обходилися. А 7-го зник газ. Я пам'ятаю, що я воду гріла, а чоловік мені каже: "Ой, щось таке…?" А я там дивлюся, а вже гірше і гірше, полум'я все менше і все — воно зникло… і що робити? Приготувати нічого не можна, воду розігріти неможливо. Хтось почав розпалювати багаття, але для цього потрібно було десь знайти гілки, потрібні ті печі, щоб там розпалити. Ми не палили, чесно кажу. Впроголодь жили, їли по шматочку. От пам'ятаю, вранці були в мене на початку булочки такі, як раніше у Радянський Союз три копійки коштували... я їх ділила на три частини, по шматочку сиру і ми цим снідали, потім ще там пили каву вдень і ввечері щось теж таке невелике. Було декілька там… я не пам'ятаю… консервована фасоль якась була, щось таке їли.

А, ще два рази за весь період мій чоловік приносив, правда трохи — супу. Там недалеко жила його донька з мамою, донька від першого шлюбу. А в них був такий дружний двір, і вони там біля під'їзду, варили їсти. У доньки було кафе своє і дуже багато м'яса залишилась і потрібно було швидко опрацювати, тому варили у великих таких каструлях і два рази він нам приносив. Ми їли, ввечері ділили... це небагато, але все рівно на той час це було, знаєте, така цінна дуже їжа. Ми мерзли... Ми весь час ходили у верхньому одягу, і його не знімали вночі, бо було дуже холодно. У моїй квартирі було сім градусів. Розумієте, це не то що отут дванадцять, а тут сім. Ти і вдень, і вночі… і ти лежиш, і не можеш зігрітися, і не можеш... немє чаю гарячого щоб випити… Лягали спати ми десь о десятій годині, знімали тільки чоботи з себе. А так ще вкривалися всіма ковдрами які були. А, я не могла зразу заснути, бо кажу ж я така… дуже мерзну. А десь з першої ночі починали літати літаки. І ось цей звук наближаючого літака... знаєте, я ще приїхала до Львова і коли чула, в мене серце падало… я стрибала, бігла до коридору. Літак робив кола, кидав бомбу… потім робив кола, ще кидав бомбу і потім летів назад... коли це було близько — це таке відчуття, що дім твій підняли, а потім кинули просто так. Коли були більш дальші — то просто дім трясся. Там я знаю… сидиш в коридорі, вже не знаєш… молишся не на те, щоб вижити, а щоб якщо померти… щоб зразу тільки щою там... Ну, це було десь у першій ночі. А потім десь о четвертій годині був один літак, потім було два літака, і така перерва довга — але це на початку. А згодом літаки почали літати частіше. А вже десь після 10-11-го числа, вони літали…

Інт: Кожен день?

Кожну годину! Кожен день вони літали — ось так проходила кожна ніч. Вдень вони літали... вдень я не знаю. Чесно кажучи, я не ходила до підвалу. Я не знаю, чому, я і зараз не знаю чому, але я вдома себе відчувала більш в безпеці. Мені здавалося, що якщо я вдома — то нічого не буде. Як вийду на вулицю — трусилася вся. Мені там батько, він ходив взад вперед, він казав: "Що ти сидиш, ти хоч вийди на п'ятнадцять хвилин подихати повітрям". Я виходила зі своїм песиком, щоб він подихав. І мені було так страшно. Коли я поверталась, я вдихала з полегшенням. Батько ходив, розповідав нам новини… я кажу: "Ти не боїшся?". "Ні, я знаю. Я чую, куди летить". Ну я не знаю… мені здається, що це просто ангел охоронець так зробив, що він залишився живим. Бо як можна розрахувати куди полетять уламки. Він розповідав, що дім зв'язку вже знищений, там знищено, там знищено…

А в новинах ми почули, що скинули бомбу на пологове відділення... я не зрозуміла, на яке саме відділення, бо в нас знаєте, пологових будинків багато, а це десь кілометра два від нас — такі вибухи чутні були не тільки коли пологовий будинок знищили. Ну… він там все розповідав, а потім, коли пішов 14-го березня і повернувся додому і каже коли йшов бачив як літак скидав бомби чи запальні суміші, і каже: “Вам потрібно від'їжджати”… А ще… не пам'ятаю, яке це було число, але це було ще на початку березня, він ще жив у себе на квартирі. Він якось прийшов і показав фотографію в телефоні будинку з його вулиці. Це була звичайна дев'ятиповерхівка така, в якій жив і він. Це десь 160 квартир, я просто тоді пам'ятаю, підрахувала: 160 квартир двох і трьохкімнатних, скільки це людей жило в цьому будинку…? А будинок був… залишився тільки острів. Нічого в ньому не було ні єдиного балкону, жодного віконця — все вигоріло. Чорні дірки були. Я спитала: "А де люди з цього будинку?" — ніхто не відповів. Я розумію, що це, мабуть, була фосфорна бомба, запальна суміш, я не знаю… вигорів повністю. Потім я бачила такі інші будинки. Тоді, на початку березня, знаєте, батько мій пішов до себе, а цей будинок був перед моїми очима ще довго, бо я... це був жах… просто жах.

Інт: Звісно… речі, які ви розповідаєте... неабияк змушують замислитись про те, що відбувалося там... що Ви пережили. Знаєте, хочеться сказати, що це просто фільм жахів, але насправді це реальність, яка була.... Взагалі від знищення комунікації до знищення будівель, до проблем з харчуванням, до комунальних якихось елементарних речей… Мені цікаво, коли знищували будівлі, люди, які лишались без домівок, чи були якісь у вас, можливо, місця… чи спільнота пропонувала людям, наприклад, пожити в них? Чи вони виїжджали, чи взагалі була можливість виїхати, наприклад, на початках? Або якщо не на початках, то коли така можливість з'явилась? Чи було це легко? Чи були гуманітарні коридори і як часто, і чи блокувала окупаційна влада ці коридори і загалом, як Ви до цього ставились? Що вас також спонукало на виїзд… а потім зупиняло... бо ви також згадували, що ваш батько казав теж аби ви думали виїхати. Але перед тим, як от взагалі це було?

Так, ну в перший день війни я прочитала в інтернеті на нашому міському сайті, що люди, які хочуть виїхати з Маріуполя — для них є поїзди Маріуполь-Львів, можна виїхати до Маріуполя, до Львова. І ще в нас ходив один поїзд на добу, а був ще представлений один. Це було у четвер 22-го і 23-го у п'ятницю. Не знаю, були бажаючі чи не були… В мене була робота, мені казали там сидіти і нікуди не від'їжджати. Перед нами такі задачі ставили, щоб ми сиділи в місті. Потім був зруйнований міст через, біля Волновахи, якщо ви чули, були бої і все зруйновано, і дорога залізнична була зруйнована — виїхати не можна було. А ще був виїзд по Запорізькій трасі, автомобільна траса, але до Маріуполя російські війська дістались за три доби. Ми ніколи такого не очікували. Ми знаєте… очікували, що вони підуть зі Сходу, куди їх відтіснили у 2014-му році. Ну з Волновахи… це з півночі, але щоб вони з Херсону отак за три доби пройдуть Мелітополь, Бердянськ і будуть під нашим містом... Це було, я не пам'ятаю 28-го мабуть, вже вони були під містом.

І вийшло так, що місто спочатку обстрілювалось з моря зі сходу, а потім воно вже обстрілювали з заходу і з Волновахи — підтягнулися теж з півночі, тобто воно виявилося в блокаді з усіх сторін… і виїхати неможливо було — бо російські війська не пускали. Причому вони не випускали людей із Маріуполя і не впускали гуманітарні машини з гуманітарною допомогою в Маріуполь… ми це чули, новини слухали, там сподівались на якусь допомогу... Верещук нам казала, що завтра, завтра, завтра... і нічого з міста не вирвалося. П'ятого числа наша міська влада організувала якийсь день — намагалась організувати виїзд... але я знаю, що автобуси були зруйновані росіянами. А потім 5-го березня ми почули, що буде гуманітарний коридор, відкритий зелений коридор і можна виїхати з Маріуполя. На той момент моя сім'я ще виїжджати не думала, але чоловік вирішив поїхати і запропонувати своїй доньці з онуком покинути Маріуполь, щоб в більш безпечне місце переїхала. Ми поїхали до них там, він так сказав збиратися, вона не хотіла — він сказав збирайся. І ми поїхали до драмтеатру дізнатись коли почнеться рух, бо колона повинна була їхати. Були такі випадки, чула, що люди намагалися виїхати, їх розстрілювали просто російські війська, тому чекали, що влада домовиться за зелений коридор і колоною люди будуть виїжджати з міста. Ми приїхали до драмтеатру, там було дуже багато людей. Я не знаю, там, мабуть, півміста зібралося, які хотіли виїхати. І тут оголосили, що ні, росіяни не випускають — і повертайтесь додому. Я так розумію, що хто міг, то повернувся, а у кого були зруйновані будинки, вони залишилися в драмтеатрі. Багато людей залишилося, і частина пішла до філармонії. Я просто читала, потім що частина пішла до філармонії і все. І ми були в блокаді. А в новинах щодо ДНР я казала, що ми ми їх не слухали, але іноді там треба було, вони кожен день пропонували виїзд зі східної частини міста до Донецька. Я не знаю, були там люди, які погоджувалися чи не були. Там де я жила дуже далеко було туди їхати, і я б ніколи не поїхала до Донецька — це зрозуміло. А 14-го березня батько прийшов і сказав: "У вас є план? Що ви збираєтесь робити?". Я кажу нічого не збираюсь. "Потрібно виїжджати чи там десь ховатись, бо танки вже півтора кілометра від вас. Завтра вони прийдуть сюди... І що ви будете робити?" Я ще нервово, якось відповіла йому і сказала, що нікуди не поїду, залишуся вдома… ну, а вночі вже ми зовсім не спали. Вибухи були постійні. Літаки кожні 20-15 хвилин літали. Гарь була навколо, мабуть, все горіло. Просто я живу, як я казала в сталінці, п'ятиповерхівка на третьому поверсі — мені не було видно, перед моїм будинком і позаду мене дорога, трамвай там ще ходив раніше і теж такий же будинок. А якщо б я була на дев'ятому поверсі чи чотирнадцятому, я бачила би що місто палає. Гарь була в квартирі, вікна були всі закриті, і я ще думаю: “Боже, оце все зараз пропахне димом, і як я буду потім це відмивати... Мені прийдеться ремонт робити?”… ніколи не могла собі подумати, що мій будинок буде знищено. Я не могла, не знаю...

Ну ладно…. на 5:30 десь вранці мій чоловік каже: "Знаєш, батько твій каже правду — треба виїжджати". А я кажу куди ми поїдемо? "Давай я відвезу вас з батьком до твого брата". Його в місті не було, він казав, що якщо потрібно, приїжджайте, в нього дуже гарний підвал був такий надійний. "А свою маму я відвезу до свого молодшого брата. В них теж такий підвал — А я кажу а ти? — А я залишусь вдома — а я ще кажу як ти залишишся… — Залишусь, треба ж подивитися за квартирами". У нас у цьому домі було три квартири, його матері, наша квартира і ще ми там здавали одну — просто пустувала. Я не розумію, чому я так… але я з ним не сперечалася — мені було страшно дуже. Все своє життя ми прожили разом… ми сперечалися, я щось постійно доводила, а тут що він мені казав — то я і робила. Він каже: "Потрібно зібрати речі до підвалу, щоб ви там не змерзли”. Я взяла ковдру, теплий коцик, подушку… ну, думаю, може, все ж таки зможу я помитись… взяла білизну чисту, спортивні штани одні, чомусь літні джинси і вирівнювач для волосся — ну, логіки ніякої, бо голова вся в бурульках, ніхто не миється — оце я поклала до валізи. Зібрали мати чоловіка і поїхали. А такий був обстріл… вже міни літали над нашим домом! Ми ледве-ледве, змогли вибігти з під'їзду, стрибнули в машину і на великій швидкості поїхали. А потім, бачимо, що там з інших дворів теж виїжджають машини з такими білими тканинами прив'язаними до скла і папір прикріплений написано "Діти", "Діти" — люди почали виїжджати. Загалом ніхто офіційно не оголосив зелений коридор, але мабуть, хтось сказав, що пропускають. І ми їдемо і бачимо, що машин все стає більше і більше. Ми поїхали до родичів не зеленим коридором. Приїхали, маму залишили, потім залишились ми з татом. Чоловік вирішив, поїхав додому… поїхав, а потім проходить десь хвилин 10-15 і він повертається. Віддає мені мій рюкзак, я його забула в машині з документами, і каже: "Слухай, потрібно виїжджати. Ти бачиш, що багато машин? Мабуть, дозволили виїжджати… — А я ще кажу як виїжджати… — Виїжджай. Я зараз хочу поїхати до Марини. Марина це його донька… — Я хочу віддати їй свою машину, бо в неї там проблеми якісь були. А гроші в мене є. Я куплю саму дешеву. — Де він купить…от я не ставила питань — Я куплю саму дешеву і приїду до вас. А ви виїжджаєте. — Я говорю, а хто нас вивезе? — Може хтось допоможе… може, твій Антон якось допоможе, бо якщо я поїду на машині в мене відберуть, а там її дівчинка і хлопчик маленький — значить, може вона зможе виїхати”. І ми з ним попрощалися. Я нічого не відчувала. Я залишилася… а він поїхав. На наступний день… А! Цей район, він до цього відстрілювався проте коли було тихо, а на наступний день знову почали обстрілювати. Ми трохи, я не знаю, десь до дванадцятої сиділи й нічого не вирішували. А потім вирішили… в цьому підвалі я не сказала, ще були, батьки жінки мого брата, у них в них була машина — ми вирішили виїжджати. Багато машин їхало знову.

Це вже 16-го березня ми поїхали. Ми поїхали не так як всі через Мангуш, там був блокпостна якому стояли люди декілька годин. Ми поїхали якимись дорогами сільськими, і нам вдалось проїхати — бо не всі машини у яких низьке дно могли проїхати, їхали-їхали, а потім багато повертались…Ми зуміли проїхати та коли виїхали на Бердянську трасу… на Запорізьку трасу, вже до Бердянська там появився зв'язок і ми… я почала читати новини. Прочитала, що на драмтеатр було скинуто бомби... Це якраз 16-го в той день ми покинули місто. Ми їхали, до Бердянська ми доїхали вже пізно, там дев'яносто кілометрів і нам сказали, що не пропустять на блокпосту, що об 22:00 його закриють, і деякі люди почали повертатися до сіл приморських. Люди виходили та пропонували залишитись у них на ніч, бо в машині... сім градусів морозу було на вулиці, а люди пропонували поїсти... давали все. Ми стояли в черзі й нас пропустили після десятої, а в Бердянськ ми в'їхали десь біля опівночі. І потім зателефонував мій брат, він віруючий, і там біля якоїсь церкви нас зустріли й поселили в ній. Там були просто матраци! Було тепло і нас погодували… погодували теплою їжею, дали гарячий чай, ми помили руки... ну, це було, знаєте — цивілізація, якої ми якої ми не бачили з 2-го березня, а це був вечір 16-го. Ну от ми лягли спати на ці матраци — тепло, знаєте… це так прекрасно! А вранці поїхали до Запоріжжя. Їхали ми теж дуже довго, бо було дуже багато блокпостів. Я не знаю, там теж трохи більше ніж сто кілометрів з Бердянська до Запоріжжя, але ми їхали кілька днів, пів дня більше… Кожні п'ять десять кілометрів — блокпост, блокпост, блокпост. Ну, я їхала, я вже немолода, а тато 80+ і батьки жінки, вони такі як я… на рік старші, нас не змушували роздягатися. А попереду машин було багато і за кермом коли були молоді хлопці, їх виводили, вони роздягалися повністю… шукали татуювання. А в нас просто телефон там перевіряли. Мабуть, не так як в Шереметьєва зараз, але все одно перевіряли і просили відкрити багажник, а, і документи дивились. Коли ми переїхали вже там Василівку і виїхали на український блокпост, а потім їхали до Запоріжжя і біля Епіцентру там був... зустрічали волонтери, зустрічали нас і дали нам я пам'ятаю каву, яблучка, якусь булочку... ну, це вже, знаєте, були рідні такі...

Інт: Так, це... yявіть я пам'ятаю, як я теж дивилася всі новини та відео, і фото, як приїжджають і бачать українців. І просто там у всіх сльози. І в нас самих також сльози... Дуже так змінилося життя у всіх українців і в такий дуже короткий проміжок часу. Для вас, звісно, це почалося ще раніше, можна сказати з 2014-го року — внесок свій це зробило. Чи залишились зараз у вас якісь родичі ще в Маріуполі? Або може якось ви підтримуєте зв'язок, чи немає зв'язку? І також чи віриться вам, що минулого тижня було 1000 днів з початку повномасштабного вторгнення…

Віриться і не віриться. Коли я приїхала до Львова, я приїхала 22-го березня, бо я була в Запоріжжі, потім була в Черкасах і до Львова приїхала 22-го березня. Я думала, що я приїхала десь на три-чотири місяці. Ніхто не думав, що здадуть Маріуполь… розумієте? До останнього, до останнього… Коли чоловік мій відвіз нас до родичів, він спочатку сказав: "Я відвезу вас на три-чотири дні". Він чомусь був впевнений, що 17-18-го все закінчиться. І я вірила. А потім була у Львові. І ось читаю новини… і мені здається, що наше командування там зробить якісь розрахунки, там збере бригаду якусь, і ми там контрнаступ якийсь... ну як місто на 500 тисяч жителів... Я не вірила, не вірила... Потім дуже тяжко було змиритись з цим.

А... родичів в мене не залишилось. Залишились знайомі, залишились колеги з роботи. Вже зв'язку... спочатку ще якось спілкувались, а зараз вже ні з якими святами, ні з чим ми не вітаємо один одного. Знаєте, розкололось наше суспільство. Тим більше слухати… спочатку ми цікавились: як хто вижив, хто не вижив… Коли я покидала місто, я не знала, хто там залишився, хто живий, хто не живий, бо в мене загинув чоловік, в мене загинув однокласник, в мене загинув знайомий хлопець, у якого ми замовляли меблі там він робив нам — це тільки моє коло знайомих. І так у кожного... і коли знаєте, вже була на території України й змогла зв'язатись з кимось то раділа, що живі. А потім, коли почула, що росія починає відновлювати Маріуполь і там розцвітає, і все так добре, чесно, бажання абсолютно немає. Єдина з ким я ще спілкуюсь і то це не за моєю ініціативою — моя минула колега, я вже з нею давно не працюю, раніше колись працювала, але вона мені все одно дзвонить. Вона одразу виїхала до Італії… повернулась в Україну, просто вона вже старша за мене, пенсіонерка, і в неї нема кому допомогти. І вона каже, якби в мене було б житло, якби мені влада давала якісь гроші, щоб я могла наймати житло, я б не поїхала туди (до Італії) а так — просто немає вибору. В неї залишився будинок, і він був трохи пошкоджений, вона відремонтувала...

Інт: Ви казали, що зараз живете у Львові, як вам? Подобається? Чи змінилось у Вас, можливо, щось у вашому ставленні? І взагалі, чи маєте якісь, можливо, плани на майбутнє?

Так, трішки важко взагалі щось планувати, але от наскільки це можливо уявити… У Львові мені все подобається, Львів я любила і раніше. У мене тут живе дочка, і я кожен рік приїжджала і відвідувала... зараз мені подобається. Але я сумую за Маріуполем бо… тут в мене, крім дочки, нікого немає... всі друзі тільки через телефон. Я розумію, що це не тільки моя проблема, хто виїхав в Україну… одна подруга живе у Києві, інша у Варшаві, третя в Обухові, і ніхто ні з ким там не спілкується, тільки телефоном. Львів мені так подобається і населення подобається, і все подобається. Коли я приїхала, я одразу пішла займатись волонтерством. Я пішла до Палацу Залізничників, там був якийсь центр і там працювала на місяць півтора, а потім вже були менші хвилі. А ще я числилась на роботі своїй.. потім, знаєте, я взагалі думала, що буду працювати. А коли зіткнулася, в мене стали питати скільки років? І коли почула що 58 на той момент було мені… ні, дякую. Потім я якось змирилася і зараз я не хочу, чесно. Бо мову я не дуже добре знаю. От в 60 років мені якось соромно піти робити помилки, а на російській я не хочу. Мені соромно і будуть казати, що я в 60 років, за весь цей час не змогла вивчити українську мову. Ну якось, якщо би зразу то могло би і бути… тепер ні.

Інт: Зрозуміло. Дуже цікаво вас слухати та взагалі переживати це з вами. Дуже вдячна, що поділились цим. Чи є, можливо, ще щось, що не було згадано під час цього інтерв'ю? Можливо про щось Ви хотіли б розповісти чи додати? І взагалі, можливо, чи є щось, що ви могли б не порадити, але поділитися, що найбільше додавало, наприклад, вам сил і додає вам сил в такі моменти розпачу… бо ви пережили багато всього...

Ой, ну, мабуть, я все сказала… Ну, а сили — вони з'являються, я не знаю, звідки. З'являються і все. Отак ми виїхали... здавалось, що все життя закінчилось. Пережили та й живемо далі.