Андрій Дідич

Інтерв’юер: Запис робить Дідич Ірина Сергіївна для курсу усна історія в УКУ. Розмовляти я буду з Дідичем Андрієм Сергійовичем. Назви своє ім’я і скажи, що ти даєш дозвіл на обробку цього інтерв’ю і цієї інформації.

Я, Дідич Андрій Сергійович, даю дозвіл на оборобку цієї інформації.

Інтерв’юер: Розкажи про себе. Хто ти, яка в тебе освіта, де ти проживаєш, де ти народився? Загальну інформацію, яку хочеш розказати.

Я народився в селі Стрільче Городенківського чи Коломийського району Івано-Франківської області. Навчався в місті Городенка. Потім з 9 класу навчався в Києві, з 14 років жив у Києві, вчився дальше там. З останнього курсу університету працюю інженером програмного забезпечення і цим до сих пір займаюся. Освіта у мене вища, але неповна, або незакінчена, бакалавр тільки, от. До січня 2022 року проживав у Києві, а зараз проживаю у Кракові.

Інтерв’юер: Опиши, будь ласка, що ти памʼятаєш загалом про 18 лютого, скільки тобі тоді було років, ким ти тоді був, де ти тоді знаходився, яким був твій день.

18 лютого 2014 року мені було 22 роки. Який в мене був тоді день? У цей день відбувалася, тоді вона називалася "мирна хода"на Майдані, протест біля Верховної ради, в той день збиралося дуже багато людей на цей протест. Конкретно в той день, здається, це був вівторок, я в той день туди пішов, я в той день працював, і був у офісі себе в Києві на робочому місці. Але я мав в той день прийти туди, я не знаю які там були плани на вечір, можливо в Жовтневий палац. Ну, якісь плани в мене на той вечір були. Але до цього часу я, звичайно, не дочекався, тому що, коли вже протягом було зрозуміло, що там починаються сутички в різних районах урядового кварталу, то я в цей час слідкував за новинами і уже десь я не знаю, якщо тато загинув в 14:30 десь, то вже в 16 чи 17 мені стало зрозуміло, що він загинув, наскільки я це зараз можу пригадати з якихось постів в Інтернеті і з фото яке було опубліковане з тілами загиблих з Будинку офіцерів. А приблизно десь в цей час, але я вже не можу пригадати це точно мені зателефонувала мама, мені здається вона вже знала якийсь час, що тато загинув, бо їй зателефонував, хтось їй теж зателефонував. Вона в цей час була в Будинку Профспілок.

Інтерв’юер: Добре. Коли ти дізнався про загибель. Ти каже спочатку з інформації в інтернеті. І скільки десь часу минуло, коли тобі мама повідомила про це?

Я не знаю. Мені здається, що це було у межах пів години. Я не можу. Мені здається, що те, що я дізнався з інтернету, мені якось не хотілося у це вірити. І я якось думав шо там якась помилка, можливо я просто відкидав цю думку і… мама зателефонувала і тоді вже все. Але мені все таки здається, ці події були дуже близько повʼязані у часі.

Інтерв’юер: А ти знаєш де тоді була мама?

Ну наскільки я памʼятаю то вона була у Будинку Профспілок, можливо вона була там трохи пізніше. Але мама пішла з Кріпосного провулку десь годині о 12, коли там уже почалися якісь активні сутички і зʼявилося багато Беркуту. Вона пішла обходячи великим колом, і повернулася спустившись вниз від Арсенальної до Кловської, і обійшла так усе аж до Майдану, тому що це був єдиний спосіб щоб повернутися в центр до наметового містечка Майдану. Я не знаю чи саме в цейчас вона була в Жовтневому плаці чи вже в Будинку профспілок. Але ввечері, коли я пже прийшов її забирати, то вона була точно вже в Будинку Профспілок.

Інтерв’юер: Які були твої перші думки, дії, коли ти про це дізнався

Я не знаю як це сказати чи як відповісти. Мені здається, що це була якась просто більше паніка і невіра в це, але справді важко пригадати. Я може сказати, що насправді не дуже памʼятаю свої емоції чи можу їх описувати, тому не знаю що тут, як це описати більш детально.

Інтерв’юер: Ти каже, що ти увечері пішов забирати маму: коли це десь було, що ви тоді робили?

Ам, тут знову ж таки складно сказати наскільки це було увечір, мені здається, що уже стала темна пора доби, тоді впринципі всерівно темно ставало, ну рано темніло. Мені здається, що це була 6-7 вечора, десь так. Мені треба було прийти з офісу в центр, тоді прийшлось іти пішки тому, що метро їздило і не зупинялося на центральних станціях, проїжджало їх повз, повністю починаючи з Олімпійської. А я працював тоді на Олімпійській, то мені десь напевно годину часу треба було потратити щоб прийти в центр. Ну і ідобратися до Будинку Профспілок. Ну і там я знайшов маму, там у Будинку Профспілок було багато людей. І я її там знайшов, і я не памʼятаю, ми можливо провели там ще якийсь час. Можливо годину чи дві, але я не памʼятаю точно. Але потім там була якась я не знаю, не памʼятаю чка була причина, можливо була якась інформація, що з Профспілок краще йти чи… Кароче в той момент ми вирішили, що я буду забирати звідси маму. І ми пішки вибрались за межі центру, десь дальше до Льва Толстого, можливо до Олімпійської і вже там змогли викликати таксі і поїхати додому. Але цієї ночі мені здається, ну цієї ночі здається ж згорів Будинок Профспілок.

Інтерв’юер: Чи памʼятаєш ти, що відбувалось на Майдані, коли ви там були, коли ти забирав маму, коли ти туди заходив?

Не памʼятаю. Знову ж таки я вже не можу зрозуміти, чи це я памʼятаю, чи я вигадую це, чи мені здається, бо я це бачив десь в новинах. Але мені здається вже ввечері в той момент мала бути лінія з вогню і горящих шин яка роділяла Майдан від алеї Героїв Небесної Сотні, яка тоді називалася Інститутською, і тоді дам уже мала бути лінія з барикад, яка горіла. Чи це я… чи це так було, чи це в цю ніч було, я вже не можу зараз навіть нічого пригадати точно.

Інтерв’юер: Які були наступні ваші два дні, що ви робили. Як я розумію 18 лютого ви не були, ти не був у Будинку Офіцерів?

В Будинку Офіцерів 18 лютого ніхто не міг бути тому, що він знаходився під контролем Беркуту. Туди неможливо було потрапити.

Інтерв’юер: Що ти знаєш з того, що відбувалося паралельно на Кріпосному повулку. Загальна ситуація, не детальна. Звідти були фотографії, там були медики, що там відбулалося в загальному.

Та впрницпі ми там потім за рахунок дослідження, розслідування, яке ми робили ми знали детьально що там відбувалося. Але ситуація там була така, що тією територією скажемо так пройшов кордон Беркуту, який проводив зачисту, розганяв усіх мітингувальників, і там когось бив, когось звʼязував, хтось втікав. І впринципі, коли пройшла ця зачистка, яка ішла напевно десь до Арсенальної, то по внутрішньому периметру цьої території залишалися тільки журналісти, фотографи, медики, якісь не знаю місцеві люди або працівники міліції і якихось інших внутрішніх органів, які мали можливість там перебувати по внутрішніх перепустках. Цивільних людей туди так просто не пропускали і тих, хто там був теж мені здається не дуже випускали тому, що не всі звідти змогли втекти, хтось був поранений, а хтось переховувався у внутрішніх дворах тому, що беркутівці переслідували.

Інтерв’юер: Які біли ваші наступні два дні і перші дії 19 лютого?

Тут було б важко згадати факти і через рік після цих подій. А зараз...

Взагалі важко згадувати будь-які події, що відбувалися давніше, ніж рік тому. Але мені здається, що мама всю ніч, всю ту ніч не спала. Ну повністю, абсолютно. І читала новини, і дивилася, що відбувалося на Майдані. Я зміг заснути десь посеред ночі, коли я випив якихось заспокійливих, дуже багато. А наступного дня зранку, мені здається, що нам почали телефонувати різні люди з Майдану, які знали маму, тата. І... Ну там вони всі співчували, питали, як допомогти. Але в якийсь момент там з'явилося розуміння, що нам треба зрозуміти, де тіло знаходиться тата. І як його можна взагалі забрати, що для цього потрібно. І ми почали займатися цим питанням, щоб зрозуміти, що взагалі відбувається. І як з цими питаннями рухатись.

Інтерв’юер: Розкажи, як ви, власне, з чого ви почали, з яких дій ви почали шукати тіло, забирати тіло. Як ви його забрали і як ви його, ну, ніби привезли, вивезли з Києва?

Ну, ми там... Наскільки я це все пам'ятаю... Ми там мало взагалі що робили чи вирішували і на шо впливали. Нам дуже сильно допомагали різні люди, які організовували все і казали, що нам треба робити, куди їхати, де зробити документи, в якому морзі знайти тіло. Знайшлись якісь люди, які організували... Організували бус і водія і, ну, тобто... Різні люди, які допомагали, вони організовували все, що треба було, щоб забрати тата. І... Я тільки не пам'ятаю, але там було якесь питання, що... Ну, формальність полягала в тому, що треба зробити опізнання. І треба приїхати в морг. І там на результат опізнання тіла мають видати довідку про смерть. І тільки з цієї довідки тоді зможна буде забрати тіло. Але наскільки я пам'ятаю, то за цей день, то все це вийшло зробити і організувати так, що вночі вже з 19 на 20 лютого ми виїхали з Києва з тілом в Стрільче.

Інтерв’юер: А де перебувало тіло? Як воно перемістилося з будинку офіцерів в місце, де ви його забрали?

Не знаю. Перемістилося в морг. І там вже було... З Кріпосного провулку на той момент у Будинку Офіцерів було троє загиблих. І були ще загиблі на Інститутській. Ну, це перші, скажімо так, до ночі 18 лютого. І цих загиблих я не знаю точно, але мені здається, що їх доставляли в морг. Ще, скажімо так, цивільні якісь служби. Тому що в той час був більш-менш... Ще, умовно, порядок, порівняно з тим, що відбувалося вже вночі 18 лютого і далі. Тому мені здається, що цих перших загиблих їх якісь служби доставляли в певні морги по Києву. І це відбувалося до ночі 18 лютого. Але я не можу бути в цьому впевнений.

Інтерв’юер: А хто були ці люди, які вам допомагали організовувати це все? Це були ваші знайомі? Якісь волонтери?

Це точно були наші знайомі. Але не мої знайомі, тому що я мало кого там з людей знав. А татові знайомі з його діяльності на Майдані, з будинку Жовтневого палацу. Тобто його ж знали там абсолютно всі. І я думаю, що було просто багато людей, які в цей момент знали, чим вони можуть допомогти. І вони цим допомагали. Але конкретно хто і чим сам найбільше допомагав. Тобто я пам'ятаю, була одна-друга людина, які дуже сильно допомагали. Але я зараз не пригадаю їхніх імен. І не знаю, ким вони були. Але тоді татові чи мамі.

Інтерв’юер: Тоді перейдемо до розслідування загибелі. Ніби перші вступні запитання це коли і чому ви вирішили почати розслідування з мамою? Чи це було твоє рішення чи її рішення? Як ви до цього дійшли? І з якої інформації ви почали це?

Ми до цього дійшли: що в нас не так багато часу. Не так. Ми до цього прийшли з того, що не були зрозумілі обставини загибелі тата. І там була якась абсолютно випадкова інформація, яка була дуже протирічива від різних людей. І яка не сходилася ні з якими обставинами, в яких ми не були впевнені впевненими. Ми вирішили, що поки там є все ще люди і можна когось знайти, з ким поспілкуватися. І ці люди все ще знаходяться там, або бувають на цій всій території, на якій відбувалися події. Тому ми вирішили їхати туди десь напевно через тиждень після похорону. Не пам'ятаю точно, але на початку березня, можливо там 2-3 березня, ми були в Києві і вже спілкувалися з очевидцями. І знаходили якісь контакти. Збирали інформацію в інтернеті і спілкувалися з людьми. От. Там напевно найбільш противорічива інформація, спочатку яка була – це була публікація від Руслана Андрійко, який писав, що тато загинув від розриву гранати, і що вони забрали його тіло, віднесли, потім його перенесли в Будинок Офіцерів вже медики. Але чи він це написав спеціально так, чи це він собі придумав, чи він можливо там говорив про іншого загиблого Сергія. Який теж загинув в той плюс-мінус момент, тут вже невідомо. Ну тобто почали ми з того, що було зрозуміло, що тато не загинув від розриву гранати. І як він загинув ніхто нам не казав і поїхали розбиратися.

Інтерв’юер: Добре, тоді розкажи зараз все, що ти пам'ятаєш про це розслідування. Можеш розказати хронологічно. Що ви робили, як ви рухалися, скільки часу це займало. Просто розказуй все, що ти хочеш розказати про розслідування.

А, ну тут тема дуже обширна, розказати хронологічно точно не вийде, бо треба сідати з матеріалами. І не знаю, чи в нас є час, я міг би зашерити екран і показувати ці матеріали, так було б легше. Угу. Але не знаю, що ми зараз там будемо робити.

А почали з того, що ми просто почали збирати різні матеріали, які були в публічному доступі. І ідентифікувати на них певних ключових осіб, яких можна було встановити і потім знайти і поспілкуватися. У першу чергу це були журналісти, відеооператори, які перебували там, і деякі з них перебували по ту сторону кордону Беркуту. І вони проходили одразу після зачистки, або вони знімали само по собі сутичку зі сторони, і вони могли знаходитись поміж кордонів Беркуту. І точно було кілька зйомок, які ми досліджували ще до того як приїхали в Києві. Але коли ми приїхали в Київ то ми точно зустрічалися з відеооператором з Громадського. І там точно ще з кимось. На всіх цих відео ми почали потрохи, ну скажем так, будувати картину, звʼязувати події як відбувались там, рухались лінії Беркуту, мітингувальників, як хто там звідки куди тікав, як рухалися люди. Знаходили там ключові обʼєкти: як там де яка машина стояла. Бачили на цих відео різних людей, якихось медиків, інших журналістів, місцевих жителів, інших фотографів. І так один за одним ми десь розпитували. Хтось розказував, що він тут був, що він там це бачив чи те бачив. І отак за день мені здається ми з десятком людей, двома, ми якимось чином спілкувалися або отримували контакти. І через кілька днів ми точно отримали ще більше таких матеріалів, фото там інших фотографів, фото від місцевих жителів. Поспілкувалися там з медиками, які були в Будинку офіцерів, коли туди занесли тата, знайшли людей, які говорили, що вони його там реанімували, знайшли людей, які наче знали людей, які його заносили з вулиці. Знайшли якогось дядька, який був у Будинку офіцерів від Будинку офіцерів там якийсь головний, там начальник якоїсь із медичних служб Майдану в цьому Будинку офіцерів. Ну тобто там було багато людей з якими ми спілкувалися. Не всі нам з них давали корисну чи правдиву інформацію. Деякі свідомо давали якусь неправдиву інформацію, хоча вони знали правливу. Потенційно це було через те, що вони хотіли нас скажем так уберегти від правди. І просто щоб ми не знали правди а пішли собі з… Ну тобто вони нам всі говорили, що ваш там чоловік ваш батько Герой. І все. Ніяк там не було дізнатися ніяких деталей. Вони нам всі розказували або щось, що не сходилося потім, або нічого не розказували.

Ну так не всі робили. Більшість розказували просто те, що вони знали. Ну ключову роль там в цьому всьому відіграло те, що, як мама тоді казала, це все відбувалося посеред білого дня, і там було багато цивільних людей. І так в кінці вийшло, що ми знайшли там… Я не знаю. Важко уявити, щоб ми знайшли там ще більше деталей, але ми знайшли фото і відеоматеріали які там показували останні кілька хвилин і останні секунд з життя батька з трьох чи чотирьох ракурсів. І це все було задукументовано на фото і відео. І підтверджено всі деталі і всі події до секунди. І ми змогли встановити хронологію усіх подій останніх трьох чи чотирьох хвилин життя. Десь це всьо тривали тиждень чи два.

Напевно перший фотограф, який нас супер цінні фотографії надав… Ми його знайшли здається після того як ми залишали оголошення, що ми шукаємо інформацію про такого то чоловіка. Це хлопець, він фотографував… Він просто вийшов на балкон в момент, коли були сутички і почав фотографувати події, як рухалась колона Беркуту і мітингувалиньки і туди-сюди. І йому в кадр потрапив прям під балконом тато, який перебував, скажем так, не в полоні, але його утримували два беркутівця. Вони його не відпускали і вони його в цей час били. І це відбувалося, це була важлива точка привʼязки подій, біля білого бусу озвучки Батківщини. Це був з якого відбувалося мовлення на мітингу. І його намагалися відтягнути від цього буса. Він тримався за драбинку і там вони його били. Вони відкрили його рюкзак, і звідти вийняли, висипали всі його речі. Ці події в такій хаотичній розкадровці сфотографував цей чоловік. От.

Потім стало зрозуміло, що… Я не памʼятаю вже чи ми знали тоді, що тато загинув саме від наїзду машини і ми зʼясовували інші деталі. Чи ми тоді ще не розуміли. Але там оцей проїзд машини туди-сюди, виїзд, ми його досліджували ще з самих перших моментів. Тому що було відео якесь на ютубі, яке показувало як машина їздила туди-сюди. І виїжджала звідти. І тут на цих фото, які були зверху було видно як машина проїжджала туди з Грушевського по Кріпосному у сторону Інститутської. І потім напевно, оці всі спілкування зі свідками нам… Медики нічого не хотіли розказувати конкретного, були якісь перелякані.

 От в якийсь момент ми знайшли жінку яка нам відгукнулася. Я не знаю як вона нас знайшла, що ми шукаємо цю інформацію, але це була жінка, яка сказала, що вона була у Будинку офіцерів в цей момент і вона бачила, як машина збила протестувальника насмерть. Вона казала, що у неї немає ніяких відео, фото підтверджень, але що вона бачила цей момент. І вона нам це розказала. Але я вже не памʼятаю скільки ми всього вже на той момент усвідомлювали. І потім в якийсь момент знову ж таки важко говорити як він хронологічно повʼязаний нам або хтось знайшов і сказав, або ми самі десь знайшли. Здається, ми знайшли на фотостоці УНІАН, це був фотограф УНІАН, фотографії, які показували ці самі події, момент цих самих подій. Тобто ми там їх впізнали про розположенню кордонів Беркуту від фотографа, який працював на УНІАН, і який рухався зі своїми фотографіями від Верховної Ради в сторону Кріпосного провулку по Грушевського. І там ми побачили його фотографії з цього відрізку часу і ми його знайшли, щоб з ним поспілкуватися які в нього ще є фотографії. Я от не пам’ятаю чи ці фотографії, які показують саме момент загибелі тата, чи вони були теж там опубліковані, чи він уже нам їх показав, коли дізнався хто ми і що ми шукаємо саме про цю подію. Мені здається все ж таки, що вони не були опубліковані, бо він не хотів їх викладати у вільний доступ. І він розказав нам, що він просто вийшов у цей момент на перехресток Кріпосного і Грушевського і ітут почув шум як машина, ну вона не на великій швидкості їхала, але вона їхала, розанялася у цей момент, вона їхала по бруківці тому там від неї був великий шум. І він просто швидко підняв камеру і почав фотографувати оцей напрямок, з якого їхала машина. І вже потім він побачив, що на цих фотографіях власне, в цей момент. Тобто він не встиг ще сфотографувати коли тато біг кілька кроків. Він уже сфотографував, коли його машина збивала. І потім, коли вона його переїхала і проїхала далі. Цей фотограф побіг і фотографував саме ті секунди, скажем так саме перші секунди, після цієї події. На цих фотографіях було видно і медиків різних, і цього дядька з Будинку Офіцерів, з якими ми усіма спілкувалися. І жоден з них не розказував про цю подію. І якось так от воно сталося. Але всі вони розказували, щось противорічиве і незрозуміле. От. І скажем так це показувало саме момент як тато загинув, але воно не розкривало усіх деталей як воно саме сталося і не пояснювало шо відбувалося там в ті кілька десятків секунд, або можливо хвилину чи дві, що були між фотографіями зверху, коли його утримували два беркутівця і відпустили, і моментом коли він біг по Кріпосному провулку. Потім, я вже не пам’ятаю чи змогли ми в той момент встановити ще щось детальніше, чи це вже було можливо там ще через кілька днів-тижнів, але ключова частина яка тут була вона полягала в тому що тата взяли не в полон, але як під варту ці беркутівці, які його хотіли чи кудись забрати, чи увʼязнити. Ну вони його тримали, він не міг вільно перебувати, пересуватися. І вони стояли… Що відбувалося у цей момент, коли вантажівка їхала вже назад. Як відбувались події. Наскільки вони його били чи не били, чи вони його тримали. Цієї інформації у нас немає, але потім пізніше трохи, вже здається в рамках судового розслідування, ну точно з цим відео нам допомагала Закревська, зʼявилося ще відео інше, з іншого ракурсу. З камери… Там були такі спеціальні тіпи з міліції, які ходили отак з камерами і показували усе, що відбувається, вони були не у військовій, ну у цивільній формі. І це було відео, яке було зняте таким співробітником міліції прям з-під входу до Будинку офіцерів. І яке знімало момент на кілька, не знаю, секунд раніше і яке показувало, що тато вибігав сперед білого буса озвучки, до нього підбігав ще один беркутівець і бив його кийком прям у момент за секунду як його має збити вантажівка. І тато в цей момент оглядався в торону, щоб зрозуміти де там ця вантажівка, і в цей момент коли він оглядався його збивала вантажівка. І це все було зняте на відео з цієї камери спостереження внутрішніх військ. І цей жи ж момент був знятий на фотографії високої якості цим професійним фотографом, який стояв на цьому перехрестку. І на цих фотографіях було видно, що тато біжить, ну складно було говорити наскільки він біг, ну тобто він так… Це не був біг, як ти біжиш. Це був біг, дезорієнтоване намагання кудись переміститися. То там було видно, що у нього на лобі було таке глибоке, тобто ми знали, що воно глибоке, бо ми бачили ці пошкодження на тілі. Але що там є розсічення на голові і нього по лобу тече кров. Тобто це був слід від удару кийком, який був завданий йому в момент, коли його беркутівці утримували біля бусу цього озвучки. І потім, ну це вже було, я не знаю в який момент це було встановлено, ну тобто це не в цей момент, коли ми цим дослідженням, збором інформації займалися було встановлено. Але в десь якийсь момент пізніше було встановлено беркутівця, який брав участь в утриманні тата там біля драбинки цього бусу озвучки, його вдалось встановити по тому, що його також зачепила машина, яка проїздила. І він звернувся у медичну якусь свою там службу в Беркуті і його там за рахунок цього вдалося встановити. І чи зробити підозрюваним, чи… Ну тобто він точно був підозрюваним, він точно був визнаним винним в… Я не можу зараз сформулювати в якій саме мірі він був визнаним винним, але що він був чи не єдиним з тих усіх беркутівців, яких вдалось встановити і притягнути до суду. Тому що там потім керівники цього Беркуту, і їх взагалі судили по багатьох справах. І багато-хто з них втік. Але встановити хто там саме затримував і бив, і хто завдав те розсічення, хто був той беркутівець, який потім скажем мішав утіки з траєкторії руху. Це все… Ну тобто не вдалося вже це все зробити. А цього Єфіміна, його вдалося встановити.

І окрім цього ми ще займалися пошуком водія машини, який їхав власне тут. І від якогось ще з іншого, я не знаю скільки їх там було, але здається що з десяток різних фотографів, з якими ми в кінці кінців спілкувалися, які надавали нам різні матеріали. В когось з них ми змогли дістати фотографію в дуже хорошій якості, яка показувала цю машину, яка їхала буквально секунд там 10 чи 20 після загибелі по Грушевського в сторону Арсенальної і де було видно зі сторони сфотографований цей ГАЗ. І там можна було зрозуміти трохи силует і обличчя водія. Я не памʼятаю імʼя водія, прізвище його Бібік. Але мені здається, що ми його теж змогли ідентифікувати в якомусь недалекому майбутньому від цих подій, спілкуючись на Майдані з усіма людьми, які там перебували.

І власне цінність цих подій, що ми приїхали туди через тиждень після загибелі, що Майдані все ще було дуже багато людей, які там були весь час і можна було ходити на місці, спілкуватися з очевидцями, знайти людей, які там десь були там шось чули. І буквально через тиждень чи два таких активних щоденних повноцінно цілоденних розшуків ми змогли встановити усі події наскільки це було можливо встановити.

Інтерв’юер: Але це відео зі сторони міліції ви отримали вже потім, не в той час?

Мені здається, що потім можливо влітку, можливо осінню. Так, мені здається, що це відео ми отримали потім. Ну тобто тут воно грало роль в тому, що на ньому було видно цього беркутівця Єфиміна, який був на землі збоку від машини. Машина його зачепила і він упав. Тому що на фотографія цього фотографа з перехрестка це був просто чорний силует, який не можливо було ідентифікувати хто. Ну тут теж неможливо було ідентифікувати хто на відео, але тут було краще його видно. І тут було видно ще додаткового беркутівця, який додатково ударив кійком тата в останні моменти. Ну тобто воно було більше як підтвердженням що у цей останній момент тато знаходився у такому положенні, що… Ну ми складно можемо зрозуміти який його був фізичний стан після тих побоїв і утримання. З однієї сторони у нього був бус, з другої сторони у нього був тротуар, на якому були десятки беркутівців, було кілька беркутівців, які його утримували на дорозі і вони, його напевно не те, щоб відпустили а просто скажем так кинули напризволяще на дорозі залишили і самі втікли з дороги від вантажівки. І в нього був тільки один напрямок куди рухатись – це перед. При цьому треба було пробігти ще якісь 3-5 чи 10 метрів, що вийти на вільну територію. І на цій вільній території в останній момент його ще беркутівець ударив кийком. Він закривав сторону яка була вільною, в яку можна було ухилися з траєкторії руху машини.

Інтерв’юер: Тобто перші ці два тижні вашого розслідування ви встановили основні точки хронології подій.

Так, ми встановили хронологію. Тому що встановити хронологію в деяких місцях було легко, бо в нас в якихось матеріалів були точні тайштепми і ми точно знали, що оця камера знімала точно по часу і ми її ідентифікуємо до секунди, це точно. І якісь відеоматеріали коли машина проїжджала туди назад, якісь точки, де вона була. Ми змогли це розрахувати і співставити з тими фотографіями, які були зроблені з балкону згори. Там камера знімала з абсолютно неправильним часом, але ми його змістили зробивши тією камерою свіжі знимки. І в мене десь є це фото нашого розрахунку. Привʼязки тих моментів тих фото чи відео матеріалів, які в нас були до подій скажем так 14:32 10 секунд. І ми знали яка подія де відбувалась.

Інтерв’юер: Як ви знали яку інформацію потрібно шукати, як це потрібно робити? Чи у вас уже тоді був адвокат, чи вам хтось радив, допомагав, як робити це розслідування?

Ну це не було розслідування у плані… Потім ці всі матеріали ми передавали у прокуратуру, і там вони ходили збирали ці всі матеріали, допитували свідків, і це було розслідування, яке проводила прокуратура. З нашої сторони це дослідження, це розслідування воно було набагато більш змістовне у плані встановлення фактів. Але скажем так у простому людському розумінні, що нас цікавило установити всі факти, які можемо ми встановити, щоб зрозуміти, що тут відбувалося і як тато загинув. Тут не було ніякої методології чи щоб хтось нам шось допомагав чи підказував. Тут працював просто здоровий глузд. І ти бачиш різні там якісь твердження чи публікації в новинах, в інтернеті, які не містять ніякого здорового глузду. І бачиш якісь відео, і бачиш якихось людей, бачиш якихось місцевих жителів, бачиш якихось медиків. Ти з ними усіма спілкуєшся кожного дня, питаєшся: а що ви тут бачили, що ви тут робили. Вони тобі шось розказують. Ти це комбінуєш з іншою інформацією, яка у тебе є. І в кінці ти складаєш загальну картину. У нас був тоді якийсь адвокат, не знаю як ми його знайшли чи він нас знайшов, але мені здається він нічого нам не допомагав і це був якийсь формальний адвокат. Чи нам його хтось порекомендував, чи ми платили гроші чи ні? І десь в той же ж час ми знайшли адвокатом Євгенію Закревську, вона дуже сильно допомагала і нам й іншим постраждалим з Майдану. Але саме нашою справою вона займалась дуже активно тому, що вона була однією з перших справ, яку передавали до суду, бо її вдалося скажем так не то що розслідувати, а сформулювати. Були конкретні люди і вона не була такою обширною, і такою глибокою і складною,і можна було взяти там цього пораненого беркутівця і йому якусь підозру виписати. Там взяти іншого беркутівця, чи то був його командир чи інший з тих учасників, хто тримав і бав тата, я не памʼятаю. Можна було цих людей якось встановити і це не були якісь абстрактні чи невстановлені особи тому з цією справою відбувалися якісь події в суді і нам з цим допомагали також.

Інтерв’юер: Закревська зʼявилася вже, коли ви вже мали всю інформацію чи посередині вашого розслідування.

Я на знаю коли точно зʼявилася Закревська, але мені здається це було весною або на початку літа, тобто не в ті перші два тижні, коли ми займалися цим початковим таким збором фактів. Але мені здається, в якомусь недалекомі майбутньому від цього. Але можливо і в цей час. Я не можу точно сказати.

Інтерв’юер: Чи ти знаєш коли прокуратура почала своє розслідування?

 Я не знаю там є мільйон моментів з усіма цими матеріалами справи там напевно щось буде, коли воно все почалося. Там напевно щось буде. Але напевно вони це все почали приблизно десь тоді. Тому що провадження вони були зареєстровані майже одразу, і за ними почалося розслідування. І мені здається, що вже тоді у нас був якийсь контакт прокурора, і ми тоді ж йому надавали контакти і медиків, і фотографів, які нам давали ті чи інші матеріали, тобто те що прокуратура потім отримала ці матеріали, то вони не шукали їх так активно, не факт що вони би їх знайшли, якщо б ми їм їх не дали.

Інтерв’юер: Тобто ви передавали їм зразу всю інформацію, яку ви отримували?

Ну я не знаю чи це відбувалося зразу чи це було через кілька тижнів чи кілька місяців після того, але багато інформації ми їм теж передали.

Інтерв’юер: Чи передавали вони вам також якусь інформацію?

Я не думаю, що вони нам щось передавали, бо вони не могли нам нічого передавати, наскільки я памʼятаю по тому, що це матеріали кримінального провадження, і поки воно було в процесі непередане до суду, то… Мені здається, що всі матеріали справи, там експертиз судово-медичних, всяких там і так дальше, вони змогли передати нам на ознайомлення лише тоді, коли почало передаватися це все до суду. І можливо ми ознайомилися з цими матеріаламт з їхньої сторони влітку. Але от звідки і коли саме у нас зʼявилося це відео, яке було від зі сторони внутрішніх військ я зараз не знаю. Тобто можливо якщо сісти ще спідкуватися ще це пригадати, там з мамою чи ще з кимось, то вийде щось встановити, але зараз я не знаю.

Інтерв’юер: Ще декілька уточнюючих запитань до розслідування. Чи дало вам ще якесь додаткове розуміння розслідування прокуратури і суди до розуміння ситуації, що відбувалося? Мені здається, що ні.

Інтерв’юер: Як ти думаєш чому люди вам не розказували, коли ви в них запитували, там в медиків чи волонтерів якихось, чому вони вам не розказували інформацію?

Я думаю, що причин може бути багато. Дехто з них можливо не хотів, я не знаю, побачити… Вони могли думати, уявляти собі ту чи іншу реакцію нас на цю інформацію і можливо вони не хотіли потім щось з цим робити. Можливо вони нас таким чином уберігали, бо думалт що ця інформація, як ми її сприймем, можливо вони нас хотіли уберегти від цієї правди у якомось своєму розумінні. Я не знаю ще чому. Дехто з них також бачив багато різних і смертей, і поранень в той час. І вони можливо також не хотіли нічого розказувати, щоб взагалі не згадувати зі своєї сторони ці події, бо насправді там вони різні події пережили і не хотіли загдувати просто це, прицільно. Можливо дехто повїязував це з тим що якось може змінитися у нас ставлення до чогось, через те, що тато загинув також через вину цього Бібіка, який був учасником Майдану, і вони не хотіли також розкривати цю частину можливо також. Я не маю якогось чіткого розуміння. Там була не однай людина, яка точно знала, що там відбулося, якщо не на с вої очі бачила, то знала від людей, які були поряд в цей момент, і не розказувала нам нічого. Але розказувала щось про події сусідні, і в загальному про картину, і це була впринципі релевантна інформація.

Інтерв’юер: Чи перетиналися ви з іншими родичами загиблих? Або з іншими постраждалими? Щоб вони теж щось розслідували або дізнавались.

Ну так, звичайно ми перетиналися з ними і були в контакті. Тоді ж була утворена громадська організація "Родини Героїв Небесної Стоні". І там було більше ста сімей. Тобто не більше ста сімей, не знаю чи на той момент уже було сто сімей-учасників цієї громадської організації, але людей там було точно більше ста, які кооперувалися, скажем так, для того щоб розслідувати загибелі своїх рідних. Але там ситуація у нашому випадку ну вона була зовсім уніткальною тому, що в інших людей у них не було ніякої можливості такої, в них не було… Більшість людей загинула за набагато більш складних у плані дослідження подій і там не було очевидців, не було журналістів, не було цивільних. І ситуація вже не була настільки умовно мирною, щоб там можна було спілкуватися так як ми: хто тут що бачив, хто де їздив, де стояв, куди ішов і так дальше. Тому там усі ті інші люди, які в загальному збирали інформацію про розстріл мітингувальників снайперами і про події вночі, то в них була набагато складніша задача. З тих загиблих хто скажем був у схожій з нами ситуації, було два загиблих у Будинку Офіцерів, мені здається, що їхні рідні не займалися взагалі ніякими дослідженнями і розслідуваннями. І там були якісь випадкові сеперечливі факти. І мені здається, що якраз хтось один про кого про нашого тата писали, що він загинув від розриву гранати, світлошумової біля шиї, що можливо хтось один, здається його теж Сергій звали, то це він загинув, здається тут на перетині Кріпосного провулку, але їхні рідні не займалися такими дослідженнями. Ми їх бачили можливо десь раз чи два на зустрічах організації.

Інтерв’юер: То був Сердюк чи Шаповалов?(Уточнення щодо прізвища цього загиблого)

Мені здається, що Сердюк. Шаповалов загинув… Сердюк окремо був, занчить Сердюк був на іншому кінці Кріпосного. А Шаповалов якщо я правильно памʼятаю, то він загинув від кровотечі, коли стріляли з помпових рушниць цих і там це відбувалося… Там були набагато більш невизначені обставини, цей момент не був якийсь такий складний, але одночано визначений в просторі, що ти досліджував саме його. І я не знаю чи по Шаповалову там можна було щось встановити настільки детально. Тому що по всіх цих матеіралах які ми зібрали, а ми впринципі усе що могли знайти з різних джерел мали не тільки там про свої 5 хвилин подій, а й години до після, де ми тільки могли їх дістати. То там не було якихось на скільки я памʼятаю, які б могли допомогти у встановленні фактів про інших загиблих.

Інтерв’юер: Чи є щось що ти хочеш розказати про розслідування, бо я зараз перейду до загальних, кінцевих запитань?

 Ну про розслідування можна хіба ще сказати що всі ці матеріали, і хронології подій їх можна намагатися встановити і треба сідати і розбиратися в цих матеріалах.

Інтерв’юер: Тоді ще кілька запитань. Яка була твоя основна мотивація у цьому розслідуванні і що рухало вами ці два тижні, коли ви займалися ним?

Основна мотивація була зрозуміти обставини загибелі і дізнатися правду. Просто була зовсім противорічива інформація доступна з перших моментів. Мені здається, що вона ще до цих пір, чи вона була тоді на Вікіпедії. А з іншої сторони вже тоді одразу і була інформація про те, що батько загинув від рук іншого протестувальника, і що його збила машина. Але ніяких підтверджень чи інформаціїї не було. Але навіть якщо вважати, що причиною смерті став саме наїзд машини, то ми змогли встановити дуже багато обставин та деталей і частину вини і всієї складності ситуації, яку спричинив саме Беркут. Ми так і не змогли дізнатися як так сталося і чому всі мітингувальники вже були десь далеко-далеко, і впринипі мало хто з мітингувальників тут був. Але беркутівці утримували тата, як він потрапив до них до рук, чому саме він, чому там поряд нікого особливо не було, ми не змогли тут ніяких фактів встановити так окрім кількох напівлегенд чи якихось перших… Початок сутички, коли скажем так стіну мітингувальників, яка перекривала вулиці почали закадувати там якимись гранатами і коли почалась атака Беркуту. Тобто з того моменту коли почався штурм, і якісь люди, які були там в той момент з татом, там наприклад Михайло Лазорко чи ще хто там був. То от з того моменту часу ми не змогли встановити ніяких деталей розвитку подій: як і чому всі були десь не тут, а тато був усе ще тут. Ми хотіли встановити це також і зрозуміти як розвивалися і там події, але цю частину ми не змогли ніяким чином розібрати. Ну і там важко було знайти свідків тому, що це була панічна колона людей, яка рухалася швидко по вулиці і вони були змішані з різних сотень. Там не було вже ніякого порядку, щоб зрозуміти хто де був і як це звʼязати хронологічно по часу.

Інтерв’юер: Що тобі дало те що ти дізнався цю правду і встановив ці факти?

Не знаю як сказати шо мені дало. Я знаю тепер ці деталі і я можу розуміти, що я в той момент зробив усе, щоб це дізнатися. Тому що це можливо було дізнатися тоді, в перший місяць. І це не можливо було б дізнатися вже і через кілька місяців. Ну тобто, щось дізнатися було б можливо, бо були якісь там відео з записів камери внутрішніх військ. Але можливо якби у нас тоді не було матеріалів справи і провадження з тими деталями, які були, то це відео могло б просто зникнути. Взагалі не знаю як і чому воно збереглося, чому його не знищили в той момент. Мені це дало те, що ми в той момент зробили зі своєї сторони все що ми мали для встановлення правди, а це важливо для встановлення справедливості.

Інтерв’юер: Кого ти вважає винним у подіях 18-20 лютого? І чи ти думаєш, що все таки встановилась справделивість?

Справдливість не встановили. А кого я вважаю винними у подіях глобально чи саме? Глобально в усіх подіях починаючи з початку Революції, то винна Росії і різні учасники на місцях у так званій українській владі в той момент. Провину одноособно там не знаю як там комусь можна приписати. І сказати, що саме ця людина винна в смертях людей 18-20 лютого. А в загибелі батька я вважаю винним і Бібіка, який був за кермом автомобіля, і тих всіх учасників Беркуту, які в цей момент утримували і побили його, і навіть якщо вони його затримали, вони його били, і незрозуміло що з ним робили, і не утримували його належним чином зберігаючи його життя. Тобто я і Беркут вважаю винним тому, що через їхні дії склалися такі обставини, і цього їздуна на ГАЗі. Можливо якщо б він там не їздив, то батько був би живий. А можливо і ні. Тому що чому його саме затримали і що з ним хотіли зробити, чому його не відпускали, тут складно говорити. В нього на грудях був бейджик сотника Євромайдану, і беркутівці які його утримували очевидно бачили цей бейджик і не зрозуміло як це впливало на їхні дії і які в них взагалі були подальші плани.

Інтерв’юер: Чи вважає ти, що Росія повинна нести таку самі відповідальність за злочини на Майдані, як і за відповідальність за воєнні злочини?

Важко говорити в якихось юридичних термінах, але я вважаю, що це все одна єдина звʼязана подія. Весь план гібридної війни Росії, який тривав з, я не знаю, напевне ще з Помаранчевої Революції, зі встановлення влади партії Регіонів, то там він пішов не по плану і вийшов з під контролю, але, що це все і до цих пір – це єдина звязка подій, яка триває десятиліттями уже. Події на Майдані, вони стали каталізатором і тригером для захоплення Криму і початку військових дій, і дестабілізації Донбасу. Через те, що Майдан переміг Путін почав робити усе військовим шляхом далі.

Інтерв’юер: Як ти вважаєш має зберігатися памʼять про ці події, про батька, про загибель, не лише як факт загибелі і та, що він частина Небесної Сотні, а й про події, які ви встановлювали з мамою, і це розслідування. На рівні держави чи на якомусь локальному рівні.

Складне питання. Я не знаю. Я не знаю взагалі навіть наскільки ці деталі, які зараз встановлені, наскільки вони десь доступні публічно пересічному громадянину, який хотів би дізнатися факти загибелі кожного конкретного учасника на Майдані. Я б напевно хотів, щоб це було доступно. Але важко сформулювати усіх винних і степінь їхньої вини. Тому що точно частина людей будуть вважати Бібіка невинним, а інша частина людей будуть вважати роль Беркута недостатньою чи недоказаною. І буде створюватися абсердна ситуація, яка взагалі не має звʼязку з реальністю, що татові просто не було що робити і він біг на проїжджій частині дороги і загинув. Це абсолютно не так. І наскільки ця ситуація складна і трагічна. Мені не зрозуміло до кінця як подати цю інформацію щоб її пересічна людина могла зрозуміти. Не то що правильно, а адекватно сприйняти. І не використовувати її в різних маніпулятивних цілях. І проблема в тому ще, що багато людей, які наші вороги можуть її використовувати у різних нехороших цілях.

Інтерв’юер: Чи є в тебе ще щось, що ти б хотів додати чи розказати?

В тій деталізації, яка зараз нам доступна, то напевно ні. А так то там, я не знаю наскільки детально ти знайома, але там можна ще багато чого доповнювати з якимись фактами. Але моїми власними переживаннями й емоціями, то здається доповнювати щось важко, бо якась чи беземоційна людина, чи я якось спеціально приховую усі ці емоції, щоб таким чином легше це перживати. Тому більше не маю що додати.